Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 81)

— Це точно, — сказав Кало. — В ордені Ґандоло нам давали тістечка та ель щодругого тижня, а також по мідяку щодня в День ледаря, щоб витрачали, як хочемо. Ну, для бога монет і торгівлі.

— Мені особливо подобається наше священство Благодійника, — сказав Лок, — оскільки наші головні обов’язки там, здається, сидіти й вдавати, що Благодійника не існує. Це коли ми не крадемо чогось, звісно.

— Оце точно, — сказав Ґальдо. — Священство смерті — то для недоумків.

— А все одно, — запитав Кало, — ти не замислювався, що вони можуть мати рацію? — Він відпив ель і продовжив: — Про те, що тобі справді судилося служити Найдобрішій Пані?

— У мене було вдосталь часу подумати про це по дорозі до Каморра, — сказав Жан. — І я гадаю, що вони мали рацію. Просто, можливо, не зовсім так, як думали.

— Це як? — спитали Санци в один голос — як робили часто, коли їх водночас опановувала справжня цікавість.

У відповідь Жан потягнувся за спину й дістав із туніки сокиру, подарунок дона Маранцалли. Просту і без прикрас, але добре доглянуту й ідеально збалансовану для когось його зросту. Жан поставив її на каміння храмового даху й усміхнувся.

— Ого, — сказали Кало й Ґальдо.

Книга IV

Відчайдушна імпровізація

Я граю так, наче в мене земля горить під ногами.

Глава дванадцята

Тлустий священник з Тал Веррара

1

Прокинувшись, він зрозумів, що лежить на спині й дивиться на вицвілу, вкриту брудом фреску, намальовану на гіпсовій стелі. Фреска зображувала безтурботних чоловіків і жінок в одязі епохи Теринського Трону, зібраних навколо бочки з вином, з кубками в руках та усмішками на рожевих обличчях. Лок застогнав і знову заплющив очі.

— От він і з нами, — сказав незнайомий голос, — як я і казав. Це припарка зробила своє діло; нечасто це хороші ліки для ослаблених каналів тіла.

— А ви хто в чорта такий? — Лок був геть не налаштований на дипломатичні люб’язності. — І де це я?

— Ти в безпеці, хоча не сказав би, що в комфорті. — Жан Таннен поклав руку на ліве плече Лока й усміхнувся другу. Зазвичай досить вибагливий до гігієни, він уже кілька днів був неголений, а його обличчя було перемазане брудом. — А деякі колишні пацієнти відомого пана Ібеліуса також можуть бути незгодні з моєю заявою про безпеку.

Жан кількома жестами пояснив Локу: «Ми в безпеці, можеш говорити вільно».

— Ну, Жане, твої шпильки — гарна відплата за роботу останніх кількох днів. — Незнайомий голос, здавалося, ішов від зморшкуватого, схожого на птаха, чоловіка з коричневою, як старе дерево, видубленою шкірою. З-за товстих окулярів визирали його нервові темні очі. На ньому були пошарпана бавовняна туніка, забризкана чимось, що могло бути засохлим соусом чи засохлою кров’ю, й гірчично-жовтий камзол у стилі, який застарів на двадцять років. Кучеряве сиве волосся, здавалося, виростало просто з потилиці, де воно було зібране в кіску. — Я повернув твого друга до берегів свідомості.

— О, заради Переландро, Ібеліусе, у нього в голові не було арбалетного болта. Йому просто потрібно було відпочити.

— Його теплі рідини перебували на дивовижно низькому рівні; канали його тіла повністю спорожніли від енергії. Він був блідий, у синцях, не реагував і не виказував ознак зневоднення та недоїдання.

— Ібеліус? — Лок спробував сісти, і йому це майже вдалося. Жан схопив його за плечі й допоміг піднятися з ліжка. Кімната враз закрутилася. — Собачий лічець Ібеліус із Червоних вод?

Собачі лічці були медичними аналогами чорних алхіміків; не маючи повноважень чи місця в офіційних гільдіях лічців, вони лікували травми та хвороби правильних людей Каморра. Справжній лікар міг би скоса подивитися на лікування пацієнта від поранення сокирою о пів на другу ночі й викликати міську варту. Собачий лікар не поставить жодних запитань, якщо йому заплатять наперед.

Проблема з ними, звісно, полягала в тому, що постраждалий ризикував, покладаючись на їхні здібності та репутацію. Деякі справді були досвідченими цілителями, які переживали важкі часи або були вигнані з професії за такі злочини, як розкрадання могил. Інші були просто імпровізаторами, що застосовували набуті роками практичні знання, розбираючись із результатами бійок і пограбувань у барах. Дехто з них був цілковито божевільним, або вбивцею, або — що чарівно — і тим, і іншим.

— Собачі лікарі — то мої колеги, — чмихнув Ібеліус. — Я — лічець, навчався в колегії. Ваше одужання — свідчення цього.

Лок обвів поглядом кімнату. Він лежав (в одній пов’язці на стегнах) на солом’яному матраці в кутку того, що, мабуть, було покинутою віллою на Попелищі. Над єдиними дверима кімнати висіла полотняна завіса; два оранжево-білі алхімічні ліхтарі наповнювали простір світлом. У Лока пересохло в горлі, тіло досі боліло, і від нього тхнуло досить неприємно, — і то був не лише природний запах немитої людини. Від його живота й грудини відшаровувався дивний напівпрозорий осад.

— Що це за лайно на моїх грудях? — поцікавився Лок.

— Припарка, сер, припарка. Припарка Вараньеллі, якщо бути точним, хоча вам таке навряд чи відомо. Я застосував її, щоб зосередити втрату енергії тілесних каналів; обмежити рух теплих рідин у зоні, де це принесе найбільше користі. А саме в животі. Ми не хотіли, щоб енергія розсіялася.

— Що в ній таке?

— Припарка є фірмовою сумішшю, але суть її функції забезпечується змішуванням помічника садівника та скипидару.

— Помічника садівника?

— Дощові черв’яки, — сказав Жан. — Він має на увазі дощових черв’яків, розтертих у скипидарі.

— І ти дозволив йому обмазати мене ними? — Лок застогнав і знову опустився на постіль.

— Тільки живіт, сер — страшенно побитий живіт, смію сказати.

— Він лічець, — сказав Жан. — Я добре вмію хіба ламати людей — я не складаю їх докупи.

— Що зі мною взагалі сталося?

— Знесиленість — абсолютна знесиленість, настільки повна, якою я її ніколи не бачив. — Ібеліус підняв ліве зап’ястя Лока, поки говорив, і помацав пульс. — Жан сказав мені, що ви прийняли блювотний засіб увечері на День герцога.

— Ще й як прийняв.

— І що ви після цього нічого не їли й не пили. Те, що вас потім схопили, жорстоко побили й мало не вбили, зануривши в бочку з кінською сечею, — як фантастично мерзенно, сер, моє вам співчуття. І що ви отримали глибоку рану лівого передпліччя; рану, яка тепер добре рубцюється, явно не завдяки вашим випробуванням. І що ви залишалися активними весь вечір, попри травми та виснаження. І що продовжували йти з максимальною швидкістю, не відпочиваючи.

— Звучить наче знайомо.

— Ви просто впали, сер. Говорячи простою мовою, ваше тіло скасувало свій дозвіл на продовження знущань з нього. — Ібеліус реготнув.

— Скільки я вже тут лежу?

— Два дні й дві ночі, — відповів Жан.

— Скільки? Боги милі. Оце весь час лежав непритомний?

— Еге, — сказав Жан. — Я бачив, як ти впав. Я ховався за якісь тридцять ярдів. Я не відразу зрозумів, чому бородатий старий жебрак здається знайомим.

— Я дав вам трохи заспокійливого, — сказав Ібеліус. — Для вашого ж блага.

— Чорти вас дери!

— Очевидно, моє рішення було розумним, оскільки інакше ви не мали бажання відпочивати. І це полегшило використання низки досить неприємних припарок, щоб значно зменшити набряк і синці на вашому обличчі. Якби ви не спали, то напевно скаржилися б на запах.

— Ага, — сказав Лок. — Скажіть мені принаймні, що у вас є щось випити під рукою.

Жан подав йому бурдюк червоного вина; вино було теплим, кислим і водянистим настільки, що було більше рожевим, ніж червоним, але Лок вихилив половину бурдюка швидкими жадібними ковтками.

— Будьте обережні, пане Ламоро, не поспішайте, — сказав Ібеліус. — Боюся, ви погано уявляєте власні природні обмеження. Змусь його поїсти суп, Жане. Йому потрібно відновити свою фізичну силу, інакше його рідини знову заслабнуть. Він занадто худий і цілком близький до анемії.

Лок проковтнув запропонований суп (зварена акула в молоці з картоплею; задубіла, без смаку й давно не свіжа, це була найсмачніша страва, яку він коли-небудь міг пригадати), а потім потягнувся.

— Два дні, боги. Я так розумію, нам не настільки пощастило, щоб капа Раца впав зі сходів і зламав собі карк?

— Та якби ж, — відповів Жан. — Досі з нами. І його наймаг теж. Ця парочка була дуже заклопотана останнім часом. Можливо, тобі буде цікаво знати, що Шляхетні Шельми формально є вигнанцями, а я вважаюся живим і коштую п’ятсот крон людині, яка мене здасть. Бажано після того, як я перестану дихати.

— Гм, — сказав Лок. — Смію запитати, пане Ібеліусе, що тримає вас тут і чого ви вмазуєте мені дощових черв’яків, коли ми обидва є ключем до грошової підтримки капи Раци?

— Я можу це пояснити, — відповів Жан. — Здається, був ще один Ібеліус, який працював на Барсаві охоронцем Плавучої Могили. Відданий барсавець, я сказав би.

— О, — мовив Лок. — Мої співчуття, пане Ібеліусе. То був ваш брат?

— Молодший брат. Бідний дурень. Я постійно казав йому знайти іншу роботу. Здається, у нас багато спільного горя, дякувати капі Раці.

— Так, — сказав Лок. — Так, пане Ібеліусе. Я збираюся затоптати це падло в бруд так глибоко, як не затоптували від початку світу.

— А-а-а, — мовив Ібеліус. — Жан каже те саме. І тому я навіть не беру плати за свої послуги. Я не можу сказати, що високо оцінюю ваші шанси, але будь-який ворог капи Раци дуже вітається під цим дахом. І може розраховувати на мою допомогу та розважливість.