Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 78)

— Ви маєте послухати мене, а потім ухвалити рішення.

4

— Нічого з того, що ви досягли, у вас не заберуть, — продовжив він. — Ніщо, заради чого ви працювали чи страждали, не буде скасовано. Я захоплююся всім, що побудував Барсаві, так само як ненавиджу людину, яка це побудувала. Тож от вам моє слово. Усе залишається, як було. Усі ґарристи та їхні банди будуть контролювати ті самі території; вони будуть платити ту саму данину, у той самий день, раз на тиждень. Таємний мир залишається. Під владою Барсаві його порушення означало смерть, так само буде й за мого правління. Я беру на себе всі посади та повноваження Барсаві. Я беру на себе все, що йому належить. Тому справедливо я повинен взяти також його борги та відповідальність. Якщо хтось зможе довести, що йому заборгував Барсаві, то тепер борг буде на капі Раці. Першим серед них є Еймон Данзьєр... Вийди вперед, Еймоне.

Праворуч від капи Раци в натовпі почули шум і хвилювання; через кілька хвилин наперед випхали худого, очевидно наляканого чоловіка, якого Лок добре запам’ятав з Лункої Діри. Його кістляві коліна майже торохтіли одне об одне.

— Еймоне, будь спокійний. — Раца простягнув ліву руку долонею вниз, розчепіривши пальці, як колись робив Барсаві. — Стань переді мною на коліна й назви мене своїм капою.

Еймон опустився на тремтяче коліно, узяв руку Раци й поцілував перстень. Губи бідолахи забарвилися кров’ю Барсаві.

— Капа Раца, — сказав він майже благально.

— Ти вчинив дуже сміливо в Лункій Дірі, Еймоне. Мало хто вчинив би так само на твоєму місці. Барсаві мав рацію, коли пообіцяв тобі багато за такий вчинок, і я виконаю цю обіцянку. У тебе буде тисяча крон, і кімнати, і такі зручності, за які люди з довгими роками життя попереду будуть молитися богам.

— Я... Я... — з чоловікових очей полилися справдешні сльози. — Я не був певний, що ви... Дякую, капо Рацо. Дякую.

— Зичу тобі добра за ту службу, що ти поніс.

— Тоді... то... то не ви були в Лункій Дірі, якщо можна спитати, капо?

— О ні, Еймоне. — Раца засміявся глибоким приємним сміхом. — Ні, друже, то була лиш ілюзія.

У дальньому кутку бальної зали Плавучої Могили ця ілюзія тихо сопіла, стискаючи й розтискаючи кулаки.

— Сьогодні ввечері ви бачили мене з кров’ю на руках, — вигукнув Раца, — і бачили, як вони розкрилися в тому, що, я сподіваюся, буде вважатися справжньою щедрістю. Зі мною не важко ладити. Я хочу, щоб ми процвітали разом. Служіть мені, як служили Барсаві, і я знаю, що так буде. Запитую вас, ґарристи, хто прихилить переді мною коліно, поцілує мій перстень і визнає мене своїм капою?

— Ромові Гончі, — крикнула низенька струнка жінка перед натовпом у бальній залі.

— Забійники Лжесвітла, — вигукнув якийсь чоловік. — Забійники Лжесвітла кажуть «так»!

«Та це ж, бляха, взагалі нелогічно, — подумав Лок. — Сірий Король повбивав їхніх старих гарристів. Вони з ним грають у якусь гру?»

— Мудрі Дворняги!

— Барони Згарища.

— Чорноокі.

— Повні Крони, — почувся голос, і луною йому цілий хор. — Повні Крони — з капою Рацою!

Локу раптом захотілося голосно розсміятися. Він приклав кулак до рота й здушив сміх у кашель. Усе стало раптом дуже очевидним. Сірий Король не просто ліквідував найвідданіших гарристів Барсаві. Він, вочевидь, заздалегідь укладав угоди з їхніми підлеглими. Боги, у кімнаті з самого початку було більше людей Сірого Короля, які вдавали відданість Барсаві, ніж власне людей Сірого Короля. І всі чекали, коли почнеться справжнє видовисько.

Пів десятка людей вийшли вперед і стали на коліна перед Рацою на краю басейну, де акула не показала ані плавця відтоді, як позбавила Барсаві руки. «Клятий наймаг, безперечно, уміє ладити з тваринами», — подумав Лок із сумішшю гніву та заздрощів. Він почувався дуже маленьким перед кожним проявом умінь Сокільничого.

Ґарристи по одному ставали на коліно й вклонялися капі, цілуючи його перстень, і з щирим ентузіазмом промовляли «капа Раца». Ще п’ятеро ступили вперед і стали на коліна відразу після цього, мабуть, поступаючись тому напрямку, куди, як вони відчували, все рухалося. Лок швидко підраховував подумки. Маючи лише тих підданих, які він уже отримав, Раца тепер міг назвати три-чотири сотні правильних людей своїми. Його публічні повноваження суттєво зросли.

— Тоді ми познайомилися, — звернувся Раца до юрби. — І ви тепер знаєте мої наміри. І можете повернутися до своїх справ.

Сокільничий зробив кілька жестів вільною рукою. Годинниковий механізм у дверях передпокою загуркотів заднім ходом, і двері з клацанням відчинилися.

— Тим, хто не визначився, я дам три ночі, — крикнув капа Раца. — Три ночі, щоб прийти до мене сюди, прихилити коліно й присягти мені, як вони присягнули Барсаві. Я дуже хочу бути поблажливим, але попереджаю, зараз не час мене злити. Ви бачили мою роботу, ви знаєте, у мене є ресурси, яких бракувало Барсаві. Ви знаєте, що я можу бути нещадним, коли стаю невдоволеним. Якщо вас не задовольняє служіння мені, якщо ви вважаєте, що було б розумніше або цікавіше виступити проти мене, я дам одну пораду: зібрати всі свої статки й залишити місто через сухопутні ворота. Якщо забажаєте зі мною попрощатися, то мої люди не заподіють вам шкоди. На три ночі я даю вам дозвіл та своє слово.

— Після цього, — сказав він, стишивши голос, — мені доведеться вжити всіх необхідних заходів. Ідіть і поговоріть зі своїми пецонами. Поговоріть зі своїми друзями та іншими ґарристами. Скажіть їм те, що я сказав; скажіть їм, що я чекаю на їхнє рішення.

Частина натовпу почала розходитися й сунути до дверей; інші, можливо, мудріші, почали шикуватися перед капою Рацою. Колишній Сірий Король приймав кожну обітницю в кривавому центрі кола трупів — Червонорукі та сини Барсаві так і лежали там, де впали, стікаючи кров’ю.

Лок почекав кілька хвилин, поки юрба трохи розсіялася, поки суцільний потік гарячих, смердючих тіл не зменшився до кількох густих струмків, а потім рушив до виходу. У ногах і голові хлопця розливалася важкість — вочевидь, його наздоганяла втома.

Тут і там на підлозі валялися трупи — охоронці Барсаві, ті, що лишилися вірними йому. Лок міг розгледіти їх тепер, коли натовп рідішав. Біля високих дверей до зали лежав Бернелл, який постарів на службі в капи Барсаві. Йому перерізали горло; він лежав у калюжі власної крові, а його бойові ножі залишилися в піхвах. Він не встиг їх витягнути.

Лок зітхнув. Він на мить зупинився у дверях і поглянув на капу Рацу та Сокільничого. Здавалося, наймаг дивився просто на нього, і на якусь мить серце Лока забилося швидше, але чаклун нічого не сказав і не зробив. Він просто продовжував стежити за ритуалом, поки нові піддані капи Раци цілували його перстень. Вестріс позіхнула, розтуливши дзьоба, ніби справи безкрилих їй страшенно набридли. Лок поспішно вийшов.

Усі охоронці, які спостерігали за гуляками, коли вони виходили з галеона і йшли хідником до набережної, були людьми Раци; вони не потрудилися посунути тіла, які лежали на землі біля їхніх ніг. Деякі просто холодно дивилися; інші по-товариськи кивали. Лок упізнав більше, ніж кількох із них.

— Три ночі, пані та панове, три ночі, — мовив один. — Скажіть своїм друзям. Ваш капа — це капа Раца. Хвилюватися немає причин — просто робіть собі все так, як завжди робили.

«Тепер у нас є хоч якісь відповіді, — подумав Лок. — Пробач мені ще раз, Наско. Я нічого не зміг би зробити, навіть якби мав сміливість спробувати».

Він пошкутильгав, опустивши голову й тримаючись за зболений живіт. Жоден охоронець не звернув уваги на худого, бородатого, брудного старого жебрака; у Каморрі була тисяча таких, як він, тисяча взаємозамінних невдах, безнадійних бідаків на самому дні багатьох рівнів нещастя, які міг запропонувати злочинний світ.

«Тепер — ховатися. І планувати».

— Потішайся тим, що ти вкрав сьогодні ввечері, сучий сину, — прошепотів Лок тихенько, коли пройшов повз останніх охоронців Раци. — Гарненько так потішайся. Я хочу бачити розгубленість у твоїх очах, коли застромлю у твоє серце кинджал.

5

Але на одних думках про помсту далеко не зайдеш. На півдорозі повільної одинокої прогулянки до Попелища його живіт звело новими спазмами різкого болю.

Живіт болів, бурчав і гарчав. Ніч немов згущувалася довкола нього, а вузькі, розмиті імлою видноколи міста дивно хилилися, наче він був п’яний. Лок поточився й схопився за груди, стікаючи потом і бубнячи щось під носа.

— Клятий зглядник, — почувся голос із темряви. — Видно, ганяється за драконами, веселками та втраченим скарбом Каморра. — За цим пролунав сміх, і Лок пошкандибав далі, аби не стати мішенню чиїхось кпинів. Він ніколи в житті не відчував такої втоми. Здавалося, ніби вся його снага догоріла до купки вугілля й гасла, сіріла та холола з кожною секундою.

Попелище, ніколи не бувши гостинним, нині був жаским конгломератом тіней для обм’яклого Лока, якого майже здолала втома. Він важко дихав, піт стікав по ньому ріками. Було таке відчуття, ніби хтось набивав йому за очні яблука все більше сухої вати. Ноги ставали дедалі важчими; він сунув їх уперед — один важкий крок за іншим — у темряву та нерівні тіні зруйнованих будівель. Уночі пробігали невидимі тіні; невидимі спостерігачі стиха мурмотіли, коли він ішов повз.