Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 77)

Перед ними трьома зануртувала вода; уздовж краю басейну майнула лискуча чорна тінь, а потім спустилася в чорні глибини. Лок відчував, як п’ятсот сердець пропустили удар як один, і як у п’яти сотнях горлянок зривається подих. Здавалося, що його власна зосередженість досягла піка, і він уловив кожну деталь тієї миті, наче вона застигла перед ним: від жадібної посмішки на круглому червоному обличчі Барсаві до побриженого відблиску світла люстри на воді.

— Каморр! — крикнула сестра Беранґіас праворуч від капи. Знову шум натовпу вщух, цього разу так, ніби перерізали одну гігантську трахею. П’ятсот пар очей були прикуті до капи та його охоронців.

— Ми присвячуємо цю смерть, — продовжила вона, — капі Венкарло Барсаві, нашому панові й покровителю!

— Бо він цього заслуговує, — сказала її сестра.

Просто перед ними з басейну випірнула акула — лискуча темна диявольська істота, з чорними очима без повік і білими зубиськами в роззявленій пащеці. З нею піднявся десятифутовий фонтан води, і акула зробила сальто в повітрі й почала падати вперед, падати...

Просто на капу Барсаві.

Барсаві підняв руки, щоб захиститися; акула опустилася з широко розкритою пащею на одну з них. Важке м’язисте тіло риби сильно вдарилося об дерев’яну підлогу, потягнувши Барсаві за собою. Невблаганні щелепи міцно стиснулися, і капа заверещав, коли кров хлинула з-під його правого плеча й потекла по підлозі й тупій морді акули.

Його сини кинулися йому на допомогу. Сестра Беранґіас праворуч подивилася на акулу, плавно перемістила свою вагу в бойову стійку, підняла блискучу сокиру й крутнулася з усією силою м’язистого тулуба.

Її лезо розбило голову Пачеро Барсаві трохи вище лівого вуха; з чоловіка злетіли окуляри, й череп провалився всередину. Він поточився, мертвий ще до того, як його коліна вдарилися об палубу.

Юрба заверещала й почала розбігатися, а Лок молився Благодійнику, щоб той вдержав його на цьому світі достатньо довго, щоб зрозуміти, що трапиться далі.

Анджаїс дивився на батька й брата із роззявленим ротом. Не встиг він вимовити жодного слова, як друга сестра Беранґіас підійшла до нього ззаду, притисла стрижень списа під його підборіддя й занурила сокиру йому в потилицю. Чоловік сплюнув кров, упав ниць і вже не рухався.

Акула звивалася й рвала правицю капи, а він кричав і бив її по морді, поки його ліва рука не була закривавлена від шкарубкої шкіри істоти. Сіпнувши востаннє, акула повністю відірвала йому праву руку і сповзла назад у воду, залишивши за собою широку червону смугу на дерев’яній палубі. Барсаві відкотився, бризкаючи кров’ю з обрубка руки, вдивляючись у тіла своїх синів у незбагненному жаху, і спробував зіп’ястися на ноги.

Одна із сестер Беранґіас копнула його назад на палубу.

Позаду капи знявся гомін; кілька Червоноруких кинулися вперед, витягнувши зброю, кричачи щось незв’язне. Те, що сталося далі, для очей Лока було розмитою жаскою загадкою, але двоє напіводягнених Беранґіас розправилися з пів десятком озброєних людей з жорстокістю, якій позаздрила б акула. Летіли списи, кружляли сокири, розтиналися горла, хлюпала кров. Останній із Червоноруких повалився на палубу, його обличчя було порваним червоним місивом за якихось п’ять секунд після того, як кинувся вперед перший.

Тепер на балконах точилася бійка — Лок бачив людей, що пробивалися крізь юрбу, чоловіків у важких сірих непромокальних плащах, озброєних арбалетами та довгими ножами. Деякі з охоронців Барсаві відступили й нічого не робили; деякі намагалися втекти; інших прикінчили ззаду нападники в плащах. Співали арбалетні струни, хуркали болти. Ліворуч від Лока пролунав дзвінкий удар. Великі двері бальної зали затряснулися немов самі собою, а всередині зацокотіли й загриміли годинникові механізми. Люди марно гатили в зачинені двері, намагаючись утекти.

Один із людей Барсаві вирвався з юрби, штовхаючи правильних людей, і підняв арбалет на сестер Беранґіас, які стояли над пораненим капою, як левиці, що охороняли здобич. З пітьми куточків стелі на нього впала темна смуга; пролунав нелюдський вереск, і постріл прошипів далеко над головами сестер, поціливши в дальню стіну. Охоронець люто замахав на коричневу фігуру, яка майнула назад у повітря на довгих вигнутих крилах, — потім він приклав руку до шиї, поточився й упав ниць.

— Залишайтеся на місцях, — прогримів з упевненою владністю голос. — Залишайтеся на місцях і зберігайте спокій.

Команда мала більший ефект, ніж очікував Лок. Він навіть відчув, як його власний страх згасає, а бажання втекти зникає. Затих плач і крик натовпу; стукіт у великі двері припинився; на те, що було радісним двором капи Барсаві ще якісь дві хвилини тому, опустився моторошний спокій.

На Локовому загривку повставало сторч волосся. Зміна в юрбі була неприродна. Він цілком міг не помітити її, але він уже був під таким впливом — у повітрі витала магія. Хлопець мимохіть здригнувся. «Боги, сподіваюся, прийти сюди було так мудро, як мені здавалося».

А потім серед них раптом з’явився Сірий Король.

Він немов вийшов із дверей, що відчинилися просто в повітрі, поруч із троном капи. На ньому був плащ, і він з легкою впевненістю мисливця переступив через тіла Червоноруких. Біля нього крокував Сокільничий із занесеним у повітря кулаком у рукавичках. Вестріс сіла на нього, склала крила й тріумфально заверещала. У натовпі почулися зойки й шепотіння.

— Вам нічого не буде, — сказав Сірий Король. — Я вже завдав тієї шкоди, яку збирався завдати сьогодні ввечері. — Він піднявся між сестер Беранґіас і подивився на капу Барсаві, який корчився й стогнав на палубі біля його ніг.

— Привіт, Венкарло. Боги, ти бував у кращій формі.

Тоді Сірий Король відкинув каптур, і Лок знову побачив ці пронизливі очі, жорсткі лінії обличчя, темне волосся із сивими пасмами, худе суворе обличчя. І він охнув, бо нарешті зрозумів, що мучило його під час першої зустрічі із Сірим Королем, щось дивно знайоме.

Усі частини цієї головоломки склалися перед ним. Сірий Король стояв між сестрами Беранґіас, і тепер Локу стало ясно, що вони — брат і сестри — найпевніше трійнята.

З

— Каморр! — крикнув Сірий Король. — Правління родини Барсаві закінчується сьогодні!

Його люди взяли твердий контроль над натовпом; їх було, мабуть, два десятки, окрім сестер Беранґіас і Сокільничого. Пальці лівої руки мага згиналися й корчилися, і він бурмотів собі під ніс, оглядаючи кімнату. Хай яке б заклинання він створював, воно заспокоїло натовп, але, безсумнівно, три чорні кільця на його відкритому зап’ясті також привернули увагу гуляк.

— Насправді, — сказав Сірий Король, — сімейству Барсаві настав кінець. Немає в тебе більше ні синів, ні дочок, Венкарло. Я хотів, щоб ти знав перед смертю, що я стер заразу твого поріддя з лиця світу.

— У минулому, — вигукнув він, — ви знали мене як Сірого Короля. Тепер же я вийшов з тіні. Це ім’я більше не промовиться. Відтепер ви можете називати мене... капа Раца.

«Раца, — подумав Лок. — Мовою Теринського Трону „помста“. Досить прямолінійно».

Насправді в Сірому Королі, як він дізнавався на свою біду, усе було досить прямолінійне.

Капа Раца, як він тепер називав себе, схилився над Барсаві, який був слабкий від втрати крові й повискував від болю. Раца простягнув руку й вирвав з єдиної руки перстень капи. Він підняв його, щоб весь натовп побачив, а потім надів на четвертий палець власної лівої руки.

— Венкарло, — сказав капа Раца, — я чекав стільки років, щоб побачити тебе таким. Тепер твої діти мертві і твоя посада передалася мені разом з твоєю фортецею й грошима. Спадщина, яку ти думав залишити комусь своєї крові, тепер у моїх руках. Я стер тебе із самої історії. Те, що ти хотів, учений? Наче помилковий слід крейдою на дощечці. Я стер тебе.

— Пам’ятаєш, як повільно вмирала твоя дружина? Як вона довіряла твоїм сестрам Беранґіас до самого кінця? Як вони приносили їй їжу? Вона померла не від пухлин шлунка. Це була чорна алхімія. Я хотів щось зробити, щоб розбудити свій апетит, протягом довгих років, які витратив на підготовку цієї смерті для тебе. — Капа Раца вищирився демонічним усміхом. — Довго вона мучилася, правда? Я чув, було дуже боляче. Ну, щоб ти знав, це не воля богів, Венкарло. Як і всі, кого ти любив, вона померла через тебе.

— Чому? — Голос Барсаві був слабким і тихим.

Капа Раца опустився на коліна поруч із ним, майже ніжно обняв його за голову і якусь довгу мить шепотів йому на вухо. Барсаві витріщився на нього широкими від недовіри очима, роззявивши рота, коли той закінчив, а Раца повільно кивнув.

Він смикнув голову Барсаві вгору за бороди. З рукава йому в іншу руку впав стилет, і він вдарив ним під підборіддя Венкарло Барсаві аж до руків’я. Барсаві лиш слабо дриґнув ногою й затих.

Капа Раца підвівся й вийняв лезо. Сестри Беранґіас схопили свого колишнього господаря за лацкани й зіштовхнули його в темну воду затоки, яка прийняла його тіло так само легко, як і всіх його жертв і ворогів, за всі довгі роки його правління.

— Один капа править Каморром, — сказав Раца, — а тепер це я. Тепер це я!

Він підняв над головою закривавлений стилет і оглянув кімнату, ніби запрошуючи когось виразити незгоду. Коли ніхто не наважився, він продовжив.

— Мій план не просто усунути Барсаві, а замінити його. Маю на те свої причини. Тож тепер у нас зі всіма вами, всіма правильними людьми, є справи. — Він повільно оглянув кімнату, склавши руки перед собою й задерши підборіддя, — чисто скульптура бронзового генерала-переможця.