Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 75)
— Я зроблю навіть більше. Хай що б він там планував, я це
Жан Таннен виступив уперед і схопив убивцю однією рукою, піднявши його на коліна, й потягнув на кухню, не зважаючи на благання чоловіка. Убивцю кинули на стіл, поруч із трьома накритими тілами та купою тканини й паперу, і він відчув неприємний запах лампового гасу.
Жан, не сказавши ні слова, опустив кульку одної сокири на праве коліно вбивці, й чоловік завив від болю. Ще один швидкий удар розбив йому ліву колінну чашечку, і вбивця перекинувся, щоб захиститися від подальших ударів, але не отримав жодного.
— Коли побачиш Нечесного Наглядача, — сказав Лок, крутячи щось у руках, — скажи йому, що Лок Ламора вчиться повільно, але добре. І коли побачиш моїх друзів, скажи їм, що таких, як ти, там скоро побільшає.
Він розімкнув пальці, й предмет упав на землю. Це був відрізок вузлуватого шнура, вугільно-сірого, з білими нитками, що стирчали з одного кінця. Алхімічний сірник. Коли білі нитки піддаються впливу повітря протягом кількох хвилин, вони спалахують, запалюючи товстіший сірий шнур, який довше горить. Сірник упав на край калюжі лампового гасу.
Лок із Жаном піднялися через прихований люк до старого кам’яного храму, й за ними з гуркотом закрилася ляда драбини.
У скляній норі під їхніми ногами почало здійматися полум’я.
Спочатку полум’я, а потім крики.
Ручний м’яч — це теринська розвага, яку шанують і жителі південних міст-держав, і вадранці в їхньому королівстві на півночі (хоча вадранці на півдні, здається, теж його дуже навіть люблять). Учені применшують думку, що ця гра виникла в епоху Теринського Трону, коли божевільний імператор Сартірана розважався, граючи в кеглі з відрубаними головами страчених в’язнів. Однак вони й не готові рішуче це заперечувати, бо недооцінювати крайнощі, до яких вдається Теринський Трон, без твердих доказів рідко видається розумним.
Ручний м’яч — це грубий вид спорту для грубих класів, у який грають дві команди на будь-якій достатньо рівній поверхні, яку можна знайти. Сам м’яч є гумовою масою деревного молочного соку та шкіри завширшки близько шести дюймів. Поле завдовжки десь від двадцяти до тридцяти ярдів, на обох кінцях якого позначені прямі лінії (зазвичай крейдою). Кожна команда намагається перемістити м’яч за лінію воріт другої сторони. Гравець має тримати м’яч обіруч, коли біжить, крокує або стрибає через край поля.
М’яч можна вільно передавати від гравця до гравця, але його не можна торкатися будь-якою частиною тіла нижче пояса, і він не повинен торкатися землі, інакше повернеться до другої команди. Нейтральний арбітр, якого називають «суддя», намагається забезпечити виконання правил у будь-якому матчі з різним ступенем успіху.
Іноді ігри проводять між командами, які представляють цілі райони або острови в Каморрі, а пияцтво, ставки та бійки завжди починаються за кілька днів і закінчуються, коли змагання залишається лише спогадом. Матч часто є острівцем відносного спокою та доброзичливості в морі хаосу.
Кажуть, що одного разу, за правління першого герцога Андракани, був влаштований матч між Казаном і Згарищем. Одного молодого рибалку, Маркоса, визнали найкращим гравцем на Казані, а його найближчого друга — Жервена — вважали найкращим і найсправедливішим суддею у всьому місті. Природно суддівство гри було віддали Жервену.
Матч проходив на одній із запилених занедбаних громадських площ району Попелище з тисячами галасливих, ледь тверезих глядачів з кожного боку, які юрмилися в розкришених будинках та провулках, що оточували площу. Це була запекла боротьба, гравці йшли нога в ногу. У самому кінці Казан відставав на одне очко, коли з пісочного годинника, який вів відлік гри, просипалися останні піщинки.
Маркос, шалено ревучи, захопив м’яч і посунув крізь цілу лінію захисників Згарища. З почорнілим оком, пурпуровими синцями на руках, кров’ю по ліктях і колінах, він відчайдушно кинувся за лінію, коли закінчувалася остання секунда гри.
Маркос лежав на камінні, розчепіривши руки, а м’яч торкався, але не повністю перетинав намальовану крейдою лінію. Жервен відштовхнув гравців, що юрмилися над чоловіком, кілька секунд подивився на Маркоса, а потім сказав: «Не зайшов за лінію. Не зараховано».
Бешкет і святкування, що спалахнули потім, не відрізнялися одне від одного. Подейкують, що жовті куртки вбили з десяток людей, коли намагалися його придушити; інші кажуть, що було вбито ближче до сотні. Щонайменше троє міських кап загинули в маленькій війні, яка розгорілася через відхилені ставки, і Маркос поклявся більше ніколи не говорити із Жервеном. З дитинства вони разом ловили рибу на одному човні; тепер же весь Казан попередив усю родину Жервена, що їхнє життя не вартуватиме ковбасних шкурок, якщо хтось із них знову ступить у цей район.
Минуло двадцять, потім тридцять, тридцять п’ять років. Помер старий Андракана, і його заступив перший герцог Нікованте. Маркос і Жервен жодного разу не бачилися за цей час. Жервен багато років їздив до Єреша, де веслував на галерах і за плату полював на рибу-диявола. Зрештою, засумувавши за домом, він поїхав до Каморра. Біля пристані він був вражений, побачивши чоловіка, який сходив з маленького рибальського човна — сивого і бородатого, як він сам. Це був, безперечно, ніхто інший, як його старий друг Маркос.
— Маркос! — крикнув він. — Маркос із Казана! Маркосе! Боги добрі! Ти ж пам’ятаєш мене?
Маркос обернувся поглянути на мандрівника, що стояв перед ним і дивився на нього кілька секунд. Тоді він без попередження витяг з-за пояса рибацький ніж із довгим лезом і занурив його аж по руків’я в живіт Жервена. Коли Жервен вражено дивився вниз, Маркос штовхнув його вбік, і колишній суддя ручного м’яча впав у воду Каморрської затоки й більше ніколи не спливав.
— Не зайшов за лінію. Ага, всерися, — сплюнув Маркос.
Веррарці, картейнці та лашейнці розуміюче кивають, коли чують цю історію. Вони вважають її апокрифічною, але це підтверджує те, що вони, за їхніми словами, завжди знали — всі каморрці божевільні.
Каморрці, з іншого боку, вважають це цінним нагадуванням про те, щоб не зволікати з питаннями помсти — або, якщо не можна відразу отримати сатисфакцію, про переваги доброї пам’яті.
Глава одинадцята
При дворі капи Раци
1
Їм довелося вкрасти ще один човник, коли Лок так марнотратно позбувся першого. Будь-якої іншої ночі він весело з цього посміявся б.
«Разом із Жуком, Кало і Ґальдо», — казав він собі.
Лок із Жаном дрейфували на південь між Тісниною і Мара Каморрацца, горблячись у старих плащах з підлоги гардероба, закриті від решти міста туманом. М’які мерехтливі вогні й шепотіння вдалині здалися Локу артефактами чужого життя, яке він давно покинув, а не чужого міста, у якому він жив, скільки себе пам’ятав.
— Я такий дурень, — пробурмотів він. Він розтягнувся уздовж планширу, відчуваючи, як унизу зболеного живота знову підіймаються хвилі блювоти.
— Якщо ти скажеш це ще раз, — сказав Жан, — я кину тебе у воду й пропливу човном над твоєю головою.
— Треба було нам тікати.
— Можливо, — сказав Жан. — Але, можливо, не все кепське, що трапляється з нами, випливає безпосередньо з одного з твоїх рішень, брате. Можливо, погані новини приходять незалежно від того, що ми робимо. Можливо, якби ми втекли, цей наймаг вистежив би нас на дорозі й розкидав би наші кістки десь між тут і Талішамом.
— І все ж...
— Ми живі, — рішуче сказав Жан. — Живі й можемо відімстити за них. Ти все правильно зробив із тим прислужником Сірого Короля. Запитання тепер «Чому?» і «Що далі?» Перестань поводитися так, ніби ти диму Примарного каменю надихався. Мені потрібна твоя клепка, Локу. Мені потрібен Шип Каморра.
— Як знайдеш його, не забудь мені сказати. Він — довбана казочка.
— Він сидить зараз у цьому човні зі мною. Якщо ти зараз не він, то мусиш стати ним. Шип — це та людина, яка може перемогти Сірого Короля. Я не можу цього зробити сам — це я точно знаю. Чому Сірий Король зробив це з нами? Що це йому дає? Думай, бляха-муха!
— Варіантів тут занадто багато, — сказав Лок. Його голос трохи оживився, коли він розмірковував. — Але... звузь запитання. Розглянемо засоби. Ми побачили одного з його людей під храмом, я побачив ще одного чоловіка, коли мене взяли вперше. Тож ми знаємо, що на нього працювало принаймні двоє, не рахуючи наймага.
— Він тобі здається недбалим?
— Ні. — Лок потер руки. — Усе, що він робив, здалося мені складним і точним, як веррарський годинниковий механізм.
— І все ж у нашу нору він послав усього одну людину.
— Так. Санци вже були мертві, мене вважали мертвим, ти потрапив у пастку, яку розставив наймаг, а Жук отримав би арбалетний болт. Ловко зроблено. Швидко і жорстоко.
— Але чого було не відправити двох людей? Чого не трьох? Щоб уже напевно. — Жан зробив кілька тихих гребків по воді, щоб утриматися проти течії. — Якось не віриться, що він раптом розлінився на самій кульмінації свого плану.
— Можливо, — сказав Лок, — можливо... йому дуже потрібні були всі свої люди десь інде, і то сильно. Можливо, він міг виділити на це тільки одного. — Лок охнув і вдарив правим кулаком у відкриту долоню лівої руки. — Можливо, ми взагалі не були кульмінацією його плану.