Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 74)

— Жуче, — пробурмотів він.

— Скажи йому, Локу. Скажи йому, що він не знає, з ким зв’язався. Скажи, що він не уявляє навіть, що йому буде! Ми можемо його здолати.

— Перший з вас зрушиться на дюйм — і я спускаю болт. — Арбалетник відступив на крок, підпер свою зброю лівою рукою й помахав нею між Локом та Жуком.

— Жуче, не треба...

— Ми здолаємо його, Локу. Ми з тобою. Нас обох він не зупинить. Бляха, та я не думаю, що він і одного зупинить.

— Жуче, послухай...

— Слухай свого друга, хлопче. — Чоловік нервово пітнів за зброєю.

— Я — Шляхетний Шельма, — повільно й сердито сказав Жук. — Ніхто не візьме над нами гору. Ти заплатиш!

Жук стрибнув з підлоги, занісши руку, яка тримала Сирітський виверт, й на його обличчі з’явилася абсолютна нерушима рішучість. Арбалет клацнув, і від скляних стін кухні виляском відбився тріск спущеного болта.

Той мав поцілити Жуку між очей, але натомість потрапив у шию.

Він смикнувся, наче вжалений; його коліна підігнулися під час стрибка, й він крутнувся назад, невипущений Сирітський виверт вистрибнув з його рук, коли він упав.

Слуга Сірого Короля кинув арбалет і потягнувся до леза за поясом, але Лок випередив його, кинувши з усієї своєї люті сокиру. Жан міг розколоти чоловікові голову — Лок ледве встиг добряче вдарити його обухом з кулькою. Але цього було достатньо. Кулька зачепила його під правим оком, і він здригнувся, закричавши від болю.

Лок підхопив арбалет і з ревом впав на зловмисника. Він замахнувся прикладом зброї в обличчя чоловіка, і розбив тому ніс, аж бризнуло. Він упав на спину, і його голова вдарилася об елдерскляні стіни проходу. Сповзаючи вниз, чоловік підняв перед собою руки, намагаючись відбити наступний удар Лока. Хлопець розбив йому пальці арбалетом, й у тісному просторі змішалися крики двох чоловіків.

Лок закінчив справу, ударивши одним вигнутим кінцем арбалетного плеча в скроню чоловіка. Голова вбивці закрутилася, кров бризнула на скло, і він осів у куток проходу й вже не рухався.

Лок кинув арбалет, крутнувся на п’ятах і побіг до Жука.

Болт проткнув шию хлопчика праворуч від трахеї, до зовнішнього краю шиї, де занурився аж до закругленого пір’я в калюжі темної крові. Лок опустився на коліна й обхопив голову Жука руками, намацавши кінчик арбалетного болта на його потилиці. На руки Лока полилося слизьке тепло; він відчував, як воно випливає з кожним рваним подихом хлопчика. Очі Жука були широко розплющені, і вони зосередилися на ньому.

— Пробач мені, — пробурмотів Лок крізь сльози. — Боги мої, Жуче, це моя вина. Ми могли втекти. Ми повинні були. Моя гордість... ти, Кало та Ґальдо. Цей болт мав бути для мене.

— Твоя гордість, — прошепотів хлопець. — Виправдана. Шляхетний... Шельмо.

Лок притиснув пальці до рани Жука, уявляючи, що може якось заблокувати потік крові, але хлопець закричав, і Лок відвів тремтячі пальці.

— Виправдана, — виплюнув Жук. З кутика його рота текла кров. — Я не... не на побігеньках? Не... учень. Справжній Шляхетний Шельма?

— Ти ніколи не був на побігеньках, Жучку. І ніколи не був учнем. — Лок схлипнув, спробував пригладити другу волосся і був приголомшений закривавленим відбитком руки, який залишив на блідому чолі Жука. — Ти хоробрий маленький дурник. Ти хоробрий, дурний маленький шельма. Це моя вина, Жучку, будь ласка... будь ласка, скажи, що це все моя вина.

— Ні, — прошепотів Жук. — О боже... боляче... так боляче...

Більше хлопчик нічого не сказав. Його горло видало останній рваний зойк, поки Лок тримав його в руках.

Лок подивився вгору. Йому здалося, що чужоземна скляна стеля, яка вже стільки довгих років проливала тепле світло на його життя, тепер з утіхою показувала йому лиш темно-червоне: відбиття підлоги, на якій він сидів із нерухомим тілом Жука, що досі стікав кров’ю в його руках.

Він міг сидіти отак у гіркій задумі, лише боги знають скільки часу, але в сусідній кімнаті голосно застогнав Жан.

Лок, здригнувшись, прийшов до тями і якомога обережніше поклав голову Жука на підлогу. Потім зіп’явся на ноги й взяв у руку Жанову сокиру. Він ішов до гардероба повільною нетвердою ходою, занісши над головою сокиру, й опустив її з усією силою, що міг в собі зібрати, на чаклунську руку, яка лежала між тілами Кало і Ґальдо.

Слабкий блакитний вогонь потьмянів, коли лезо сокири впивалося у висохлу плоть; Жан позаду нього голосно зойкнув, що Лок сприйняв як підбадьорливий знак. Він з методичною злістю рубав руку на дрібніші шматки. Він трощив шкірясту шкіру та ламкі кістки, доки чорні нитки, на яких було написане ім’я Жана, не розсипалися, а блакитне сяйво зовсім не згасло.

Лок стояв, дивлячись на братів Санців, і почув, як за ним заворушився Жан.

— Жук. О боги. — Жан зіп’явся на ноги й застогнав. — Пробач мені, Локу. Я не міг... не міг поворухнутися.

— Нема чого пробачати. — Лок говорив так, ніби звук його власного голосу завдавав йому болю. — Це була пастка. На ній було твоє ім’я, на тій руці, яку маг залишив для нас. Вони здогадалися, що ти повернешся.

— В... відрізана рука? Людська рука, на якій вишите моє ім’я?

— Так.

— Хватка Шибеника, — сказав Жан, втупившись у фрагменти плоті й тіла Санців поруч. — Я... читав про таке в дитинстві. Боги милі.

— Це мало прибрати тебе зі сцени, — холодно сказав Лок. — Так, щоб один вбивця, сховавшись угорі, міг би спуститися, убити Жука, а потім прикінчити й тебе.

— Тільки один?

— Тільки один. — Лок зітхнув. — Жане. У храмових кімнатах нагорі. Там гас... сходи принеси, будь ласка.

— Гас?

— Увесь, який знайдеш, — відповів Лок. — Не барися.

Жан зупинився на кухні, опустився на коліна й лівою рукою заплющив Жуку очі. Він уткнувся обличчям у долоні й затрусився, не видаючи жодного звуку. Потім підвівся, втираючи сльози, і побіг виконувати прохання Лока.

Лок повільно повернувся на кухню, тягнучи з собою тіло Кало Санци. Він поклав труп біля столу, склав його руки на грудях, став на коліна й поцілував його в чоло.

Чоловік у кутку застогнав і покрутив головою. Лок ударив того ногою в лице, а потім повернувся до гардероба за тілом Гальдо. Незабаром Санци лежали посеред розграбованої кухні, а поруч з ними був Жук. Не витримавши скляного погляду очей своїх мертвих друзів, Лок накрив їх шовковими скатертинами з розбитої шафки.

— Я обіцяю вам смертоприношення, брати, — прошепотів Лок, закінчивши. — Я обіцяю вам приношення, на яке самі боги звернуть увагу. Приношення, від якого всі герцоги й капи Каморра відчують себе бідняками. Приношення в крові, золоті та вогні. У цьому я клянусь Азою Ґіллою, яка збирає нас, і Переландро, який давав нам прихисток, і Нечесному Наглядачу, який кладе палець на ваги, коли зважують наші душі. У цьому я клянусь Ланцом, який беріг нас. Я прошу у вас вибачення, що не зміг зробити те ж саме.

Лок змусив себе встати й повернутися до роботи.

Кілька старих предметів одягу було викинуто в кутки гардероба; Лок зібрав їх докупи з кількома деталями з розсипаної маскарадної скриньки: жменю накладних вусів, трохи накладної бороди та трохи сценічного клею. Їх він кинув у вхідний коридор до нори; потім зазирнув у сховище. Як він і підозрював, те було абсолютно порожнє. Ні в одній шахті, ні на одній полиці не залишилося жодної монети. Безсумнівно, зникли й мішки, завантажені раніше у віз.

Зі спального приміщення в задній частині нори він зібрав простирадла й ковдри, потім пергамент, книги та сувої. Він кинув їх у купу на обідньому столі й став над найманцем Сірого Короля, перемазаний кров’ю, і чекав, поки повернеться Жан.

6

— Прокидайся, — сказав Лок. — Я знаю, що ти мене чуєш.

Убивця Сірого Короля моргнув, сплюнув кров і спробував відсунутися ще далі в кут.

Лок дивився на нього згори вниз. Це був дивний переворот природного ладу речей. Убивця мав добру мускулатуру, був на голову вищий за Лока, а Лок мав особливо нестрашний вигляд після подій цієї ночі. Але все страшне в ньому зосередилося в його очах, і їхній погляд з яскравою, холодною ненавистю впав на вбивцю.

Жан стояв за кілька кроків позаду нього, з сумкою через плече, й сокирами, заправленими за пояс.

— Жити хочеш? — спитав Лок.

Убивця мовчав.

— Просте запитання, двічі повторювати не буду. Жити хочеш?

— Я... так, — стиха відповів чоловік.

— Тоді мені приємно відмовити тобі в такій послузі. — Лок став навколішки біля нього, сягнув собі за пазуху й дістав невеликий шкіряний мішечок, який висів на шнурку на його шиї.

— Колись, — сказав Лок, — коли я був достатньо дорослим, щоб зрозуміти, що я зробив, мені стало соромно бути вбивцею. Навіть після того, як я виплатив борг, я все ще носив це. Усі ці роки, щоб не забувати.

Він потягнув мішечок, обірвавши шнур. Він розв’язав його й витягнув звідти один маленький зуб білої акули. Він схопив праву руку вбивці, поклав торбинку й зуб на його долоню, а потім стиснув зламані пальці чоловіка, і той скорчився й закричав. Лок ударив його.

— Але тепер, — сказав він, — тепер я знову стану вбивцею. Я буду вбивати, доки не зникнуть усі до останнього поплічника Сірого Короля. Ти мене чуєш, падло? Я здолаю і наймага, і Сірого Короля, і якщо всі сили Каморра, Картейна й самого Пекла стануть мені на заваді, то це будуть дрібниці — просто довший слід трупів між мною та твоїм господарем.

— Ти здурів, — прошепотів убивця. — Ти ніколи не переможеш Сірого Короля.