Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 73)
— Рухаймося до Димновугільного, — сказав Лок. — Мимо Жебрацького кургану. Можемо вкрасти човен і прослизнути додому через водопропускну трубу. — Дренажна труба на південній стороні Храмового району, безпосередньо під Домом Переландро, мала прихований механізм у решітці, яка закривала її зовні. Шляхетні Шельми могли відкрити його за бажанням, щоб тихо приходити і йти.
— Це ти добре придумав, — сказав Жан. — На вулицях і мостах мені зараз щось не дуже затишно.
Вони пішли на південь, вдячні за низькі теплі тумани, що кружляли навколо них. Жан дістав свої сокири й мотав головою з боку в бік, насторожено, як кіт на шворці для білизни. Він вів їх через міст, а потім південно-східним берегом Тихого. Лок постійно спотикався й відставав. Тут, у тумані ліворуч від них, чорною купою маячив Жебрацький курган, і повітря наповнив вологий сморід могил бідноти.
— Ані тобі вартового, — прошепотів Лок. — Ані хлопчика чи дівчинки з Пагорба Тіней. Ні душі. Навіть для цього району це надзвичайно дивно.
— А що сьогодні було не дивно? — Жан прискорив крок, наскільки міг, і згодом вони переходили наступний міст, на південь у Димновугільний район. Лок старався не відставати, хапаючись за зболений живіт та ребра. Останнім ішов Жук і постійно озирався за плече.
На північно-східній околиці Димновугільного була низка вицвілих доків, провислих сходів і кам’яних набережних, що кришилися від віку. Усі більші, симпатичніші човни й барки були замкнені й заковані на ланцюги, але кілька маленьких вутлих суденець качалося то тут, то там, закріплені одною мотузкою. У місті, повному таких човників, жоден злодій у здоровому глузді не візьметься вкрасти цей. Здебільшого жоден.
Вони залізли в перший, де трапилося весло; Лок гупнув на корму, Жук узяв весло, а Жан скинув мотузку.
— Дякую, Жуче. — Жан втиснувся у вологе дно дерев’яного кораблика — їм трьом було досить тісно. — Я трохи пізніше підміню тебе.
— Що, ніякого жарту про мою моральну науку?
— Твоя моральна наука закінчилася. — Жан дивився в небо, поки пристань віддалялася від них, а Жук вивів їх на середину каналу. — Тепер ти дізнаєшся дещо про війну.
4
Ніким не бачений та непотривожений, Жан тихо повеслував на північний берег каналу на південь від їхнього храму. Дім Переландро був більш як темне відбиття маси без крапочки світла в сріблястому тумані над їхніми головами.
— Обережно, обережно, — пробурмотів він собі під носа, підводячи їх до водостічної труби; та була за якийсь ярд від води, з отвором п’ять футів у діаметрі. Вона тягнулася більш-менш прямо до прихованого проходу відразу за драбиною, що вела вниз із самого храму. Жук просунув руку між залізних ґраток у кінці водопропускної труби, спрацював прихований механізм, й він приготувався лізти.
— Я піду першим, — сказав він, але Жан схопив його за комір.
— А я думаю, підуть першими Лихі Сестри. А ти сиди й дивися, щоб човен не перевернувся.
Жук надувся, але послухався, а Лок лиш усміхнувся. Жан підтягнувся до труби й поповз у темряву.
— Ти можеш мати честь стати другим, Жучку, — сказав Лок. — Мені може знадобитися твоя рука. Підтягнеш мене.
Коли всі троє безпечно втиснулися в трубу, Лок повернувся й штовхнув човен ногами назад у канал. Течія понесла його на закриту туманом Віа Каморрацца, доки хтось не наткнеться на нього на більшому човні або не забере собі. Потім Лок закрив ляду труби й ще раз замкнув її. Шляхетні Шельми часто змащували петлі на решітці, щоб ніхто не чув їхніх переміщень.
Жан вийшов на дерев’яну підлогу напівтемного проходу; праворуч від нього вгору бігли щаблі в прихований вхід під тим, що колись було спальнею отця Ланца. Попри всі зусилля Жана ступати легенько, підлога злегка порипувала, коли він рушив уперед. Лок вислизнув у коридор позаду нього, і його серце шалено закалатало.
Жан підкрався вперед, затиснувши в кулаках сокири. У дальньому кінці проходу він обернувся за ріг, низько пригнувся, а потім підвівся, гарчачи:
— Чорт.
Кухня була вщент зруйнована.
Шафки зі спеціями були перекинуті; на підлозі валялися уламки скла та розбитий посуд. Буфети висіли роззявлені, порожні; бочка з водою була скинута на плитку. Позолочені стільці розламали й жбурнули на купу в один кут. Красива люстра, що завжди висіла над їхніми головами, скільки всі вони жили в скляній норі, була повністю потрощена. Тепер вона бовталася на кількох дротах, її планети й сузір’я були розбиті, армілярні шляхи були погнуті так, що полагодити їх уже неможливо. Сонце, що палало в центрі всього цього, тріснуло, мов яйце; алхімічні мастила, які запалювали його зсередини, просочилися на стіл.
Лок із Жаном стояли на краю вхідного проходу й шоковано дивилися на розруху. Жук саме зайшов за ріг, готовий до бою проти невидимих ворогів, і наткнувся на них.
— Я... Боги.
— Кало? — Лок забув і думати про те, щоб тихо прокрастися. — Ґальдо! Кало! Ви тут?
Жан відсунув важку завісу до дверей, що вели до гардероба. Він нічого не говорив і не видав ані звуку, але Лихі Сестри випали з його рук і грюкнули об плитку підлоги.
Гардероб також був розграбований. Усі ряди вишуканого одягу та костюмів, усі капелюхи, краватки, бриджі й штани, усі камзоли, жилети й аксесуари на тисячі крон — усього цього не було. Дзеркала були розбиті, маскарадна скринька була перекинута, її вміст лежав розкиданий і розбитий по підлозі.
Поруч, горілиць, взираючись у напівтемряву, лежали Кало і Ґальдо. Їм перерізали горлянки від вуха до вуха парою рівних порізів — рани-близнюки.
5
Жан упав навколішки.
Жук намагався протиснутися повз Лока, але той зі всіх своїх слабеньких сил заштовхнув його назад на кухню:
— Ні, Жуче, не треба...
Але було пізно. Хлопчик упав на підлогу біля столу й залився слізьми.
«Боги, — подумав Лок, ступаючи повз Жана в гардероб. —
— Жане! Боги, що ще... — Лок присів біля кремезного друга й поклав руку під його кругле важке підборіддя. Пульс Жана шалено калатав... Він подивився на Лока розширеними очима, зіпаючи ротом, неспроможний вичавити з себе хоч слово. У Локовій голові заметалися думки.
Отрута? Якась пастка? Якийсь алхімічний трюк у кімнаті? Тоді чого на нього не діє? Невже йому вже настільки кепсько, що він поки не помітив симптомів? Він озирнув кімнату неспокійним оком і помітив темний предмет, що лежав між близнюками Санцами.
Рука — відрубана людська рука, сіра, суха й шкіряста. Вона лежала долонею до стелі, з міцно скорченими всередину пальцями. До мертвої шкіри долоні чорною ниткою вишили ім’я — вишили грубо, а проте чітко, тому що букви були окреслені слабким відтінком блідо-блакитного вогню:
«ЖАН ТАННЕН»
«Ти не уявляєш, що я міг би зробити з тобою, якби вишив твоє справжнє ім’я». Слова Сокільничого мимохіть промайнули в пам’яті Лока; Жан знову застогнав, його спина вигнулася від болю, і Лок потягнувся до відрубаної руки. У його голові крутився десяток планів — розрубати її сокирою, ошпарити на плиті алхімічного вогнища, кинути в річку... Він мало знав практичного чаклунства, але, звичайно, щось було краще, ніж нічого.
По розбитому склі на кухні захрумтіли нові кроки.
— Не рухайся, хлопче. Я не думаю, що твій товстий друг зараз може тобі допомогти. Отак, сиди, де сидиш.
Лок підтягнув до себе одну із Жанових сокир, поклав її в ліву руку й підійшов до дверей гардероба.
Біля передпокою стояв чоловік — Локу він видався цілковитим незнайомцем. На ньому був довгий брунатний непромокальний плащ із відкинутим каптуром, який відкривав довге чорне волосся та обвислі чорні вуса. У правій руці він майже невимушено тримав арбалет, спрямований на Жука. Його очі розширилися, коли у дверях гардероба з’явився Лок.
— Щось тут не так, — сказав він. — Ти не маєш тут бути.
— Ти людина Сірого Короля, — сказав Лок. Його ліва рука була за стіною біля дверей, немовби він тримався за неї, але при цьому ховав сокиру.
— У нього їх немало.
— Я дам тобі стільки грошей, скільки назвеш, — запропонував Лок. — Скажи мені, де він, що він робить і як я можу уникнути наймага.
— Ти не можеш його уникнути. Це я тобі безплатно скажу. А про гроші — у тебе стільки нема.
— У мене є сорок п’ять тисяч повних крон.
— У тебе були, — досить привітно сказав чоловік. — Тепер їх у тебе нема.
— Один болт, — сказав Лок. — Нас двоє. — Жан застогнав із підлоги за ним. — Ситуація наштовхує на роздуми.
— У тебе вигляд не дуже добрий, а хлопчина теж на ладан дихає. Я сказав,
— Одного болта буде недостатньо, — сказав Жук, його очі горіли таким холодним гнівом, якого Лок ніколи раніше не бачив у ньому. — Ти гадки не маєш, з ким зв’язався.
— Один болт, — повторив Лок. — Це було для Жука, чи не так? Якби мене тут не було, ти застрелив би його першим. Тоді кінець для Жана. Похвальна злагодженість. Але тепер нас двоє, а ти досі озброєний на одного.
— Спокійно, панове, — сказав слуга Сірого Короля. — Я не бачу, щоб хтось із вас жадав отримати дірку в лице.
— Ти не знаєш, із чим зіткнувся. Що ми зробили. — Жук злегка крутнув зап’ястям, і щось впало в нього з рукава. Лок ледве вловив рух — що це було? Сирітський виверт? О, боги... це не допоможе проти арбалетного болта...