Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 72)

Він випірнув, пирхаючи, уже тримаючи в руці другу сокиру. Жук сидів на кам’яному краю каналу, махаючи своєю алхімічною кулею на павуків. Жан побачив, що соляні дияволи були приблизно за п’ятнадцять футів від хлопця, перетнули воду й рухалися обережніше, але все одно наближалися. Їхні панцири були в чорно-сіру крапочку, численні очі мали колір найглибшої ночі із зорями — моторошними відблисками світла Жука. Перед лицями хлопців махали їхні волохаті ногощупальця й подригували страшні чорні ікла.

Клятих істот було четверо. Жан підняв свою масу з каналу на боці Жука, порскаючи водою. Йому здалося, що він бачив, як кілька пар цих нелюдських чорних очей повертаються до нього.

— Жане, — простогнав Жук. — Жане, ці хлопці здаються розлюченими.

— Це неприродно, — сказав Жан, підбігаючи до Жука; хлопець кинув йому другу сокиру, й він підхопив її в повітрі. Павуки вже були за десять футів просто за водою. Їх із Жуком, здавалося, оточили тридцять два чорні ока, що не моргали, та тридцять дві ноги, що дрібно подригували, укриті гострими темними волосками. — Зовсім не природно — соляні дияволи так не поводяться.

— А, тоді добре. — Жук тримав алхімічну кулю на відстані витягнутої руки, ніби міг повністю сховатися за ним. — От і обговори це з ними.

— Підозрюю, вони зрозуміють тільки мову сокири.

Щойно ці слова зірвалися з Жанових вуст, як павуки в моторошному унісоні рушили вперед у воду. Бочка тепер відлетіла на кілька футів праворуч від Жана з Жуком, і під нею пропливла одна темна фігура. Кілька чорних ніг вилетіли вгору з води, молотячи в повітрі, й Жук закричав від огиди й жаху. Жан кинувся вперед, завдаючи удари кожною сокирою швидкими рухами вниз, і розсік дві кінцівки павука з тріском, від якого вивертало спазмом живіт. Хлюпнула темно-синя кров, і він відскочив назад.

Двоє неушкоджених павуків видерлися з води на кілька секунд швидше за своїх поранених побратимів і кинулися на Жана, скрегочучи своїми колючкуватими ножиськами об мокрі кам’яні брили під ними. Розуміючи, що не виграє, якщо спробує замахнутися на обох одночасно, Жан вибрав огидніший план дій.

Лиха сестра в його правій руці опустилася по дузі вниз, розколюючи голову соляного диявола праворуч між симетричними рядами чорних очей. Його ноги смикнулися в передсмертній судомі, Жук впустив алхімічну кулю й швидко відстрибнув назад. Жан використав імпульс свого замаху правою рукою, щоб підняти від землі ліву ногу; павук зліва став дибки, розкинувши ікла, якраз тоді, коли хлопець опустив каблук на те, що, на його думку, було лицем. Його очі тріснули, як желе, і Жан з усієї сили увігнав каблук униз, відчуваючи, немов топче лантух з мокрими шкурами.

Коли він висмикнув ногу, чобіт його залило теплою кров’ю, й поранені павуки розбігалися за своїх поранених побратимів, шиплячи й поклацуючи від злості.

Один павук відіпхнув іншого й кинувся на Жана, широко розставивши ноги, й підняв голову, оголивши вигнуті ікла. Жан потужним ударом занурив обох сестер в істоту, роздробивши голову павука, й на вологе каміння хлюпнув іхор. Жан відчув, як він бризкає йому на шию та чоло, і з усіх сил постарався не зважати на це.

Залишився один проклятий монстр. Розгніваний затримкою, яку вони йому спричинили, Жан заревів і стрибнув у повітря. Розкинувши руки, він приземлився обома ногами на середину панцира останньої істоти, і та з вологим чваком вибухнула під ним, підігнувши під неприродним кутом ноги. Вони пробили свої останні імпульси життя по його ногах, коли він, гарчачи, м’яв їх п’ятами.

— Фе! — закричав Жук, який добряче промок від чогось блакитного, що раніше циркулювало в соляному дияволі. Жан кинув хлопцю одну з його просочених кров’ю сестер, а тоді знову стрибнув у воду. Бочка відпливла приблизно на десять футів далі на південь; Жан несамовито похлюпав до неї й обхопив її лівою рукою, а другою заходився рубати сокиркою дерев’яну кришку.

— Жуче, — вигукнув він, — будь ласка, зроби так, щоб до нас більше не повзли ці прокляті гади!

Позаду Жана почувся плескіт, коли Жук стрибнув назад у канал. За кілька секунд хлопець підійшов до бочки й обхопив її своїми тонкими руками.

— Я поки жодного не бачу. Поспіши, Жане.

— Та я і так, — хрясь, хрясь, хрясь, — блядь, спішу.

Лезо сокири нарешті прогризло деревину, й у воду потекла кінська сеча, а Жука мало не вивернуло. Завзято працюючи, Жан розширив отвір, а потім зумів повністю видерти кінець бочки, і йому на груди хлюпнула брудна жовта хвиля. Без роздумів відкинувши сокиру, він простягнув руку всередину й витягнув нерухоме тіло Лока Ламори.

Жан заходився обмацувати його, чи немає порізів або горбкуватих фіолетових шрамів — шия друга на позір була цілком цілою.

Жан хутко виштовхнув Лока на кам’яну доріжку поруч із мертвими павуками, деякі частини яких досі сіпалися, а потім піднявся з води й присів біля Лока. Він зірвав з безживного хлопця мантію та плащ, а Жук з’явився біля нього якраз вчасно, щоб зірвати їх і кинути у воду. Жан роздер сірий жилет Лока й почав бити йому в груди.

— Жуче, — охнув він. — Жуче! Підійди сюди й розітри йому ноги. Його теплі рідини повністю охололи. Запустімо серце і, можливо, ми зможемо їх розігріти. Боже, якщо він виживе, присягаюся, візьму десять книг з лічецької справи й вивчу кожну напам’ять.

Жук виліз із води й почав розтирати ноги Лока, рухаючи їх по черзі, тоді як Жан то тиснув на живіт, то стукав по грудях чи плескав друга по щоках.

— Ну ж бо, боги тебе дери, — пробурмотів Жан. — Будь упертий, ти мале щупле...

Спина Лока судомно вигнулася, і з його горла вирвався різкий вологий кашель; його руки слабенько шкрябнули по каменю, і він перекинувся на лівий бік. Жан відкинувся на спину й зітхнув з полегшенням, не зважаючи на калюжу павучої крові, у якій опинився.

Лок виблював у воду, задрижав і виблював іще. Жук став на коліна біля нього й узяв за плечі. Кілька хвилин Лок лежав, тремтячи, важко дихав і кашляв.

— О, боги, — сказав він нарешті тихим хрипким голосом. — О, боги. Бідні мої очі. Я майже нічого бачу. Це вода?

— Вода-вода. — Жан взяв Лока за руку.

— Тоді підведіть мене до неї. Тринадцять богів, я хочу змити з себе цю паскудь.

Лок скотився в канал зі сплеском, перш ніж Жан чи Жук навіть устигли підійти, щоб допомогти йому; він кілька разів занурив голову під темний потік, а потім почав зривати решту одягу, поки на ньому не залишилося нічого, крім білої туніки та сірих бриджів.

— Краще? — запитав Жан.

— Напевно, — сказав Лок і знову виблював. — Очі печуть пеком, у носі й горлі горить, груди болять, головний біль, завбільшки з Терим Пел, а ще мене віддубасила вся родина Барсаві, я весь у конячих сциках, і ще скидається на те, що Сірий Король щойно зробив дещо дуже хитре нашим коштом. — Він притулився головою до краю кам’яної доріжки й ще кілька разів відкашлявся. Коли він знову підняв голову, то вперше помітив туші павуків і відсахнувся. — Тьху. Боги милі. Бачу, я багато пропустив.

— Соляні дияволи, — сказав Жан. — Їх ціла згуртована зграя. Вони прийшли битися. Наче самогубці якісь.

— Щось воно не в’яжеться все, — сказав Лок.

— Це може пояснити хіба одна річ, — відповів Жан.

— Змова богів, — пробурмотів Лок. — А. Чаклунство.

— Так. Клятий наймаг. Якщо він може приручити сокола-скорпіона, то зміг би і...

— А що, як річ у цьому місці? — перебив Жук. — Ви ж чули історії.

— Можна не зважати на історії, — сказав Лок, — коли є живий маг, який, як відомо, має на нас зуб. Жан має рацію. Мене не запхали в цю бочку, щоб покритикувати мою акторську гру, і ці кусючі падла не на відпочинок прийшли сюди. Ви обидва також мали вмерти, або якщо не вмерти...

— То злякатися, — закінчив Жан. — Відволіктися. Щоб ти втонув.

— Здається правдоподібним. — Лок ще раз потер очі. — Дивно, як щоразу, коли я думаю, що моя терпимість до цієї справи досягла остаточного мінімуму, я знаходжу щось нове, що можна ненавидіти. Кало і Ґальдо... нам потрібно дістатися до них.

— Вони можуть бути в добрячому лайні, — погодився Жан.

— Вони вже там, але краще нам вибратися з нього разом.

Лок спробував піднятися з води, але зазнав невдачі. Жан потягнувся й підтягнув його за комір туніки. Лок кивнув на знак подяки й повільно зіп’явся на ноги, тремтячи всім тілом.

— Боюся, мої сили покинули мене. Мені шкода, Жане.

— Не треба. Ти сьогодні отримав добрячу лупку. Я радий, що ми витягли тебе з тої штуки, поки не стало пізно.

— Я в боргу перед вами, повірте мені. Це було... Це було б... — Лок здригнувся й знову закашлявся. — Це було до біса жахливо.

— Я можу лише уявити, — сказав Жан. — Ми можемо йти?

— І якомога швидше. Виходьте так, як зайшли, тихо. Люди Барсаві досі можуть бути в цьому районі. І пильнуйте птахів.

— Звісно. Ми ввійшли через якийсь лаз із західного боку каналу. — Жан ляснув себе по чолу й озирнувся. — Проклятий дурень, я загубив сестер.

— Не переживай, — сказав Жук, піднявши їх у руках. — Я подумав, що ти захочеш їх повернути, тому стежив за ними.

— Дуже вдячний тобі, Жучку, — сказав Жан. — Я збираюся застосувати їх на деяких людях до того, як закінчиться ця ніч.

З

Іржаві води були безлюдні, як ніколи, коли вони вислизнули й піднялися на берег каналу на захід від Лункої Діри. Процесія Барсаві зникла. І хоча троє Шляхетних Шельм низько пригнулися й обстежили затьмарене небо, щоб знайти будь-який натяк на соколицю, вони не помітили нічого подібного.