Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 71)
Він пригнувся; з такою зброєю в руках стійка для боротьби ножем здавалася цілком природною. Він кинувся вперед і вдарив опудала відразу з обох боків, устромивши леза сокири в ребра манекена. Від удару згори в праву руку манекен нестримно задрижав. Після цього він ударив його по голові кулькою, а не лезом. Кілька хвилин він невтомно рубав і різав пораненого, й на хлоп’ячому обличчі ширшала усмішка.
— Гм-м-м. Непогано, — сказав дон Маранцалла. — Зовсім непогано для абсолютного новачка, визнаю. Я дивлюся, тобі дуже зручно ними вправлятися.
Жан раптом розвернувся й побіг в інший бік подвір’я, на п’ятнадцять футів від манекена. Між ним і мішенню пхав свої сірі пальці проливний дощ, тому він дуже сильно зосередився, а потім став у стійку й жбурнув — одна сокира розтинала повітря від повної сили обертання його руки, стегон і тулуба. Сокира занурилася плазом у голову пораненого, де вгрузла в шари шкіри так міцно, що навіть не гойднулася.
— О, боги милі, — сказав дон Маранцалла. Небеса знову розітнули блискавки, й по даху прокотився грім. — Го-го. От
Глава десята
Зубні уроки
1
У темряві під Лункою Дірою Жан Таннен рухався ще до того, як бочка впала в чорну воду, ледь освітлена згори червоним сяйвом смолоскипів Барсаві.
Під стародавнім кам’яним кубом була мережа висячих кроков, побудованих з чорного відьомського дерева й помережаних шнурами з елдерскла. Крокви були масними й слизькими від віку й огидних наростів, але вони, безсумнівно, протрималися так довго, як каміння нагорі, і зберегли свою міцність.
Водоспад, що ринув з даху, закінчувався тут одним із закручених каналів під кроквами. Там був справжній лабіринт жолобів; одні були гладкі, як скло, а інші — бурхливі, як пінява бистрина. У кутах під кроквами повільно оберталося кілька коліс і ще дивніших пристроїв. Жан на мить окинув їх оком у світлі крихітної алхімічної кульки й влаштувався на довге очікування. Жук, зрозуміло, не хотів відходити занадто далеко від нього, тому присів і собі на крокві приблизно за двадцять футів ліворуч від Жана.
У кам’яній підлозі Лункої Діри були маленькі шахти. Ці квадратні вирізи завширшки близько двох дюймів були нерівномірно розташовані й виконували якусь незрозумілу функцію. Жан розташувався між одним із них, знаючи, що не почує нічого з того, що діється нагорі, коли у вухах гримітиме водоспад.
Його розуміння ситуації нагорі було неповним, але в міру того, як напливали довгі хвилини, червоне світло наростало, а капа Барсаві й Лок почали розмову, занепокоєння Жана переросло в страх. Були крики, лайка, топтання чоботями по каменю й раптом — веселі вигуки. Лока взяли. Де ж той проклятий наймаг?
Жан пересунувся вздовж своєї крокви, шукаючи найкращий маршрут, щоб переправитися до водоспаду. Від кроков до краю кам’яної щілини, крізь яку проливався водоспад, було добрих п’ять чи шість футів, але якщо він не лізтиме до води, то зможе перебратися. Крім того, це був найшвидший шлях нагору — єдиний шлях зсередини. У слабкому червоному світлі, що лилося крізь дірочки в підлозі, Жан дав знак Жуку залишитися на місці.
Угорі пролунав ще один вибух оплесків і радісних вигуків, а потім голос капи, голосно й чітко через одне з вічок: «Візьміть цього виблядка й відправте його в плавання».
«Відправте його в плавання?» Серце Жана калатало. Вони вже перерізали Локу горло? Від думки, що наступне, що він побачить, — це безживне тіло, яке падає в білий потік води, безживне тіло, одягнене в сіре, його очі щипало від сліз.
Потім з’явилася бочка, важкий темний предмет, який з гучним плеском і гейзером води занурився в чорний канал біля підніжжя водоспаду. Жан двічі кліпнув, перш ніж зрозумів, що щойно побачив.
— О, боги, — пробурмотів він. — Зуб за зуб! Барсаві до біса поетичний гад!
Над головою почулися схвальні вигуки, тупотіння ніг. Барсаві щось кричав; його люди кричали у відповідь. Потім слабкі лінії червоного світла почали миготіти; перед ними пройшли тіні, і вони почали віддалятися в напрямку дверей на вулицю. Барсаві рухався, тож Жан вирішив ризикнути й дістатися до бочки.
Почувся ще один сплеск, чутний навіть через шипіння й гул водоспаду. Що за біс? Жан потягнувся рукою під жилет, витягнув кулю-ліхтар і потрусив нею. У темряві розцвіла ледь видна біла зірка. Міцно вчепившись іншою рукою за мокру крокву, Жан кинув кулю вниз до каналу, у який мала б впасти бочка, приблизно за сорок футів праворуч від нього. Вона вдарилася об воду й завмерла, даючи Жану достатньо світла, щоб розгледіти ситуацію.
Маленький обкладений каменем канал був приблизно вісім футів завширшки, й бочка в ньому важко погойдувалася, занурена на три чверті.
Жук молотив руками-ногами в каналі, його було видно лише від рук вгору. Куля Жана вдарилася об воду приблизно за три фути праворуч від його голови; Жук сам стрибнув у воду.
Що ж це за біс, цей хлопець, здавалося, за своєю конституцією був нездатний залишатися довгий час на високості.
Жан несамовито закрутив головою; йому знадобиться кілька хвилин, щоб підійти до точки, де він міг би зістрибнути в правильний канал і не розбити ніг об одну з кам’яних перегородок.
— Жуче, — вигукнув Жан, розраховуючи, що гамір угорі перекриє його голос. — Куля! Кинь її вниз! Лок у тій бочці!
Жук обмацав свою туніку, дістав кулю й потряс нею. За раптовим спалахом білого світла Жан чітко розгледів обриси чорної бочки, що хиталася на воді. Він оцінив відстань між собою та нею, ухвалив рішення й вільною рукою потягнувся за одною зі своїх сокир.
— Жуче, — закричав він, — не пробуй пробити боки. Бий по пласкому верху бочки!
— Як?
— Стій там, де стоїш. — Жан нахилився праворуч, учепившись лівою рукою за крокву. Він підняв сокиру у правій руці, прошепотів одне-єдине «будь ласка» Благодійнику й розімкнув пальці. Сокира, тремтячи, встромилася в темне дерево бочки; Жук відскочив, а тоді похлюпав по воді й взявся за руків’я.
Жан почав ковзати по крокві, але зупинився, коли краєм ока помітив якийсь рух, і покосився у тінь ліворуч. Щось рухалося по поверхні одного з інших водних шляхів у проклятому лабіринті. Це щось було не одне — швидкі чорні тіні завбільшки з собак. Вони ковзали просто під поверхнею води, розчепіривши волохаті ножиська.
— А щоб я всрався, — пробурмотів він. — Це неможливо.
Соляні дияволи, попри страхітливі розміри та вигляд, були боязкими істотами. Це були величезні павуки, що ховалися в тріщинах на скелястих узбережжях на південний захід від Каморра, полюючи на рибу та чайок, іноді стаючи жертвою акул чи риби-диявола, якщо відходили занадто далеко від берега. Моряки із забобонним страхом кидали в них каміння й стріли.
Тільки дурень наважився б підійти до такої істоти — з іклами завдовжки як пальці дорослої людини та отрутою, яка не завжди приносила смерть, але могла змусити людину палко молитися про неї. Але соляні дияволи цілком задовольнялися тим, що втікали від людей; вони були мисливцями із засідок, поодинокими, нездатними терпіти одне одного на близькій відстані. Жан колись у дитинстві злякався мало не до смерті, читаючи спостереження вчених і натуралістів про цих істот.
І все ж ціла зграя клятих створінь, нога до ноги, мов гончаки, дерлася по каменю та воді до Жука й бочки.
— Жуче! — закричав Жан. — Жуче!
2
Жук чув ще менше з того, що відбувалося нагорі, ніж Жан, але коли бочка опинилася в темряві, він одразу зрозумів, що її не кинули просто так. Розмістившись просто над каналом, що витікав із водоспаду, він пролетів п’ятнадцять футів донизу у бурхливу воду.
Він підтягнув ноги й гупнув, наче камінь-катапульта, на дупу. Попри те, що голова хлопця занурилася у воду від інерції його падіння, він швидко зрозумів, що може намацати ногами дно: глибина каналу була всього якісь чотири фути.
Тепер, стиснувши в одній руці Жанову сокиру, він несамовито рубав плескатий верх бочки перед собою. Він поставив свою світлову кулю на кам’яній доріжці біля каналу, оскільки під поверхнею води від Жанової кулі сіялося достатньо світла.
— Жуче, — закричав Жан, його голос раптом відбився гучною луною, повного справдешньої тривоги. — Жуче!
Хлопчик повернувся праворуч і кинув погляд на те, що рухалося до нього з далеких тіней. По його спині пробігла дрож чистої відрази, і він несамовито заозирався, щоб переконатися, що загроза наближається лише з одного боку.
— Жуче, вилазь із води! Вилазь на каміння!
— А як же Лок?
— Він явно не хоче виходити з цієї бочки просто в цю секунду, — крикнув Жан. — Повір мені!
Коли Жук видерся зі збуреної, алхімічно освітленої води, бочка знову почала погойдуватися до південного кінця будівлі, де канал виходив одним богам відомо куди. Жан у розпачі, неспроможний ясно думати про власну безпеку, видерся по поперечній балці, ковзаючи ногами в липкому глизяві віків, і побіг до водоспаду, шалено молотячи руками для рівноваги. За кілька секунд він зупинився, обхопивши руками вертикальну балку; ноги на коротку мить вислизнули з-під нього, але він міцно чіплявся за балку. Шалений порив привів його до точки біля водоспаду; тепер він кинувся вперед у повітря, завбачливо підтиснувши до грудей ноги. Від удару об воду він виштовхнув таку ж сильну хвилю, як і бочка перед тим, і вдарився об дно каналу.