Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 70)

— Кальвіро. Я пошлю Маралізу Кальвіро.

— Чудовий вибір. Як на мене, будь-хто інший, з ким цей Фервайт познайомив Сальвар, є підозрілим. Попроси її перевірити стряпчого, Софія казала, що її чоловік познайомився з ним відразу після інсценованого нападу за храмом.

— Еккарі, так? Еванте Еккарі?

— Так, він. А далі я хочу, щоб ти зазирнув до Храму щасливих вод.

— Я? Міледі, ви найкраще з усіх знаєте, що я не дотримуюся віри. Я просто успадкував зовнішність.

— Але ти можеш підробити віру, а саме зовнішність мені й потрібна. Так ти не будеш здаватися занадто підозрілим. Обдивися там усе, шукай когось, хто виділяється. Шукай банди чи якісь нечисті справи. Цілком можливо, що хтось у храмі був причетний до інсценованого нападу. Навіть якщо це не так, ми маємо виключити це як можливість.

— Тоді буде зроблено. А що з їхнім готелем?

— «Завал борта», так. Пошли туди одну людину, тільки одну. У мене в штаті є пара старих інформаторів; один із них думає, що звітує перед жовтими куртками, а інша думає, що вона працює на капу. Я передам імена. Наразі я просто хочу дізнатися, чи вони ще там, у люксі Бушприт. Якщо вони там, ти можеш помістити туди кількох своїх людей під виглядом персоналу. Поки що лише для спостереження.

— Гаразд. — Рейнарт підвівся з крісла й змахнув крихти з бриджів. — А зашморг? Припускаючи, що ваше бажання здійсниться, де і коли ви хотіли б його затягнути?

— Намагатися зловити Шипа завжди було, як намагатися схопити рибу голими руками, — відповіла вона. — Я хочу, щоб його затиснули десь, звідки втекти буде неможливо, щоб він був відрізаний від своїх друзів і повністю оточений нашими.

— Нашими? Як... А... Воронів Лет!

— Так. Дуже добре, Стівене. День змін через півтора тижня. Бенкет герцога. П’ятсот футів у повітрі, в оточенні перів Каморра та сотні охоронців. Я доручу донні Софії запросити цього Лукаса Фервайта вечеряти до герцога, як гостя Сальвар.

— Це якщо він не запідозрить пастки...

— Я думаю, що це якраз той жест, який він оцінить. Гадаю, що зухвалість нашого таємничого друга стане тим, що нарешті влаштує нам із ним знайомство. Я скажу Софії вдати фінансові проблеми; вона може сказати Фервайту, що останні кілька тисяч крон надійдуть лише після фестивалю. Гачок з подвійною наживкою, його жадібність рука в руку з його марнославством. Смію сказати, що він насолодиться спокусою.

— Мені скликати всіх для цього?

— Звісно. — Донна Ворченца відпила вина й повільно усміхнулася. — Я хочу, щоб Опівнічник брав у нього пальто і щоб Опівнічники ставили перед ним столові прибори. Якщо він скористається нічним горщиком, я хочу, щоб Опівнічник закрив його після цього кришкою. Ми візьмемо його на вершині Воронового Лету, а на землі будуть стежити за тим, хто біжить і куди.

— Ще щось?

— Ні. Берися до роботи, Стівене. Повертайся зі звітом за кілька годин. Я ще не спатиму... Чекаю звісток із Плавучої Могили, коли похоронна процесія Барсаві повернеться. Тим часом я надішлю старому Нікованте записку про наші підозри.

— Радий служити, міледі. — Рейнарт коротко вклонився, а потім пішов до дверей довгими швидкими кроками.

Ще до того як зачинилися важкі двері, донна Ворченца піднялася й підійшла до маленького письмового столу в ніші ліворуч від дверей. Там вона дістала шмат пергаменту, начеркала кілька поспішних рядків, склала його й заліпила складку невеликою кулькою блакитного воску з паперової рурки. Речовина була алхімічною й затверділа після кількох хвилин на повітрі. Вона вважала за краще не допускати джерел відкритого вогню в цю кімнату з багатьма десятиліттями ретельно зібраних записів.

На столі був перстень-печатка, який донна Ворченца ніколи не носила за межами цієї кімнати; на тому персні був знак, який ніде не з’являвся на гербі роду Ворченца. Вона втиснула кільце в затверділий блакитний віск, а потім висмикнула його з легким тріском.

Коли вона передавала його вниз по підіймачу, один з її нічних слуг негайно побіг на північно-східну клітку платформи її вежі й сам дістався до Воронового Лету по канатній дорозі. Там він передасть повідомлення просто в руки старого герцога, навіть якщо Нікованте вже пішов у свою спальню.

Такий був звичай з кожною запискою, яка була запечатана синім воском, на якому нічого не зображено, крім стилізованої символіки павука.

Інтерлюдія

Наставник троянд

— Ні, це моє серце. Удар. Удар. Тепер сюди. Удар.

На Дім скляних троянд лилася холодна сіра вода; зимовий дощ Каморра хлюпав під ногами Жана Таннена та дона Маранцалли. Вода струменями текла по обличчю кожної троянди в саду й рівчаками впадала в очі Жану Таннену, коли він знову й знову бив своєю рапірою в напхану шкіряну мішень, трохи більшу за чоловічий кулак, яку дон тримав на кінці палиці.

— Бий сюди. І сюди. Ні, занадто низько. Це печінка. Убий мене зараз, а не через хвилину. Можливо, у мене залишилися сили на ще один випад. Вище! Вище в серце, під ребрами. Уже краще.

У клубочінні хмар над головою вибухало сіро-біле світло, хвилюючись, наче вогонь, що проглядається крізь дим. За мить виляском гримнув грім — істерика богів. Жан не дуже уявляв, як це має бути на вершині П’яти веж — зараз це була лише низка сірих туманних колон, що губилися в небі за правим плечем дона Маранцалли.

— Досить, Жане, досить. З рапірою ти вправляєшся непогано. Я хочу, щоб ти знав, як нею користуватися в разі потреби. Але настав час побачити, до чого ще в тебе є хист. — Дон Маранцалла, загорнутий у коричневий масляний плащ, почалапав по воді до великої дерев’яної коробки. — У тебе не буде змоги дістати довге лезо, у твоїх колах. Принеси-но опудало.

Жан поспішив крізь звивистий скляний лабіринт до маленької кімнати, що вела назад у вежу. Він досі тримався на поважній відстані від троянд — тільки дурень зробив би інакше — але тепер він уже звик до їхньої присутності. Здавалося, вони більше не блискали на нього, як якісь голодні істоти; вони були лише перешкодою, від якої можна було триматися якомога далі.

Опудало, що лежало в сухій кімнатці на вершині сходів, було підбитим шкіряним манекеном у формі людської голови, тулуба й рук, що стояв на залізній жердині. Незграбно завдавши його на праве плече, Жан вийшов на проливний дощ і повернувся до центру Саду без аромату. Манекен кілька разів шкрябав скляні стіни, але троянди не мали апетиту до неживої шкіряної плоті.

Дон Маранцалла розчахнув дерев’яну скриню й заходився копатися в ній; Жан поставив манекена в центрі двору. Металевий стрижень ковзнув в отвір, пробитий в камінні, й закріпився там, виштовхнувши вгору фонтанчик води.

— Покажу тобі дещо огидне, — сказав дон, розмахуючи ланцюгом завдовжки чотири фуги, обмотаним дуже тонкою шкірою — ймовірно, шевро. — Це називається батіг бейліфа; він загорнутий так, щоб не брязкало. Якщо придивитися, то на обох кінцях у нього є маленькі гачки, тому можеш зачепити його на талії, як пасок. Легко приховати під важчим одягом... хоча тобі врешті-решт, щоб обмотати довкола талії, може знадобитися трохи довший. — Дон впевнено ступив уперед і цвьохнув одним краєм м’якого ланцюга до голови раненого, і той відскочив від шкіри з гучним мокрим виляском.

Жан кілька хвилин розважався, хльоскаючи манекен, а дон Маранцалла спостерігав. Бурмочучи собі під носа, дон забрав підбитий ланцюг і простягнув Жану пару однакових клинків. Вони були приблизно фут завдовжки, односторонні, з широкими та вигнутими гострими краями. Держаки кріпилися до важких гард, усіяних невеликими латунними шипами.

— Препаскудні штучки. Відомі як злодійські зуби. Ніяких тонкощів у них, як бачиш, нема — ними можна колоти, рубати чи й просто вдарити. Ці маленькі латунні пипки можуть зішкребти з людини лице, а ці гарди зупинять майже все, крім бика. На, спробуй помахати.

Жан вправлявся з лезами навіть краще, ніж із батогом перед цим, і Маранцалла схвально заплескав у долоні.

— Правильно, отак, угору через черево й під ребра. Занур лезо на фут ось сюди й полоскочи ним серце — тоді ти взяв верх, синку.

Він узяв у Жана клинки й засміявся.

— Ну, як тобі такі зубні уроки, га, хлопче?

Жан просто дивився на нього зі спантеличеним виразом обличчя.

— Ти хіба ніколи не чув? Ваш капа Барсаві, він не з Каморра родом. Викладав у Теринському колегіумі. Отже, коли він тягне когось на розмову, це «уроки етикету». А коли він зв’язує їх і змушує говорити, то це «уроки співу». А коли він перерізає їм горлянки й викидає їх у бухту акулам...

— Он воно що, — сказав Жан, — значить, це зубні уроки. Тепер розумію.

— Ото ж то. Я нічого не придумував. Я сказав би, що наш капа знає про це, але ніхто нічого подібного не говорить йому у вічі. Так буває завжди, чи то головорізи, чи то солдати. Так-от... наступна премила іграшка...

Маранцалла передав Жану пару сокир з дерев’яними ручками; вони мали вигнуті металеві леза з одного боку та круглі противаги з іншого.

— Для цих череполамів гарної назви нема. Сокиру ти, я думаю, бачив раніше. Можеш користуватися лезом, а можеш і обухом, але якщо вдарити достатньо сильно, то це буде майже те саме, що і лезом, тому дуже обачно користуйся ними, коли це не манекен, а жива людина.

Жан майже відразу зрозумів, що йому подобається відчуття сокир у руках. Вони були досить довгими, тому як кишенькова зброя, сталь або кийки, які, за звичкою, носила більшість правильних людей, не годилися, але вони були достатньо малі, щоб ними можна було швидко махати й застосовувати в не надто просторих місцях, і йому здалося, що вони цілком ловко сховаються йому під пальтом чи камзолом.