Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 69)
— Ми самі тут, на моїй терасі, люба моя. Ви вже зробили велике зусилля, прийшовши до мене. Тепер ви маєте мені розповісти все — геть усе. Тоді я подбаю про те, щоб ця конкретна частина пліток швидко потрапила у правильні вуха, я вам обіцяю.
Софія зробила ще один маленький ковток чаю, кахикнула і, згорбившись, поглянула донні Ворченці прямо в очі.
— Ви ж напевно, — почала вона, — чули про остершалінський бренді, донно Ворченцо?
— Більше, ніж чула, моя люба. У мене навіть є кілька пляшок, захованих у винних шафах.
— І знаєте, як воно робиться? І таємничість, що його оточує?
— О, я думаю, що розумію суть остершалінської загадковості. Скажімо так, нервові емберленські винороби тільки виграють від усіх казок, що оточують їхню продукцію.
— Тоді ви зможете зрозуміти, донно Ворченцо, чому ми з Лоренцо відреагували саме так, коли наступна можливість упала нам у руки волею богів...
2
Клітка, у якій їхала донна Сальвара, порипувала й тріскотіла на шляху до землі, зникаючи на сірому тлі двору. Донна Ворченца стояла біля латунних рейок посадкової платформи, задивившись у ніч, а її команда слуг налягала на механізми коловорота. Жиль прокотив повз неї срібний візок із майже порожнім чайником і напівз’їденим тортом, і вона обернулася до нього.
— Ні, — сказала вона. — Відправ торт до солярію. Ми будемо там.
— Хто буде, міледі?
— Рейнарт. — Вона вже крокувала назад до дверей своїх кімнат, які виходили на терасу; її ноги в пантофлях лунко ляп-ляп-ляпали по доріжці. — Знайди Рейнарта. Мені байдуже, що він робить. Знайди його й пошли до мене, щойно розберешся з тортом.
Пройти через замкнені двері, угору вигнутими сходами... Донна Ворченца вилаялася собі під носа. Боліли коліна, ноги, литки.
— Клятий поважний вік, — пробурмотіла вона. — Сцяла я на богів за дар ревматизму. — Жінка уривчасто дихала й розстебнула ґудзики на обшитому хутром пальті, шкутильгаючи по сходах.
На самій вершині внутрішньої вежі були важкі дубові двері, укріплені залізними стиками. Вона дістала ключ, який висів на її правому зап’ясті на шовковому шнурку, і вставила його в сріблястий замок над кришталевою ручкою, обережно натискаючи певну декоративну латунну пластину в настінному свічнику. Від стін відбилася луна поклацувань, і двері відчинилися всередину.
Забувати про латунну пластину не варто було — десятиліття тому донна встановила за нею приховану арбалетну пастку.
Тут був солярій, що вищився ще на вісім поверхів від рівня тераси. Кімната займала весь діаметр вежі на її вершині: п’ятдесят футів від краю до краю. Підлогу вкривали густі килими. Довга вигнута галерея з латунними поручнями зі сходами на обох кінцях простягалася по всій північній половині простору. У цій галереї був ряд високих полиць з відьминого дерева, поділених на тисячі й тисячі кімнаток і відсіків. Прозорий напівсферичний купол стелі відкривав низькі хмари, як озеро диму. Донна Ворченца піднімалася до своєї галереї, м’якими доторками оживляючи на ходу алхімічні кулі.
Там вона зосереджено працювала, не звертаючи уваги на плин часу, перебираючи вузькими пальцями відсік за відсіком. Вона витягла кілька купок пергаменту й відклала їх, ледь глянула інші й засунула їх назад, бурмочучи під ніс спогади та здогади. Вона вирвалася зі своєї фуги лише тоді, коли двері кімнати відчинилися ще раз.
На порозі з’явився високий і широкоплечий чоловік; у нього було кутасте вадранське обличчя й біло-русяве волосся, зібране в перетятий стрічкою хвіст. На ньому був ребрастий шкіряний дублет поверх чорної сорочки з прорізаними рукавами, темні бриджі й високі чорні чоботи. Маленькі срібні шпильки на комірі свідчили про звання капітана в роті Нічної варти — чорних курток герцога. На правому стегні в нього висіла рапіра з прямою гардою.
— Стівене, — сказала донна Ворченца без преамбули, — хтось із твоїх хлопців чи дівчат нещодавно відвідував дона і донну Сальвар на Ісла Дурона?
— Сальвар? Ні, точно не відвідував, міледі.
— Ти певний? Точно певний? — З пергаментом у руках, вигнувши брови, вона спустилася по сходах, ледве втримуючи рівновагу. — Мені зараз потрібна правда від тебе, як ніколи.
— Я знаю Сальвар, міледі. Я зустрічав їх обох на торішньому святі Дня змін. Я під’їхав до Небесного саду в одній клітці з ними.
— І ти не посилав до них нікого з Опівнічників?
— Дванадцять богів збавте, ні. Нікого не посилав.
— Значить, хтось зловживає нашим добрим ім’ям, Стівене. І я думаю, що ми нарешті можемо добратися до Шипа Каморра.
Рейнарт мовчки подивився на неї, а потім усміхнувся.
— Жартуєте. Чи не жартуєте? Ущипніть мене, напевно, мені це сниться. Розкажіть, у чому річ.
— Так, найперше, я знаю, що ти думаєш найшвидше, коли поїси солодкого, чортів ласуне. Зазирни всередину підіймача, а мені вже треба сісти.
— Овва, — сказав Рейнарт, удивляючись у шахту ланцюгового підіймача. — Здається, хтось уже попрацював із цим бідолашним тортом. Я зглянуся над ним. Бачу також вино і келихи — схоже на одне з ваших солодких білих вин.
— Боги хай благословлять Жиля. Я забула попросити його про це, бо так поспішала сюди. Будь милим слухняним підлеглим і налий нам по келишку.
— «Милим слухняним підлеглим». За такий торт я вам і пантофлі наглянсую.
— Я збережу цю обіцянку до наступного разу, коли ти будеш мене дратувати, Стівене. По вінця наливай, мені не тринадцять років. А тепер сідай і послухай. Якщо все це означає саме те, що я підозрюю, то цю сволоту щойно доставили нам просто посеред однієї з його афер.
— Як так?
— Я на запитання відповім запитанням, Стівене. — Вона зробила великий ковток свого білого вина й відкинулася на спинку стільця. — Скажи мені, що ти знаєш про остершалінський бренді?
З
— Видає себе за одного з нас, — роздумував Рейнарт після того, як вона закінчила свою історію. — Оце так нахабство. Але ви впевнені, що це Шип?
— Якщо це не він, то ми можемо хіба припустити, що тепер у нас є
— Чи не Сірий Король це часом? За всіма даними, він якраз настільки невловний.
— Ммм. Ні, Сірий Король останнім часом убиває людей Барсаві. Шип же діє в царині простого штукарства — ще не пролито ні краплі справжньої крові, наскільки я можу судити. І я не думаю, що це випадковість.
Рейнарт відклав свою порожню тарілку й ковтнув вина.
— Тож якщо можна довіряти історії донни Сальвари, ми розглядаємо банду щонайменше з чотирьох людей. Сам Шип — назвемо його Лукасом Фервайтом, чисто теоретично. Його слуга Ґрауманн. І двоє чоловіків, які вдерлися в маєток Сальвар.
— Це початок, Стівене. Але я сказала б, що в банді, найімовірніше, п’ять чи шість людей.
— Як ви зрозуміли?
— Я вважаю, що фальшивий Опівнічник говорив правду, коли сказав дону Сальварі, що напад біля Храму щасливих вод був інсценований; він мав бути інсценованим для настільки складної афери. Отже, у нас є ще двоє спільників — нападники в масках.
— Це якщо їх просто не найняли для цього завдання.
— Сумніваюся. Подумай про повний мізер інформації, яку ми мали до цього: ні звіту, ані тобі хвастощів чи тихенького шепоту будь-кого й будь-де. Жодного клаптика інформації, яка вказувала б на когось, хто просто стверджував, що
— Ну, — сказав Рейнарт, — якщо ви просто переріжете горло найманцю, коли він виконає свою роботу, вам ще й не доведеться платити йому.
— Але ми досі маємо справу із Шипом, і я вважаю, що такий вчинок був би не зовсім йому притаманний.
— Значить, банда в нього закрита... Це було б логічно. Але все одно їх може бути не шестеро. Двоє у провулку цілком могли бути тими двома, які пробралися в маєток, одягнені як Опівнічники.
— О, мій дорогий Стівене. Цікава гіпотеза. Скажімо, мінімум четверо, максимум шестеро буде наше перше припущення, бо інакше ми тут усю ніч малюватимемо діаграми одне для одного. Я підозрюю, що щось більше було б важко приховати так добре, як їм це вдається.
— Значить, поки буде так. — Рейнарт на мить замислився. — Я можу дати у ваше розпорядження просто зараз п’ятнадцять чи шістнадцять мечів; деякі з моїх хлопців затесалися сьогодні ввечері на Сильці та Казані, оскільки ми отримали звістки про похорон Наски Барсаві. Я не можу висмикнути їх за короткий термін. Але дайте мені час до світанку, і я зможу підготувати всіх інших. У нас ще є Нічна варта; не потрібно навіть кликати жовтих курток. Ми знаємо, що вони однаково ненадійні.
— Це підійшло б, Стівене, якби я хотіла, щоб їх зараз же схопили. Але я не хочу. Я думаю, що в нас є принаймні кілька днів, щоб натягнути сітку навколо цієї людини. Софія сказала, що вони обговорювали початкові витрати приблизно у двадцять п’ять тисяч крон. Я підозрюю, що Шип буде тут, поки не отримає решту сім чи вісім.
— Тоді принаймні дозвольте мені зібрати групу. Я буду тримати їх у Палаці Терпіння; запхну їх серед жовтих жакетів. Вони будуть готові кинутися зразу ж.
— Дуже розважливо з твого боку. Так, зроби так. А тепер, щодо того, як ми вчинимо зі самим Шипом — пошли когось завтра до Мераджіо, когось умілого. Хай гляне, чи є у Фервайта там рахунок і коли він його відкрив.