Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 68)
Тераса донни Ворченци була широким півмісяцем із прозорого елдерскла, що виступав із північної сторони її вежі, оточеним латунними поручнями. Донна Софія подивилася просто вниз, як її завжди попереджали не робити, і як вона завжди вчиняла. Здавалося, неначе вони з лакеєм йшли по розрідженому повітрю за сорок поверхів над кам’яними дворами й складськими будівлями біля підніжжя вежі; алхімічні лампи були плямами світла, а карети — чорними квадратами, меншими за один її ніготь.
Ліворуч від неї, видимі крізь низку високих аркових вікон, підвіконня яких сягали її пояса, були тьмяно освітлені кімнати та зали всередині самої вежі. У донни Ворченци було дуже мало живих родичів і не було дітей; вона фактично була останньою з колись могутнього клану, і не було жодних сумнівів (принаймні серед жадібних, амбітних вельмож схилів Альчеґранте), що після її смерті Бурштинове Скло передасться якійсь новій родині. Більша частина її вежі була темна й тиха, більшість її розкошів покоїлися в шафах і скринях.
Проте стара жінка досі знала, як влаштовувати вечірні чаювання. У далекому північно-західному кутку її прозорої тераси, з якої відкривався разючий вид на темні сільські краєвиди на північ від міста, на Вітрі Шибеника майорів шовковий навіс. По чотирьох кутах навісу звисали високі алхімічні ліхтарі в клітках із позолоченої латуні, проливаючи тепле світло на столик і два стільці з високими спинками.
Лакей поклав тонку чорну подушку на праве сидіння і висунув його для неї; вона вмостилася в ньому, змахнувши спідницями, й кивнула на знак подяки. Чоловік вклонився й пішов геть, зупинившись на ввічливій відстані, але так, щоб його можна було легко поманити до себе.
Софії недовго довелося чекати господиню — за кілька хвилин після її прибуття в дерев’яних дверях на північній стіні вежі з’явилася стара донна Ворченца.
Вік має звичку перебільшувати риси тих, хто доживає до того, щоб відчути його вагу; круглі схильні ставати круглішими, а стрункі — марнішати. Анджіавесту Ворченцу час звузив. Вона була не так висохлою, як змарнілою, миршавою карикатурою, схожою на дерев’яного ідола, оживленого чаклунством чистої сили волі. Сімдесят років були для неї спогадом, що поволі згасав, але вона досі пересувалася без супроводу та без тростини в руках. Вона ексцентрично одягалася в чорний оксамитовий сюртук з хутряними комірами та манжетами. Цураючись каскадних спідниць, які любили жінки її епохи, вона носила чорні панталони та сріблясті пантофлі. Її біле волосся було зібране назад і закріплене лакованими шпильками; темні очі світилися за півмісяцями окулярів.
— Софіє, — сказала вона, елегантно ступаючи під навіс, — як приємно знову бачити вас тут. Скільки місяців ми не бачилися, моя люба дівчино, скільки місяців. Ні, не вставайте; висунути собі стільця мені не важко. Ах, скажіть мені, як Лоренцо? І, звичайно, ми маємо поговорити про ваш сад.
— У нас із Лоренцо все гаразд, якщо говоримо тільки про нас. І сад процвітає, донно Ворченцо. Дякую за запитання.
— Якщо говоримо тільки про вас? Тоді є щось інше? Щось зовнішнє, смію поцікавитися?
Вечірнє чаювання в Каморрі було жіночою традицією, коли одна хотіла звернутися за порадою до іншої або просто мати чуйне вухо, якому висловиш жалі чи скарги — найчастіше щодо чоловіків.
— Вам можна поцікавитися, донно Ворченцо. І так, так, «зовнішнє» — дуже правильний термін для цього.
— Але річ не в Лоренцо?
— О ні. Лоренцо задовільний у всіх можливих сенсах. — Софія зітхнула й поглянула на ілюзію порожнього повітря під ногами та кріслом. — Річ утім... нам обом, напевно, потрібна порада.
— Порада, — реготнула донна Ворченца. — Порада. Роки роблять свого роду алхімічний трюк, перетворюючи чиєсь белькотіння на щось поважне. Даси пораду в сорок — люди скажуть, що ти прискіпуєшся. Даси її в сімдесят — і ти мудрець.
— Донно Ворченцо, — сказала Софія, — ви мені й раніше дуже допомагали. Я не могла надумати... ну, поки що не було нікого, з ким мені було зручно говорити на цю тему. Крім вас.
— Справді? Що ж, люба дівчино, допоможу, чим зможу. Але ось наш чай — ну ж бо побалуємо себе ці кілька хвилин.
Один зі слуг донни Ворченци підкотив до них візок зі срібним куполом і поставив його біля столика. Коли він відкинув купол, Софія побачила, що у візку сяє блискучий срібний чайний сервіз і неабиякий делікатес — ідеальна кулінарна копія Бурштинового Скла, заввишки ледве дев’ять дюймів, із дрібними цяточками алхімічного світла, розсіяними на башточках. Скляні кульки були не набагато більші за родзинки.
— Бачите, як мало справжньої роботи я даю своєму бідному кухарю, — хихикаючи, сказала донна Ворченца. — Він страждає на службі в жінки такого невибагливого смаку, як у мене, і отакі сюрпризи — його помста мені. Я не можу замовити звареного не круто яйця, зате він поставить мені на стіл курку й та, танцюючи, знесе мені яйце просто на тарілку. Скажи мені, Жилю, чи ця споруда точно їстівна?
— У цьому я впевнений, міледі Ворченцо, за винятком крихітних вогників. Сама вежа — з пряникового тіста; башточки та тераси — заливні фрукти. Будівлі та візки під вежею переважно шоколадні, а осердя вежі — крем із яблучного бренді, а вікна...
— Дякуємо, Жилю, цього достатньо для короткого архітектурного огляду. Але вогники доведеться виплюнути, коли ми закінчимо, так ти кажеш?
— Було б пристойніше, міледі, — сказав слуга, круглий чоловік із тонкими рисами та чорними локонами до плечей, — дозволити мені зняти їх для вас перед вживанням...
— Пристойніше? Жилю, ти відмовив би нам у забаві поплювати їх через бік тераси, як маленькі дівчатка. Буду вдячна, аби ти не чіпав їх. Чай?
— Ваша воля, донно Ворченцо, — незворушно сказав він. — «Чай Світла». — Він підняв сріблястий чайник і налив у чайну склянку цівку блідо-коричневої рідини. Склянки донни Ворченци з травленого скла мали форму великих бутонів тюльпана зі сріблястими ніжками. Коли чай осів у ємність, він почав слабко світитися, проливаючи приємне помаранчеве сяйво.
— О, як гарно, — сказала донна Софія. — Я чула про такий чай... Веррарський, правда?
— Лашейнський. — Донна Ворченца взяла в Жиля склянку й обхопила її обома руками. — Геть новий. Їхні чайні майстри божеволіють від духу змагання. У цей час наступного року в нас буде щось ще дивніше. Але вибачте мені, моя люба, я сподіваюся, ви не проти випити вироби вашого ремесла й водночас працювати з ними у своєму саду?
— Аж ніяк, — відповіла Софія, коли слуга поставив перед нею склянку й вклонився. Вона взяла її до рук і глибоко вдихнула; чай пахнув ваніллю та апельсиновими квітами. Коли вона ковтнула, язик залило теплим ароматом, а в ніздрі підіймалася запашна пара. Жиль зник у вежі, а жінки взялися до чаювання. Кілька хвилин вони насолоджувалися чаєм у приємній тиші, і ці кілька хвилин Софія була майже спокійна й вдоволена.
— Тепер побачимо, — сказала донна Ворченца, ставлячи перед собою напівпорожню склянку, — чи воно й далі світитиметься, коли вийде з іншого боку.
Донна Сальвара мимохіть захихикала, і на худорлявому обличчі господині дому від усмішки підібралися вгору зморшки.
— Тепер, про що ви хотіли мене запитати, моя люба?
— Донно Ворченцо, — почала Софія, а потім завагалася. — Це... заведено вважати, що у вас є якісь, а, засоби для спілкування з... таємною поліцією герцога.
— У герцога є таємна поліція? — Донна Ворченца приклала до грудей руки з виразом ввічливого подиву.
— Опівнічники, донно Ворченцо, Опівнічники та їхній ватажок...
— Павук герцога. Так, так. Вибачте мені, люба дівчино, я знаю, про що ви. Але оці ваші слова... «Заведено вважати», — так ви сказали? Багато речей заведено вважати, але, можливо,
— Дуже цікаво, — сказала Софія Сальвара, — що коли донни неодноразово звертаються до вас із проблемами, їхні клопоти... доходять до вух Павука. Або принаймні так було відтоді, як до допомоги з цими проблемами долучилися люди герцога.
— О, моя люба Софіє. Коли до мене доходять плітки, я передаю їх пакетами та посилками. Я кидаю слово-друге в правильне вухо, і плітка набуває власного життя. Рано чи пізно вона досягне того, хто почне щось робити з приводу цього.
— Донно Ворченцо, — сказала Софія, — я сподіваюся, що не ображу вас, сказавши, що ви лукавите.
— Сподіваюся, я можу сказати, не розчаровуючи вас, люба дівчино, що у вас є дуже слабке підґрунтя для того, щоб припустити подібне.
— Донно Ворченцо. — Софія вчепилася за край столу так сильно, що хруснули кілька суглобів її пальців. — Нас із Лоренцо грабують.
— Грабують? Що це може значити?
— І ще тут залучені Опівнічники. Вони... висували просто небувалі претензії та ставили до нас вимоги. Але... Донно Ворченцо, має бути якийсь спосіб підтвердити, що вони є тими, ким себе показують.
— Так ви кажете, що вас грабують
— Ні, — закусила горішню губу Софія. — Не самі Опівнічники. Вони... нібито спостерігають за ситуацією й чекають нагоди діяти. Але щось... щось не так. Або вони не розповідають нам всього, що, можливо, мали б.
— Моя люба Софіє, — сказала донна Ворченца. — Моя бідолашна скаламучена дівчино, розкажіть мені точно, що трапилося, і не оминайте жодної деталі.
— Це... важко, донно Ворченцо. Ситуація досить... незручна. І складна.