Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 65)

«Пропав, — сказав голосок десь у потилиці Лока, який, безперечно, не належав Сокільничому. — Пропав». Звісно, ніхто не відволікав Сокільничого, і його не взяли люди Барсаві.

— Але поки що я був готовий довіряти цьому хлопцю, — сказав Барсаві. — Тож я уклав угоду з Еймоном, якого, я впевнений, ти не впізнаєш. Еймон помирає. У нього сухоти, пухлини в животі й на спині. Такі, яких не вилікує вже жоден лічець. Йому лишилося якісь два місяці, можливо, менше. — Капа поплескав Еймона по спині з таким гордим виглядом, наче сухоребрий дядечко був його власною плоттю і кров’ю.

— І от я сказав: «Чому б тобі не підійти й не схопити цього брудного виблядка, Еймоне? Якщо він справді може вбити дотиком, то тоді ти підеш із життя швидко й легко. А якщо не може...» — Барсаві посміхнувся, його червоні щоки гротескно зморщилися. — Ну що ж тоді.

— Тисяча повних крон, — хихикнув Еймон.

— Для початку, — докинув Барсаві. — Обіцянка, яку я збираюся дотримати. Обіцянка, яку я збираюся розширити. Я сказав Еймону, що він помре на власній віллі, маючи дорогоцінні камені та шовк, і пів десятка жінок на його вибір із Гільдійських Лілій, які складуть йому компанію. Я буду винаходити для нього задоволення. Він помре, як проклятий герцог, тому що сьогодні я називаю його найхоробрішим чоловіком у Каморрі.

Почувся загальний рев схвалення; чоловіки й жінки аплодували, кулаки били по броні й щитах.

— Геть протилежне, — прошепотів Барсаві, — підступному, боягузливому лайну, яке вбило мою єдину дочку. Яке навіть не зробило це своїми руками. Яке дозволило якомусь проклятому найманцю творити з нею якусь збочену магію. Отруйник. — Барсаві плюнув Локу в обличчя; тепла слина стікала по його щоці. — Твоя людина, звісно, сказала мені, що наймаг зробив своє заклинання й покинув службу минулої ночі; що ти був настільки впевнений у собі, що не хотів продовжувати платити йому. Що ж, я, зі свого боку, схвалюю твою економність.

Барсаві махнув Анджаїсу та Пачеро, й ті з похмурими обличчями вийшли вперед. Вони познімали окуляри й поклали в кишені жилетів, — зловісний жест у мимовільному унісоні. Лок роззявив рота, щоб щось сказати — і тоді усвідомлення того, наскільки він влип, уразило його, мов грім.

Він міг би зараз оголосити свою справжню особу, дозволити капі відірвати йому накладні вуса й розтерти зморшки, розповісти всю історію — але що це дасть? Йому ніколи не повірили б. Він уже показав захист наймага. Якби зізнався, що він — Лок Ламора, сотня зібраних тут чоловіків і жінок взялася б за Жана, Жука і братів Санців. На всіх Шляхетних Шельм почалося б полювання на вулицях, і вони заплатили б за цей обман своїми життями.

Якщо він хотів урятувати їх, то має грати Сірого Короля, поки капа не покінчить з ним, а потім молитиметься про швидку й легку смерть. Нехай Лок Ламора просто зникне однієї ночі; нехай його друзі втечуть кудись за кращою долею. Зморгнувши гарячі сльози, він усміхнувся, подивився на двох синів Барсаві й сказав:

— Ну що ж, пси паскудні, подивимося, чи ви хоч трохи кращі за свого батька.

Анджаїс і Пачеро знали, як ударити людину так, щоб убити, але зараз у них такого наміру не було. Вони товкли йому ребра, відбивали кулаками руки, копали ногами по стегнах, плескали по голові з боку в бік і били кулаками в шию, поки кожен вдих став майже нестерпним. Нарешті Анджаїс підняв його на ноги й взяв за підборіддя, так щоб подивитися йому в очі.

— До речі, — сказав Анджаїс, — це тобі від Лока Ламори.

Анджаїс тримав підборіддя Лока одним пальцем, а другою рукою заходився дубасити його. Розпечений біль пронизав Локову шию, і в червоній темряві навколо нього затанцювали зірки. Він плюнув кров’ю, кашлянув й облизав зболені, набряклі губи.

— Тепер, — сказав Барсаві, — я проведу батьківський суд за вбивство Наски.

Він тричі плеснув у долоні.

Позаду нього чулися лайка й гуготіння важких кроків об кам’яні сходи. У двері зайшло ще вісім чоловіків із великою дерев’яною бочкою — бочкою завбільшки з ту, у якій Наску Барсаві повернули її батькові. Поховальною бочкою. Натовп навколо Барсаві та його синів з нетерпінням розступився, щоб пропустити тих, хто її ніс. Вони поклали бочку на землю біля капи, й Лок почув хлюпання рідини зсередини.

«О, тринадцять богів», — подумав він.

— Не можна порізати, не можна проколоти, — сказав капа, наче розмірковуючи вголос. — Але синці, безперечно, тобі наставити можна. І дихати тобі обов’язково потрібно.

Двоє слуг капи відкрили кришку бочки й Лока потягнули до неї. У повітрі розлився сморід кінської сечі, від якого сльозилися очі, й він, схлипуючи, відчув спазми нудоти.

— Дивіться, як плаче Сірий Король, — прошепотів Барсаві. — Дивіться, як схлипує. Цю картину я берегтиму в собі до останньої години мого життя. — Голос капи набрав сили. — А Наска схлипувала? Наска плакала, коли зустріла свою смерть? Чогось мені видається, що ні.

Капа вже кричав.

— Погляньте на нього востаннє! Він отримає те, що отримала Наска, він умре, як вмерла вона, але від моєї руки!

Барсаві схопив Лока за волосся й нахилив його обличчя до бочки; на одну коротку ірраціональну мить Лок був вдячний за те, що в його шлунку не було чим блювати. Та запах досі викликав судоми болю в побитих м’язах живота.

— Одним легеньким дотиком, — сказав капа, сковтуючи схлипи захвату. — Одним дотиком, сучий сину. Ніякої отрути для тебе не буде. Швидко ти з життя не підеш. Матимеш змогу розсмакувати. Увесь час, поки тонутимеш у цій бочці.

А потім із кректанням підняв Лока за мантію. Його люди приєдналися, і разом вони підняли його через край, а потім занурили обличчям униз у густу теплу рідину, яка стерла шум навколишнього світу, у темряву, яка опалила очі та порізи й проковтнула його всього.

Люди Барсаві закрили ляду бочки; хтось заходився забивати її киянками та обухами сокир. Капа стукнув кулаком об кришку й широко посміхнувся. По його щоках все ще текли сльози.

— Щось мені підказує, що наш горопаха не впорався так добре, як сподівався!

Чоловіки та жінки навколо нього гикали й кричали, піднявши руки вгору; смолоскипи гойдалися й кидали дикі тіні на стіни.

— Візьміть цього виблядка й відправте його в плавання, — сказав капа, показуючи на водоспад.

Десяток пар жадібних рук схопилися за бочку. Сміючись і жартуючи, люди капи підняли її й понесли до північно-західного кута Лункої Діри, де зі стелі лилася вода й зникала в темряві крізь тріщину завширшки близько восьми футів.

— Один, — сказав ватажок, — два... — І на «три» вони кинули бочку в темряву. Десь під ними вона з бризками вдарилася об воду; усі замахали руками й знову почали веселитися й гикати.

— Сьогодні, — вигукнув Барсаві, — герцог Нікованте спокійно спить у своєму ліжку, зачинений у своїй скляній вежі! Сьогодні Сірий Король спить у сцяках, у гробниці, яку я для нього зробив! Сьогодні моя ніч! Хто править Каморром?

— БАРСАВІ! — була йому відповідь із кожної горлянки в Лункій Дірі, вона луною відбилася від чужинського каміння. Капа стояв у морі шуму, сміху, оплесків.

— Сьогодні, — вигукнув він, — відправте гінців у всі куточки моїх володінь! Відправте їх до «Останньої помилки!» На Згарище! Розбудіть Казан, Тіснину, Покидьки та весь Сильце! Сьогодні я відчиняю свої двері навстіж! Правильні люди Каморра прийдуть до Плавучої Могили до мене в гості! Сьогодні ми будемо веселитися так, що чесні люди замикатимуть свої двері, що жовті куртки щулитимуться у своїх казармах, що самі боги подивляться вниз і закричать: «Що це за гармидер?».

— БАРСАВІ! БАРСАВІ! БАРСАВІ! — скандували люди.

— Сьогодні, — сказав він нарешті, — ми будемо святкувати. — Сьогодні Каморр побачив останнього з королів.

Інтерлюдія

Війна з Півкронами

1

Минав час, Лок та інші Шляхетні Шельми час від часу були вільні гуляти, де їм заманеться, у звичайному одязі. Локу й Жану на вигляд давали близько дванадцяти; було помітно, що Санци трохи старші. Ставало важче тримати їх під Домом Переландро весь час, коли вони не сиділи на сходах чи були на «учнівстві» отця Ланца.

Ланц потихеньку посилав своїх хлопців на посвячення в усі великі храми інших одинадцяти теринських богів. Один із хлопчаків заходив до храму під фальшивим ім’ям і йшов далі завдяки ниточкам, які міг смикнути Ланц, і долоням, у які він завбачливо вкладав монети. Опинившись там, юний Шляхетний Шельма неминуче радував старших переписуванням, теологічними знаннями, дисциплінованістю та щирістю. Наука давалася швидко, і незабаром новачка навчали того, що називалося «внутрішнім ритуалом»: фраз та дій, якими священники ділилися лише між собою та своїми посвяченими.

Це були не зовсім таємниці — для будь-якого священника теринського ордену думка про те, що хтось такий зухвалий, що вдаватиме з себе посвяченого, аби образити богів, була немислимою. Навіть ті, хто мав бодай якусь гадку про Тринадцятого, і навіть меншість, яка справді вірила в нього, не могли уявити, що хтось захоче робити те, що робив Ланц разом зі своїми хлопцями.

Незмінно, після кількох місяців досягнень, кожен блискучий молодий посвячений гинув у результаті раптового трагічного випадку. Кало любив «тонути», бо міг довго затримувати подих і любив плавати під водою. Ґальдо вважав за краще просто зникнути, бажано під час шторму чи якоїсь іншої ефектної події. Лок влаштовував цілі вистави, на планування яких ішли тижні. Одного разу він зник з ордену Нари (Володарки Моровиць, Господині Повсюдних Хвороб), залишивши у провулку за храмом свою мантію посвяченого, розірвану й забризкану кров’ю кролика, загорнувши в неї свою писанину та кілька листів.