Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 63)

Якби там було багато цікавих очей, вони могли б помітити, що процесія вже не змогла повернути до Пагорба Шепоту; що замість цього вона пішла на північ і зазміїлася до західного краю району Іржавих вод, де в темряві й тумані маячила велика покинута споруда — Лунка Діра.

Допитливий спостерігач міг би здивуватися розмірам процесії — понад сотні чоловіків і жінок — і її вигляду. Для похорону були одягнені лише чоловіки, котрі несли труну. Факелоносці були одягнені для війни: в обладунки з вивареної шкіри, нашийники, шоломи, поручі й рукавички, з ножами, палицями, сокирами й щитами за поясами. Вони були вершками банд Барсаві, найлютішими з правильних людей — холодноокі чоловіки й жінки з не одним убивством на совісті. Вони зібралися з усіх його районів і банд — Червоноруких і Ромових Гончих, Сіролицих і Арсенальних хлопців, Канальних Стрибунів і Чорних Крутіїв, Баронів Згарища та десятка інших.

Але найцікавішим у процесії було те, чого не міг знати випадковий спостерігач.

Річ у тім, що тіло Наски Барсаві досі лежало в її старих покоях у Плавучій Могилі, запечатане під шовковими простирадлами, просочене алхімічними розчинами, щоби сповільнити гниття смерті. Лок Ламора та десяток інших священників Безіменного Тринадцятого, Нечесного Наглядача, помолилися за неї минулої ночі й помістили її в коло священних свічок, і вона лежатиме там, поки її батько не закінчить сьогодні ввечері своїх справ, які не мали нічого спільного з Пагорбом Шепоту. Труна, закутана в похоронний шовк, була порожня.

2

— Я — Сірий Король, — сказав Лок Ламора. — Я Сірий Король, щоб йому повилазило, я Сірий Король.

— Трохи нижче, — зауважив Жан Таннен, возячись із сірими манжетами Локового пальта, — і трохи хрипкіше. Дай йому натяк на Тал Веррар. Ти казав, що в нього був акцент.

— Я Сірий Король, — повторив Лок, — і я посміхатимусь по той бік голови, коли Шляхетні Шельми закінчать зі мною.

— Оце вже добре, — сказав Кало, який обмащував волосся Лока алхімічною пастою з неприємним запахом, що повільно забарвлювала його волосся у вугільно-сірий. — Оце здорово вийшло. Якраз достатньо не схоже на тебе, щоб хтось помітив.

Лок стояв нерухомо, як кравецький манекен, оточений Кало, Ґальдо та Жаном, які метушилися коло нього з одягом, гримом та просиленими голками. Жук стояв на шухері, прихилившись до однієї стіни їхнього маленького куточка.

Шляхетні Шельми сховалися за вітриною покинутої крамниці в затопленому туманом районі Іржавих вод, усього за кілька кварталів на північ від Лункої Діри. Іржаві води був мертвим островом з поганою славою. Місто, яке відкинуло свої старі упередження щодо будівель елдренів, досі тримало Іржаві води в недвозначному страху. Говорили, що чорні фігури, які бачили в лагуні Іржавих вод, були далеко не такими приємними, як акули-людожери, а щось гірше, щось древніше. Хай якою була б правда цих чуток, це було зручне безлюдне місце для Барсаві та Сірого Короля, щоб розіграти свою дивну справу. Лок потай підозрював, що його забрали кудись у цьому районі тієї ночі, коли Сірий Король ввірвався в його життя.

Вони залучили всі хитрощі свого маскарадного мистецтва, щоб перетворити Лока в Сірого Короля. Його волосся вже посіріло, одяг був димним, він був узутий у важкі підбиті чоботи, які додавали йому два дюйми до зросту, а над губами міцно прикріпилися пониклі сиві вуса.

— Маєш гарний вигляд, — сказав Жук зі схвальною ноткою в голосі.

— До біса показний, але Жук має рацію, — зауважив Жан. — Тепер, коли я підігнав це дурне пальто по фігурі, вигляд у тебе й правда гарний.

— Шкода, що це не одна з наших партій, — сказав Ґальдо. — Я зараз розважався б як ніколи. Нахилися трохи, Локу, зробимо тобі зморшки.

Ґальдо обережно малював обличчя Лока теплою восковою субстанцією, яка пощипувала шкіру. За секунди вона висохла й зашкарубла, і вже за якусь мить у Лока з’явилася ціла мережа гусячих лапок, зморщок від сміху та борозен на лобі. Тепер йому на вигляд було за сорок, як мінімум. Така личина була б дуже помітною в яскравому світлі дня — уночі ж розпізнати в цьому Лока було майже неможливо.

— Віртуозна робота, — сказав Жан, — відносно кажучи, за такий короткий термін і в умовах, у яких доводиться працювати.

Лок підняв каптур і натягнув сірі шкіряні рукавички.

— Я Сірий Король, — сказав він низьким голосом, імітуючи дивний акцент справжнього Сірого Короля.

— Я в це вірю, щоб його, — сказав Жук.

— Ну, тоді почнімо. — Лок порухав щелепою вгору-вниз, відчуваючи, як розтягується й стягується фальшива шкіра зморщок. — Ґальдо, дай стилети мої, будь ласкавий. Думаю, покладу один у черевик, а другий — у рукав.

«Ламора», — пролунав холодний шепіт, голос Сокільничого. Лок напружився, а потім зрозумів, що звук прийшов не з повітря.

— Що це? — запитав Жан.

— Це Сокільничий, — сказав Лок. — Знову... знову ці його кляті фокуси...

«Барсаві скоро буде під рукою. Ти зі своїми друзями незабаром маєш бути на місці».

— Який у нас нетерплячий наймаг, — сказав Лок. — Хутко. Жуче, ти знаєш план і знаєш, куди себе приткнеш?

— Назубок, — вищирився Жук. — Цього разу навіть не треба буде стрибати з даху храму, того не переживай.

— Жане, тобі зручно на твоєму місці?

— Не дуже, але кращих катма. — Жан хруснув пальцями. — Я буду в полі зору Жука, унизу під підлогою. Якщо все зійде на пси, не забудь кинутися в клятий водоспад. Я прикрию твою спину — чимось гострим і досить криваво.

— Кало, Ґальдо. — Лок повернувся обличчям до близнюків, які поспіхом зібрали всі інструменти та речовини, які залучали, щоб одягнути Лока на вечір. — Ми готові на вихід з храму?

— Ще й як — усе пройде гладенько, як по дупі Гільдійської Лілії, — сказав Ґальдо. — Усі солодкі грошики запаковані в мішки, готові два вози з кіньми й провіант на гарну далеку дорогу.

— А біля Віконтових Воріт є люди, які випустять нас так швидко, ніби ми ніколи й не ступали в Каморр, — додав Кало.

— Добре. Ну що. — Лок потер обтиснуті рукавичками пальці. — От і все, напевно. У мене закінчилися риторичні викрутаси, того провчімо тих паскуд і помолімося за удачу.

Жук ступив уперед і прокашлявся.

— Я роблю це лише тому, що дуже люблю ховатися в закинутих будівлях елдренів темними та моторошними ночами.

— Ти брехло, — повільно сказав Жан. — Я роблю це лише тому, що завжди хотів побачити, як Жука з’їсть привид елдренів.

— Брехло, — сказав Кало. — Я роблю це лише тому, що до біса люблю діставати зі сховища пів тонни монет і пакувати їх у візок.

— Брехло! — реготнув Ґальдо. — Я роблю це лише тому, що поки ви всі зайняті деінде, я збираюся закласти всі меблі з нори Гарці Безнадії.

— Ви всі брехуни, — сказав Лок, коли їхні очі вичікувально звернулися до нього. — Ми робимо це лише тому, що ніхто інший у Каморрі недостойний того, щоб зробити це, а ще нема таких дурних, щоб у щось таке вляпатися.

— Шельма! — вигукнули вони в унісон, на якусь мить забувши про те, де вони були.

«Я чую, як ви горлаєте, — почувся примарний голос Сокільничого. — Ви там геть подуріли?»

Лок зітхнув.

— Дядьку не подобається, що ми його тут усю ніч протримаємо своїми витівками, — сказав він. — До роботи, хлопці, і з ласки Нечесного Наглядача ми всі побачимося у храмі, коли все закінчиться.

З

Лунка Діра — це куб сірого каменю, обшитий тьмяним елдер-склом; воно ніколи не сяє на Лжесвітлі. Насправді воно ніколи не відбиває світла. Куб цей, мабуть, сто футів завдовжки з одного боку, з одним пристойним входом — дверима завбільшки з чоловіка, що були приблизно за двадцять футів над вулицею на вершині широких сходів.

Від верхньої частини Анжевіни проходить єдиний акведук, минає Млинарські водоспади, прямує на південь під кутом і в Іржаві води, звідки проливає свою воду в серце Лункої Діри. Як і сам кам’яний куб, цей акведук, як вважають, торкнулося якесь давнє лихо, і ним так ніколи й не скористалися. Через отвір у підлозі, униз у катакомби під Дірою, де чутно нуртувала темна вода, впадав невеличкий водоспад. Деякі з цих ходів впадають у канал на південно-західній стороні Іржавих вод; деякі виливаються в невідомі для живих людей місця.

Лок Ламора стояв у темряві в центрі Лункої Діри, прислухаючись до шуму води в розриві підлоги, пильно дивлячись на ділянку сірості, що позначала двері на вулицю. Єдиною втіхою було те, що Жан із Жуком, непомітні в мокрій пітьмі під підлогою, мабуть, нервують ще більше. Принаймні поки все не почнеться.

«Близько, — почувся голос Сокільничого, — уже близько. Будь готовий».

Лок почув процесію капи, перш ніж побачив її; крізь відчинені на вулицю двері долинав звук похоронних барабанів, стишений і майже заглушений водою. Звук неухильно наближався; за дверима немов спалахнуло червоне сяйво, і при цьому світлі Лок побачив, що сірий туман загуснув. Смолоскипи м’яко мерехтіли, неначе з-під води. Став помітний контур кімнати навколо нього, підмальований слабкою карміновою барвою. Бій барабана припинився, і Лок знову залишився наодинці зі звуком водоспаду. Він закинув назад голову, заклав одну руку за спину і втупився у двері. У вухах хлопця стугоніла кров.

У дверях з’явилися два маленькі червоні вогники, схожі на очі дракона з оповідань Жана. За ними рухалися чорні тіні, і коли Локові очі пристосувалися до припливу червоного світла, він побачив обличчя людей, високих чоловіків, у плащах і броні. Він міг розгледіти достатньо їхніх рис і пози, щоб побачити, що вони майже здивувалися, помітивши його; вони вагалися, а потім пішли вперед, один — ліворуч, а другий — праворуч. Він же нічого не робив, не ворухнув жодним м’язом.