Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 62)
Колеса крутилися й під водоспадом, випнуті в річку з обох боків, залучаючи бурхливий білий потік, щоб надавати руху всьому: від шліфувального каміння до міхів, які роздували повітря через вогнища під пивоварними чанами. Це був район, переповнений як діловими людьми, так і робітниками, були тут і вельможі в позолочених каретах з охороною, які їздили то тут, то там, оглядали свої володіння або віддавали накази.
Вони повернули на схід на вершині Млинарських водоспадів і перетнули широкий низький міст до району воріт Ченца, через який покидала місто більшість наземного транспорту, що прямував на північ. Тут був великий безлад, який ледве контролювала невелика армія жовтих курток. У місто валкою заповзали каравани возів, візники уповали на милість податкових і митних агентів герцога, чоловіків та жінок, яких можна було впізнати за високими чорними капелюхами без крис і яких зазвичай називали (коли ніхто не чув) «хапугами».
Дрібні купці продавали все: від теплого пива до вареної моркви; жебраки наводили незліченну кількість неймовірних причин свого зубожіння і твердили про затяжні рани від війн, які, очевидно, закінчилися задовго до їхнього народження. Жовті куртки відганяли найбільш наполегливих чи смердючих своїми чорними лакованими палицями. Не було ще й десятої години ранку.
— Бачив би ти це місце в обід, — сказав Ланц, — особливо в жнива. І коли дощить. Боги.
Священницьке облачення Ланца (і срібний солон, спритно переданий під час рукостискання) допомогло виїхати з міста лише з «Добрий день, ваша святосте». Ворота Ченца були п’ятнадцять ярдів завширшки, з величезними дверима з міцного дерева майже такої ж висоти. Вартівні на стіні були зайняті не тільки міською вартою, а й чорними куртками, регулярним військом Каморра. Було видно, як вони крокують то тут, то там по стіні, яка мала добрих двадцять футів завтовшки.
На північ від власне Каморра був район за районом легких будівель із каменю й дерева; площі й двори тут будували просторіше, ніж на островах самого міста. Уздовж берега починалися болота; на півночі та сході стелилися пагорби, перетяті білими лініями межових каменів, які позначали власність родин, що їх обробляли. Повітря набувало різної якості залежно від того, куди подув випадковий вітерець. Одну хвилину пахло морською сіллю та деревним димом, наступної — гноєм й оливковими гаями.
— За цими стінами, — сказав Ланц, — те, що багато людей, які живуть за межами великих міст, вважають містами; ці маленькі розсипи дерева та каменю, які, напевно, ніяк не вразять когось такого, як ти. От як ти насправді не бачив села, більшість з них не бачила міста. Тому очі в тебе мають бути розплющені, а рот — стулений. Уважно підмічай відмінності, поки не призвичаїшся.
— Нащо нам ця поїздка, Ланце?
— Можливо, колись тобі доведеться прикинутися людиною дуже низького становища, Локу. Якщо ти дізнаєшся щось про те, як бути фермером, то, ймовірно, дізнаєшся щось і про те, як бути погоничем, сільським ковалем, кінним лічцем і, можливо, навіть сільським розбійником.
Дорога на північ від Каморра була старою дорогою Теринського Трону: рельєфний кам’яний простір з неглибокими рівчаками по боках. Дорога була всипана галькою та залізними ошурками — відходами кузень Димновугільного району. Де-не-де дощі сплавили гравій у червонуватий цемент, й колеса жваво цокотіли по цих твердих латках.
— Багато чорних курток, — повільно промовив Ланц, — вихідці з ферм і сіл на північ від Каморра. Каморрські герцоги приходять туди, коли їм потрібно більше людей, і то добре вишколених. Платили добре, а тим, хто прослужить цілих двадцять п’ять років, обіцяли землю. Це якщо їх не вб’ють, звичайно. Вони приходять з півночі, і переважно повертаються на північ.
— Це тому чорні й жовті куртки не люблять одне одного?
— Хе. — Ланцові очі зблиснули. — Хороший здогад, є в ньому якась правда. Більшість жовтих курток — міські хлопці, і ними й хочуть лишатися. Але на додачу до всього, солдати — такий сварливий народ, таких скандалістів хіба в гардеробі знатної пані знайдеш. Вони будуть гризтися через будь-що; вони вчинять скандал через кольори своїх капелюхів і форму взуття. Я знаю, повір мені.
— Ви колись удавали такого із себе?
— Тринадцять богів, ні. Я
— Чорною курткою?
— Так. — Ланц зітхнув і вмостився на твердому дерев’яному сидінні кінного воза. — Тридцять років звідтоді минуло. Понад тридцять. Я був списником у старого герцога Нікованте. Більшість людей мого віку загинула — це був плідний час для воєн. Герцогу потрібна була солдатська маса, а нам — їжа й гроші.
— А що за село?
Ланц обдарував його кривенькою посмішечкою.
— Вілла Сенціано.
— Он як.
— Боже, нас таких багато пішло. — Якусь мить він мовчав, і тільки коні й віз гуркотіли дорогою. — Нас було троє, тих, хто повернувся. Або принаймні вибрався.
— Тільки троє?
— Я знаю тільки про трьох. — Ланц почухав бороду. — Один із них — чоловік, якому я тебе лишу. Вандрос. Добрий хлопець, не книжковий розум, але по-житейськи дуже мудрий. Він відслужив свої двадцять п’ять років, і герцог дав йому в оренду ділянку землі.
— В оренду?
— Більшість простого люду за межами міста не має власної землі, так само як міські орендарі не володіють своїми будівлями. Старий солдат отримує гарну ділянку землі для обробітку, поки не помре; це свого роду надбавка від герцога. — Ланц засміявся. — В обмін на молодість і здоров’я.
— Ви двадцять п’ять років не служили, я так розумію.
— Ні. — Ланц звичним нервовим жестом посмикав бороду. — От бляха, я зараз закурив би. Зауваж, на таке в ордені Дами дуже суплять чоло. Ні, я захворів після бою. Щось більше, ніж просто звичайне лайно та хворі ноги. Страшна лихоманка. Я не міг маршувати, і хотів померти, тому вони залишили мене... мене самого та багатьох інших. Під опікою деяких мандрівних жерців Переландро.
— Але ви не померли.
— Розумний ти хлопчина, — сказав Ланц, — виметикував це з таких тонких доказів, проживши зі мною всього три роки.
— І що сталося?
— Дуже багато всього, — відповів Ланц. — Іти знаєш, чим це закінчується. Я опинився в цьому візку, їду на північ і розважаю тебе.
— Ну а що ж сталося з третім чоловіком з вашого села?
— Що з ним сталося? — сказав Ланц. — Ну, у нього голова завжди була на місці. Він став сержантом незабаром після того, як я зліг з лихоманкою. У битві при Нессеку він допоміг молодому Нікованте тримати оборону, коли старому Нікованте поцілили стрілою просто поміж очі. Він вижив, піднявся і служив Нікованте в наступних кількох війнах.
— А де він?
— У цей момент? А мені звідки знати? А проте сьогодні по обіді він проведе з Жаном Танненом наступний урок у Домі скляних троянд.
— А-а, — протягнув Лок.
— Смішний старий світ, — сказав Ланц. — Три селяни стали трьома солдатами; троє солдатів стали одним фермером, одним бароном і одним злодієм-священником.
— А тепер я маю стати фермером на деякий час.
— Так. Направду корисне навчання. Але не тільки навчання.
— А що ще?
— Ще одне випробування, мій хлопчику. Ще одне.
— Яке?
— Усі ці роки я придивлявся за тобою. Час від часу з тобою були Кало, Ґальдо, Жан і Сабіта. Ти звик до храму як до свого дому. Але час — це річка, Локу, і ми завжди відпливали далі, ніж думаємо. — Він усміхнувся Локу зі справжньою прихильністю. — Я не можу вічно стежити за тобою, хлопче. Тепер подивимося, що ти можеш зробити, коли лишишся в незнайомому місці геть сам.
Глава восьма
Поховальна бочка
1
Усе почалося отак — з повільного, рівного биття траурних барабанів і мірного ритму кроків, що рухалися на північ від Плавучої Могили; у руках людей тліли червоні смолоскипи, під низькими темними хмарами простяглася подвійна лінія криваво-червоного світла.
У середині процесії йшов Венкарло Барсаві, капа Каморра, із синами по обидві руки. Перед ним була покрита труна, задрапірована чорним шовком і золотою парчею, з обох боків яку несли шестеро носіїв — по одному на кожного з дванадцяти теринських богів, — одягнені в чорні плащі й чорні маски. Позаду Барсаві їхала величезна дерев’яна бочка на візку, запряженому ще шістьма чоловіками, а за ними — оповита чорним саваном жриця Безіменного Тринадцятого.
Барабани відбивалися луною від кам’яних стін, кам’яних вулиць, мостів і каналів; смолоскипи кидали відблиски вогню в кожному вікні та осколку елдерскла, які вони минали. Люд дивився з побоюванням, якщо взагалі дивився; дехто зачинив двері й зсунув віконниці на вікнах, коли поховальна процесія проходила мимо. Ось як усе робиться в Каморрі для багатих і могутніх: повільний скорботний марш на Пагорб Шепоту, поховання, церемонія, а потім дикий, повний сліз бенкет. Тост від імені покійного; гірко-солодка гульня для тих, кого ще не засудила Аза Ґілла, Володарка Довгого Мовчання. Поховальна бочка підживлювала цю традицію.
Черги маршируючих покинули Дерев’яну пустку одразу після десятої години вечора й рушили до Казана, де жоден волоцюга чи п’яниця не наважувався стати їм на шляху, де зграї головорізів та залежних від згляду стояли струнко в шанобливій тиші, коли повз проходив їхній господар зі своїм двором.
Вони маршу вали по Димновугільному району, а потім на північ у Тихий. З каналів довкола піднімався теплий сріблястий туман. Жоден із жовтих курток не трапився їм на шляху; жоден констебль навіть не помітив процесії — вжили заходів, щоб тієї ночі в них були справи десь інде. Схід належав Барсаві та його довгим рядам смолоскипів, а що далі на північ, то міцніше чесні родини запирали свої двері, гасили світло й молилися, щоб справи учасників маршу були подалі від них.