Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 61)

— Ах ти паскудна сучка, — сказав чоловік, підхмелено розтягуючи слова. — Брудна паскудна сучка. Я знав. От знав, що ти тут не сама. — Він сплюнув і похитав головою на Лока з Жаном. — І ще й з двома за раз. От і пойми тих жінок. Видно, стільки треба, щоб мене замінить. Сподіваюся, ви, хлопці, весело провели час із чужою жінкою, — продовжив він, витягаючи з холоші лівого чобота дев’ять дюймів почорнілої сталі, — бо тепер я зроблю жінок із вас.

Жан розставив ноги й сягнув лівою рукою під плащ, готовий дістати сестер, а правою штовхнув Лока на крок за собою.

— Притримай коней! — вигукнув Лок, замахавши обома руками. — Стоп! Я знаю, як це може здаватися, але ти, друже, усе неправильно зрозумів. — Він показав пальцем на нажахану жінку, що прилипла до ліжка-гамака. — Вона тут була до того, як ми прийшли!

— Ґатісе, — прошипіла жінка. — Ґатісе, ці чоловіки напали на мене! Побий їх! Врятуй мене!

Ґатіс із гарчанням кинувся на Жана. Він простягнув перед собою ніж у хватці досвідченого бійця, але досі був п’яний і злий. Лок ухилився, коли Жан схопив Ґатіса за зап’ястя, підійшов ближче й швидким махом ніг повалив того на підлогу.

Щось геть неапетитно хряснуло, і лезо випало з рук Гатіса; Жан міцно вхопився за його зап’ястя, а потім вивернув його, коли чоловік опустився на спину. На мить Гатіс був надто ошелешений, щоб закричати; потім біль прорвався до його притуплених чуттів і він заревів.

Жан підняв його із землі одним швидким ривком за груди, а потім з усієї сили штовхнув Ґатіса в кам’яну стіну ліворуч від вікна. Голова великого чоловіка відскочила від твердої поверхні, і він поточився вперед. Правий кулак Жана по розмитій дузі зустрівся з його щелепою, різко перепинивши його рух. Він плюхнувся на землю, немов без кісток, як лантух з тістом.

— Так! — закричала жінка. — А тепер викинь його у вікно!

— Заради любові до богів, мадам, — кинув Лок. — Виберіть уже одного чоловіка у своїй спальні й вболівайте за нього.

— Якщо його знайдуть мертвим у провулку під твоїм вікном, — сказав Жан. — Я повернуся, і з тобою буде те саме.

— І якщо скажеш комусь, що ми тут були, — додав Лок, — то будеш благати, щоб він повернувся і зробив з тобою те саме.

— Ґатіс згадає! — прорипіла вона. — Він точно згадає!

— Такий великий дядько? Я тебе прошу. — Жан поправив плащ і насунув на голову капелюх. — Він скаже, що то було восьмеро чоловіків із дрючками.

Лок і Жан поспішно вийшли через двері, через які зайшов Ґатіс і які вели до сходів п’ятого поверху з північного боку вежі. Оскільки решітка була пошкоджена, їм нічого не залишалося, як швидко спуститися пішки й молитися Нечесному Наглядачу. Лок зачинив за ними двері, ошелешена жінка так і лежала, розкинувшись на підвішеному ліжку, а непритомний Ґатіс валявся, скрутившись біля вікна.

— Удача богів, безперечно, на нашому боці, — сказав Лок, коли вони поспішали вниз по скрипучих сходах. — Принаймні ми не погубили цих гадських кепок.

Повз них із тріпотінням крил майнула маленька темна фігура — між ними та вогнями міста виднілася лискуча тінь.

— Що ж, — сказав Лок. — На краще це чи на гірше, але підозрюю, з цього моменту ми перебуваємо під крилом Сокільничого.

Інтерлюдія

Угору по ріці

1

Жан був у Домі скляних троянд того дня, коли Лок дізнався, що його відправляють жити на ферму на кілька місяців.

У той День ледаря на Каморр полилися сильні дощі, тож Ланц відвів Лока, Кало та Ґальдо до їдальні, щоб навчити їх грати в «Багач, Жебрак, Солдат, Герцог» — карткову гру, у якій треба було видурити у свого сусіда все до останнього мідяка. Звісно, хлопці швидко втягнулися.

— Два, три і п’ять Шпилів, — сказав Кало, — плюс сигіл дванадцятьох.

— Помри з криком, недоумку, — сказав Ґальдо. — У мене є кілька кубків і сигіл сонця.

— Нічого воно тобі не дасть, чвертьдоумку. Здавай монети.

— Взагалі-то, — сказав отець Ланц, — ряд із сигілом б’є ряд без сигілу, Кало. Ґальдо зробив би тебе. Тільки от...

— А нікому не цікаво, що в мене на руках? — спитав Лок.

— Не дуже, — відповів Ланц, — оскільки ніщо в грі не перекриє повної комбінації Герцога. — Він поклав свої карти на стіл і з великим задоволенням хруснув кісточками пальців.

— Ви махлюєте, — зауважив Лок. — Це шість разів поспіль, і два з них у вас була комбінація Герцога.

— Звичайно, махлюю, — мовив Ланц. — Що веселого в грі, якщо ти не махлюєш? Коли зрозумієте, як я це роблю, тоді я буду знати, що ви маєте успіхи.

— Не слід було нам цього казати, — сказав Кало.

— Ми будемо тренуватися цілий тиждень, — сказав Ґальдо.

— І обберемо вас до наступного Дня ледаря, — додав Лок.

— Це навряд, — скатав Ланц, усміхаючись, — оскільки я відправляю тебе на тримісячне навчання на День Покаяння.

— Що?

— Пам’ятаєш, минулого року, коли я відправив Кало до Лашейна, щоб він прикинувся посвяченим в орден Гандоло? А Гальдо поїхав до Ашміра, щоб прослизнути в орден Сендовані? Що ж, тепер твоя черга. Ти помандруєш угору по річці й побудеш кілька місяців фермером.

— Фермером?

— Так, може, чув про таких? — Ланц зібрав карти з усього столу й перетасував їх. — Вони звідти, звідки наша їжа береться.

— Так, але... Я не знаю нічого про фермерство.

— Звісно, не знаєш. Ти й готувати, подавати, вдягатися як джентльмен і говорити вадранською не вмів, коли я тебе купив. Так що тепер вивчиш ще щось нове.

— Де?

— Угору по Анжевіні, за сім чи вісім миль звідсіля. Місцинка під назвою Вілла Сенціано. Там живуть фермери-орендарі, здебільшого підпорядковані герцогу або деякі з дрібної знаті Альчеґранте. Я одягнуся як священник Дами Еллізи, а ти будеш моїм посвяченим, якого відправляють обробляти землю, — частина служіння богині. Цим вони там і займаються.

— Але я нічого не знаю про орден Дами Еллізи.

— Тобі й не треба. Чоловік, у якого ти зупинишся, знає, що ти — з моїх маленьких бандитів. Казочка буде для всіх інших.

— А нам що в цей час робити? — спитав Кало.

— А ви за храмом приглянете. Мене не буде якісь дні два, Безокий священник може захворіти й замкнутися у своїх покоях. Не сидіть на сходах, поки мене не буде — люди бувають особливо співчутливі, коли я на деякий час пропадаю, а потім по поверненню жалісно бухикаю. Ви двоє і Жан можете розважатися, як вам заманеться, головне, щоб не потрощили мені тут усе.

— А до того часу, як повернуся, — сказав Лок, — я буду найгіршим картярем у храмі.

— Так. Найкращі побажання безпечної подорожі, Локу, — сказав Кало.

— Насолоджуйся сільським повітрям, — докинув Ґальдо. — Залишайся там скільки хочеш.

2

П’ять веж нависли над Каморром, немов піднята рука бога; п’ять несиметричних циліндрів з елдерскла, усіяних башточками, шпилями, хідниками та багатьма цікавими доказами того, що створіння, які їх звели, не зовсім поділяли естетичних почуттів людей, які їх привласнили.

Найбільш східна, Ловець Світанку, була чотириста футів заввишки, її природний колір був мерехтливим сріблясто-червоним, наче відбиття призахідного сонця в незворушному плесі ріки. За нею стояв Чорний Спис, трохи вищий, зроблений з обсидіанового скла, що сяяло ламаними веселками, наче калюжа мастила. На дальньому боці, як можна було б порахувати, дивлячись на п’ятірку з Ловцем Світанку в центрі, була Західна Варта, що сяяла м’яким фіолетом турмаліну, пронизаного прожилками білосніжного перламутру. Біля неї стояла велична вежа Бурштинове Скло з вигадливими канелюрами, на яких вітер висвистував моторошні мелодії. Посередині — найвища й найвеличніша з усіх — була вежа Воронів Лет — палац герцога Нікованте, який блищав, як розплавлене срібло, і був увінчаний знаменитим Небесним садом — найнижчі лози в саду звисали в повітрі на висоті шестисот футів над землею.

Дахи й верхівки башточок П’яти веж пронизувала мережа тонких прозорих кабелів (милі й милі скручених шнурів з елдерскла знайшли в тунелях під Каморром ще століття тому). По цих кабелях туди-сюди переміщалися підвісні кошики, які рухали слуги на величезних коловоротах. Ці кошики перевозили і пасажирів, і вантажі. Хоча багато жителів нижнього Каморра проголошували їх божевільними, дворяни П’яти сімей вважали, що перехід через зяючу порожнечу під собою є випробуванням честі та хоробрості.

Де-не-де з випнутих платформ на кількох вежах піднімали або спускали великі вантажні клітки. Вони нагадували Локу, який дивився на все це очима, ще не пересиченими такими дивами, павучі клітки в Палаці Терпіння.

Вони з Ланцом сиділи у двоколісному візку з невеликою стіною позаду сидіння, де отець сховав під стару парусину кілька пакунків. Ланц був у вільній коричневій мантії із зеленою та сріблястою облямівкою, що позначала священника Дами Еллізи, Матері Дощів і Жнив. Лок був у простій туніці, бриджах і босий.

Двійко Ланцових коней (не смирних, бо Ланц не любив брати білооких створінь за стіни міста) неспішно цокотіли по звивистій бруківці вулиці Семи Коліс, центру району Млинарські водоспади. По правді, у білій піні Анжевіни оберталося понад сім коліс — на виду було більше, ніж Лок міг порахувати.

П’ять веж були побудовані на плоскогір’ї приблизно за шістдесят з гаком футів над нижнім містом, а острови Альчеґранте підіймалися до підніжжя цього плато. На цій висоті в Каморр впадала ріка Анжевіна — у напрямку на схід від П’яти веж — і з гуркотом лилася шестиповерховим водоспадом, майже двісті ярдів завширшки. Колеса оберталися на вершині цих водоспадів, під довгим мостом зі скла й каміння, увінчаним дерев’яними млинами.