Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 60)

— У твоїх очах така материнська турбота, Жане. Я, мабуть, на вигляд як затоптаний шмат лайна.

— Взагалі-то ти маєш такий вигляд, наче тебе на тому тижні стратили. Боюся питати, але ти точно впевнений, що готовий?

— Хай ким би я був, цього має бути достатньо. — Лок обмотав одним кінцем свого плаща праву руку й підняв глечик із наполовину завареним чаєм. Він сьорбнув і ковтнув рідину разом із корою, зміркувавши напевно, що найкращим місцем для неї був би його порожній шлунок. — Тьху. На смак, як удар у пузо. Я теж устиг розлютити Джессаліну?

На його обличчі застиг мальовничий вираз, немов шкіра на лиці намагалася злущитися й зіскочити з кісток, але він однак заливав у себе чай. Жан підтримав його, поклавши обидві руки йому на плечі, потай боячись, що черговий напад блювоти може бути більшим, ніж Лок міг витримати.

За кілька хвилин Лок поставив порожній глечик і глибоко зітхнув.

— Я не можу дочекатися, щоб поговорити з Сірим Королем, коли все це лайно вляжеться, — прошепотів Лок. — Є в мене до нього пара запитань. Філософських запитань. Скажімо, «Як тобі звисати з вікна на мотузці, прив’язаним за яйця, га, падло?»

— Це більше схоже на фізіологію, ніж на філософію. Але, як ти сказав, ми спершу повинні дочекатися, поки Сокільничий не піде геть. — Голос Жана був рівним й абсолютно позбавленим емоцій; таким голосом він завжди обговорював план, лише слабо пов’язаний з обачністю та розсудливістю. — Шкода, що ми не можемо просто накинутися на виблядка з провулка.

— Тоді не можна дати навіть секунди на роздуми, або ми покійники.

— Ярдів із двадцяти десь, — міркував Жан. — На один хороший кидок сестрою знадобиться пів секунди.

— Але ми з тобою обоє знаємо, — повільно відповів Лок, — що ми не можемо вбити наймага. Ми тоді й тижня не проживемо. Картейн зробить із нас яскравий приклад для інших, а також із Кало, Ґальдо та Жука. Не дуже розумний вихід із ситуації. Затягнуте самогубство.

Лок дивився вниз на сяйво плити, що згасало, і потер долоні.

— От цікаво, Жане, правда, цікаво. Це так почуваються інші люди, коли ми їх використовуємо? Після того як ми отримуємо товар і щезаємо, а вони нічого не можуть з цим зробити?

Світло від плити стало нижчим, поки Жан відповів.

— Я думав, ми давно домовилися, що вони отримують те, що заслужили, Локу. Нічого більше. Це фантастично безглуздий момент для гризот.

— Гризот? — Лок стрепенувся й кліпнув, немов оговтавшись від сну. — Ні, не зрозумій мене неправильно. Просто якесь відчуття паскудне. Нема виходу — це для когось іншого, не для Шляхетних Шельм. Мені не подобається потрапляти в пастки.

Лок махнув Жану, і той підняв його на ноги. Хтозна, що краще подіяло — чай чи плащ, але він більше не тремтів.

— Саме так, — провадив Лок, і його голос набирав сили. — Ще й як не подобається. Покінчімо з цією лайняною роботою. Поміркуємо на тему нашого улюбленого сірого щуряки та його пестуна-мага після того, як я станцюю під їхню дудку.

Жан посміхнувся й хруснув кісточками пальців, а потім провів рукою по спині. Старий знайомий жест — так він перевіряв, чи Лихі Сестри готові до нічних пригод.

— Ти точно готовий до Лозової дороги? — спитав він.

— Готовішого не буває, Жане. Дідько, я важу набагато менше після того зілля. Злізти вниз буде найлегшим за весь вечір.

5

По всій довжині Розбитої вежі, на західній стороні споруди тягнулася решітка для рослин, яка виходила на вузький провулок. Дерев’яні ґратки обабіч вікон на кожному поверсі обвивали міцні старі лози. Попри те, що лізти було непросто, це був ідеальний спосіб уникнути кількох десятків знайомих облич, які обов’язково засідали в «Останній помилці» будь-якої ночі. Шляхетні Шельми часто користувалися Лозовою дорогою.

На горішньому поверсі Розбитої вежі стукнули віконниці, які виходили на провулок; усе світло в кімнатах Лока і Жана погасло. Велика темна фігура вислизнула в масу ліз, за нею слідом полізла менша фігура. Лок м’яко опустив віконниці над собою, рішуче стискаючи їх побілілими пальцями, а потім силою волі змусив свій слабкий шлунок перестати скаржитися, поки він ліз. На шляху до солоної чорноти Залізного моря Вітер Шибеника зачепив його кепку й плащ невидимими пальцями, що пахли болотами та фермерськими полями.

Жан тримався за два-три фути від Лока, й вони неухильно спускалися вниз, переставляючи ноги й руки. Вікна на шостому поверсі були затулені віконницями й темні.

Навколо віконниць на п’ятому поверсі просочувалися тонкі скибочки бурштинового світла. Хлопці, не змовляючись, сповільнилися і старалися лізти якомога тихіше, бути сірими плямами, невидимими на тлі глибшої темряви, і не більше.

Віконниці на п’ятому поверсі вилетіли назовні, коли Жан саме порівнявся з ними зліва.

Одна панель на завісі відскочила від його спини, і він мало не розімкнув свою хватку на ґратках. Хлопець міцно обхопив пальцями віконницю й лозу та подивився праворуч. Лок ступив йому на голову, але швидко підтягнувся вгору.

— Я знаю, що іншого виходу немає, паскудна ти сучко! — прошипів чоловічий голос.

Щось сильно гупнуло, а потім по решітці пробіг дрож; хтось ще щойно виліз через вікно й шкрібся у в’юнких лозах поруч просто під ними. Чорноволоса жінка висунула голову у вікно, видно зібравшись гаркнути щось у відповідь, але зойкнула, побачивши крізь щілини віконниці Жана. Це, натомість, привернуло увагу чоловіка, який прикипів до віття під нею; чоловіка, більшого навіть за Жана.

— Це що за фігня, — зойкнув він. — Що ти робиш за цим вікном?

— Богів розважаю, придурку. — Жан хвицьнув ногою й спробував підштовхнути дядька далі по решітці, але марно. — Та спускайся вже, ну!

— Ти що забув біля цього вікна, га? Любиш підглядати? Зараз підглянеш мій кулак, членососе!

Він поліз угору, крекчучи від натуги, й вхопив Жана за холошу. Той ледь устиг відсмикнути ногу, й світ закрутився навколо нього, коли він відновив рівновагу. Чорна стіна, чорне небо, мокра чорна бруківка за п’ятдесят футів під ним. Падіння було б дуже невдале — від такого люди розбиваються, як яйця.

— Ану позлізали всі з мого клятого вікна НЕГАЙНО! Ференце, заради Морганте, дай їм уже спокій та злізай униз! — гукнула жінка.

— От бляха, — пробурмотів Лок за кілька футів вище й ліворуч від неї. Від страху кудись ділося все його красномовство. — Мадам, ви ускладнюєте нам вечір, тож перш ніж ми зайдемо й ускладнимо вечір вам, будь ласка, закупоріть свою галдикалку та зачиніть уже те кляте вікно!

Вона із жахом поглянула вгору.

— То вас ще й двоє? Спускайтеся всі, спускайтеся ЗАРАЗ ЖЕ!

— Зачини вікно, зачини вікно, та, блядь, зачини ж ти вже своє сране ВІКНО!

— Я вас обох повбиваю, жопожуї, — прохрипів Ференц, — спущу вас обох із цього гадського...

Почувся неймовірно гучний тріск, і решітка здригнулася під руками трьох чоловіків, що чіплялися за неї.

— А, — сказав Лок. — А, ну все ясно. Щиро дякую, Ференце.

Потім з чотирьох уст вилився потік багатоскладового богохульства; хто саме й що сказав, уже ніхто чітко не згадає. Двоє обережних чоловіків були, вочевидь, найважчим, що могла витримати решітка; під вагою ж трьох необережних тіл вона почала зі скрипом і тріском відриватися від кам’яної стіни.

Ференц піддався тяжінню та здоровому глузду й почав ковзати вниз із неймовірною швидкістю, зчісуючи на ходу руки й майже відшаровуючи решітку від стіни над собою. Зрештою, вона теж піддалася, коли він був двадцять футів заввишки над землею, перевернувшись і скинувши його вниз у темний провулок, де його миттєво накрили лози й уламки. Спускаючись, він відірвав щонайменше тридцять футів решітки, яка починалася просто в Жана під ногами.

Лок часу не гаяв, переповз праворуч і впав на виступ вікна, відштовхнувши верескливу жінку носаком черевика. Жан поліз угору, бо віконниця досі закривала йому прямий доступ до вікна, і коли частина решітки під його руками почала відриватися від стіни, він не дуже елегантно перекинувся через віконницю й влетів у вікно, поваливши з собою Лока.

Вони звалилися в купу на дерев’яній підлозі, заплутавшись у плащах.

— Пішли геть у вікно! — кричала жінка, підкреслюючи кожне слово короткими ударами ногою по спині та ребрах Жана. На щастя, вона була боса.

— Це було б нерозумно, — сказав Лок звідкись з-під свого більшого друга.

— Гей, — гукнув Жан. — Гей! Гей! Годі! — Він зловив жінку за ногу й відкинув її назад, і вона приземлилася на ліжко — такі зазвичай називали «висульками» — гамак для двох осіб з міцного, але легкого напівшовку, прикріплений до стелі в чотирьох точках. Вона повалилася на нього, і Лок із Жаном раптом помітили, що на ній не було нічого, крім спіднього. А влітку спіднє каморрських жінок хіба спід і прикриває.

— Геть, гади! Геть, ГЕТЬ! Я зараз...

Коли Лок із Жаном зіп’ялися на ноги, навпроти вікна відчинилися двері, і ввійшов широкоплечий чоловік із м’язами-плитами, як у вантажника чи коваля. У його очах блищало мстиве задоволення, від нього віяв дух міцних напоїв: кислий, гострий і чутний навіть за десять кроків.

Лок пів секунди дивувався, як Ференц так швидко піднявся нагору, а ще за пів секунди зрозумів, що чоловік у дверях був не Ференц.

Він не стримав короткого дурнуватого смішка.

Нічний вітер грюкнув віконницями об відчинене за ним вікно.

Жінка видала якийсь горловий звук — наче кицька падала в глибоку темну криницю.