Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 59)

— Три крони, двадцять солонів, — сказала Джессаліна. — І це тільки тому, що ви були хлопцями старого Ланца. З кута зору алхімії, це не так уже й багато, просто вдосконалений і очищений матеріал, але порошки важко дістати.

Кало відрахував зі свого гаманця двадцять золотих тирінів і поклав їх на прилавок одним стосиком.

— Тоді ось п’ять крон. З урахуванням того, що цю транзакцію найкраще забути всім причетним.

— Санцо, — сказала Джессаліна д’Обарт без натяку на гумор, — будь-яка покупка в моїй крамниці зразу забувається для зовнішнього світу.

— Тоді ця, — сказав Кало, додаючи до купи ще чотири тиріни, — має забутися вдвічі сильніше.

— Ну що ж, якщо ти так наполягаєш... — Вона витягла з-під прилавка дерев’яний шкребок і згребла монети через прилавок у щось схоже на шкіряну торбу. Вона старанно уникала дотику до самих монет; чорним алхімікам рідко доводилося досягати її віку, якщо вони послабляли свою параною щодо всього, чого торкалися, куштували чи нюхали.

— Дяка вам, — сказав Ґальдо. — Від нас і від нашого друга.

— О, не розраховуйте дуже на його вдячність, — посміхнулася Джессаліна д’Обарт. — Спочатку дайте йому червоний мішечок, а потім побачите, наскільки вдячним він буде.

З

— Жане, дай склянку води. — Лок дивився у вікно кімнати на сьомому поверсі. Воно виходило на канал, де будівлі південного Каморра наростали довгими чорними тінями на схід. — Час приймати ліки. Я так розумію, зараз десь за двадцять хвилин дев’ята.

— Вже готово, — сказав Жан і передав олов’яну чашку з каламутним лавандовим осадом, що кружляв у ній. — Розчинилося миттєво, як Санци й казали.

— Ну, — сказав він, — вип’ємо за глибокі кишені та роззяв, які за ними не дивляться. За справжніх алхіміків, міцний шлунок, незграбного Сірого Короля й за удачу від Нечесного Наглядача.

— І за те, щоб пережити цю ніч, — сказав Жан і вдав ніби цокається з Локом чашкою.

— Ммм. — Лок нерішуче сьорбнув, а потім одним плавним ковтком вихилив чашку до дна. — Насправді геть непогано. На смак м’ятний, освіжає.

— Гідна епітафія, — сказав Жан і забрав чашку.

Лок ще якусь мить дивився у вікно; сітка була піднята, Вітер Герцога досі сильно дув із моря, а комашня ще не кусала. Через Віа Каморрацца виднівся Арсенальний район, мовчазний і нерухомий. Міста-держави Залізного моря підтримували сякий-такий мир, і всі великі пилорами, склади та доки мали небагато роботи. За потреби вони могли побудувати або обслуговувати відразу два десятки кораблів; тепер Лок бачив лише один скелет корпуса, що пнувся на якісь ярди вгору.

Там далі, біля основи Південної Голки, кам’яного хвилеріза, вкритого елдерсклом, завдовжки майже три чверті милі, біліло море. На крайньому південному краю Голки на тлі потемнілого моря виділялася споруджена людьми сторожова вежа; за нею під червоними вусами хмар на небі виднілися білі плями вітрил.

— О, — сказав він, — здається, щось відбувається.

— Сядь, — сказав Жан. — У тебе скоро мають задрижати ноги.

— Уже дрижать. А взагалі... боги, я, здається зараз...

І так воно почалося. У горлі Лока піднялася велика хвиля нудоти, а за нею полізло все, що він їв за день. Кілька довгих хвилин він стояв на колінах, стискаючи дерев’яне відро так побожно, як людина, яка молилася над вівтарем про заступництво богів.

— Жане, — зіпнув він під час короткого затишшя між судомами блювоти, — наступного разу, коли я задумаю подібний план, встроми мені в череп сокиру.

— Навряд чи це буде ефективно. — Жан замінив повне відро на порожнє й дружньо поплескав Лока по спині. — Нащо мені притупляти свої гарні гострі леза об такий товстий череп, як твій...

Одне за одним Жан позачиняв усі вікна. Надворі здіймалося Лжесвітло.

— Хоч як би це було жахливо, — сказав він, — нам потрібен запах, щоб справити враження на Анджаїса.

Навіть після того, як шлунок Лока повністю спорожнився, його досі напинало блювати, але вже просто не було чим. Він здригався, трусився і стогнав, хапаючись за живіт. Жан відтягнув його до лежанки й подивився згори вниз на друга в щирому занепокоєнні.

— Ти весь блідий і липкий, — пробурмотів він. — Геть непогано. Дуже правдоподібно.

— Мило, еге? Боги мої, та скільки ж ще? — прошепотів Лок.

— Точно не скажу, — відповів Жан. — Вони мають прибути от зараз. Дай їм кілька хвилин, щоб вони втомилися чекати на нас і прибігли сюди.

За ці кілька хвилин Лок близько познайомився з ідеєю «короткої вічності». Нарешті заскрипіли кроки на сходах і почувся гучний стук у двері.

— Ламоро! — прогримів Анджаїс Барсаві. — Таннене! Відчиняйте, або я ваші двері винесу нафіг!

— Слава богам, — прохрипів Лок, а Жан встав і пішов відчиняти двері.

— Ми чекали перед «Останньою помилкою»! Ви йдете чи... Боже, що тут у біса сталося?

Анджаїс закрив рукою носа, коли ввійшов у кімнату й відчув запах. Жан показав на Лока, який корчився на ліжку, стогнав, загорнувшись у тонку ковдру, попри вологу вечірню спеку.

— Йому стало погано десь пів години тому, — сказав Жан. — Обблював тут уже все. Не знаю, що це з ним.

— Боги, він зеленіє. — Анджаїс підійшов на кілька кроків ближче до Лока, дивлячись на хворого із жахом і співчуттям. Він був одягнений для бійки: у кірасі з вивареної шкіри, з розстебнутим шкіряним коміром і парою шкіряних наручів із шипами, зав’язаних на м’ясистих передпліччях. За ним на сходах стояло ще кілька людей, але ніхто з них, здавалося, не поспішав за ним до кімнати.

— Я їв каплуна на обід, — сказав Жан, — а він — рибні рулетики. Це останнє, що ми з’їли, і я в порядку.

— Сеча Йонова. Рибні рулетики. Б’юся об заклад, свіжіші, ніж він розраховував.

— Анджаїсе, — прохрипів Лок, простягаючи до нього тремтячу руку. — Не... не залишай мене. Я ще можу піти. Я ще можу битися.

— Боги, ні. — Анджаїс рішуче похитав головою. — Справи в тебе не дуже, Ламоро. Я думаю, тобі краще звернутися до лічця. Ти викликав когось, Таннене?

— Та я не встиг ще. Я бігав по відра й помагав йому весь час, коли це почалося.

— Ну тоді продовжуй. Лишайтеся тут. Ні, Жане, не треба сердитися, його явно не можна лишати самого. Будь тут і доглядай за ним. І лічця приведи, як зможеш.

Анджаїс два рази коротко поплескав Лока по плечу.

— Сьогодні ми візьмемо цього лоха, Локу. Не переживай. Ми з ним розправимося, і я пошлю когось перевірити, як ти тут, коли ми закінчимо. Я татові все поясню, він зрозуміє.

— Будь ласка... будь ласка, Жан може допомогти мені встати, я можу...

— Не обговорюється. Ти, бляха, стояти не можеш навіть, хворий, як рибина в пляшці вина. — Анджаїс відступив до дверей і коротко, співчутливо махнув Локу, перш ніж вийти. — Якщо я особисто дістану це падло, я його прикрашу гарненько за тебе, Локу. Будь певний.

Потім грюкнули двері, і Лок із Жаном знову залишилися самі.

4

Минула не одна довга хвилина; Жан відчинив вікно з боку каналу й вдивлявся у проблиск Лжесвітла. Він спостерігав, як Анджаїс та його люди вирвалися з натовпу внизу, а потім помчали через місток по Віа Каморрацца до Арсенального району. Анджаїс жодного разу не озирнувся, і незабаром його поглинули тіні й відстань.

— Все, пішов. Тобі допомогти... — почав було Жан, відвертаючись од вікна.

Лок уже схопився з ліжка й бризкав водою на алхімічну кам’яну плиту, немов на десять років постарілий і на двадцять фунтів худіший. Це було тривожним — у Лока не було зайвих двадцяти фунтів ваги.

— Прекрасно. Найменш складна, найменш важлива робота цього вечора виконана. Так тримати, панове Шельми, — сказав Лок. Його обличчя сяяло у відбитому світлі гарячої плити, коли він поставив на неї глазурований глечик з водою. На десять років старший? Скоріше на двадцять. — А тепер чай, благослови його боги, і хай він буде таким же добрим, як фіолетовий порошок.

Жан скривився й схопив два повних відра з блювотинням, а потім повернувся до вікна. За ним повільно згасало Лжесвітло; дув теплий і сильний Вітер Шибеника, приносячи із собою низьку стелю темних хмар, що виднілися відразу за П’ятьма вежами. Цієї ночі ці хмари поглинуть місяці, принаймні на кілька годин. По місту з’являлися крапочки вогнів, наче невидимий ювелір розкладав свої вироби на полі чорної тканини.

— Зіллячко Джессаліни, здається, витягло з мене все, що я їв за останні п’ять років, — сказав Лок. — Нема вже що з себе випльовувати, хіба саму душу. Перевір, чи вона не плаває в одному з відер, перед тим як будеш виливати, добре? — Його руки шалено тремтіли, коли він кришив суху соснову кору просто у глечик з водою — йому не хотілося возитися з правильним заварюванням чаю.

— Здається, я її бачу, — відповів Жан. — Паскудна, нечесна така душа — тобі ж краще, якщо вона попливе кудись на хвилях.

Жан кинув швидкий погляд у вікно перевірити, що внизу не дрейфують човни, яких очікує справді неприємний сюрприз, а потім просто викинув відра одне за одним. Вони з гучними бризками вдарилися об сіру воду за сімдесят з гаком футів під ними, але Жан був певний, що ніхто не помітив і не зважав. Каморрці завжди жбурляли огидні речі у Віа Каморрацца.

Задоволений своїм кидком, Жан відчинив приховану шафу й дістав їхні костюми на сьогодні — дешеві дорожні плащі й пару широкополих талверрарських кепок, виготовлених із якоїсь дешевої шкіри із масною текстурою ковбасної шкурки. Він накинув на плечі Лока один коричнево-сірий плащ, а той з вдячністю запнув його тісніше й затремтів.