Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 58)
Глава cьома
З вікна
1
Лок виклав свій план під час довгого неспокійного обіду.
Шляхетні Шельми сиділи за столом у своїй скляній норі одразу по обіді на День герцога. Надворі сонце лило на всіх свою звичайну пообідню кару, але в норі було прохолодно, можливо, аж дещо неприродно зимно навіть для підземного льоху. Ланц часто припускав, що елдерскло робить фокуси не тільки зі світлом.
Вони влаштували бенкет, більше відповідний якомусь святу, ніж звичним обіднім зборам. Були тушкована баранина з цибулею та імбиром, фаршировані вугри в пряному винному соусі та печені Жаном пироги із зеленими яблуками (і з великою дозою остершалінського бренді у фруктах).
— Б’юся об заклад, навіть власному кухарю герцога здерли б шкуру, якби він це зробив, — сказав він. — За моїми підрахунками, кожен шмат пирога коштує дві-три крони.
— А що вони вартуватимуть, — спитав Жук, — коли їх з’їдять і вони вийдуть через інший вихід?
— Можеш поміряти, — відказав Кало. — Хапай ваги.
— І совок, — додав Ґальдо.
Санци провели трапезу, колупаючи омлет з подрібненими овечими нирками — зазвичай улюблену страву всіх за столом. Але сьогодні, хоча всі вони погодилися, що це була їхня найкраща робота за останні тижні, яка навіть перевершила святкування їхнього першого успіху в партії із Сальварою, смак страви, здавалося, кудись випарувався. Тільки Жук їв зі справжнім апетитом, і його увага була зосереджена переважно на тарелі з пирогами.
— Гляньте на мене, — сказав він із набитим ротом. — Я вартий більше грошей з кожним укусом!
Його клоунаду зустріли мляві напівусмішки й нічого більше; хлопець роздратовано гмукнув і стукнув кулаками по столу.
— Ну, якщо ніхто з вас не хоче їсти, — сказав він, — чому б нам не продовжити планувати те, як ми сьогодні ввечері ухилимось від сокири?
— Справді, — погодився Жан.
— Можна, — додав Кало.
— Так, — сказав Ґальдо, — що це за партія і як ми в неї граємо?
— Ну дивіться. — Лок відсунув свою тарілку, зібгав сукняну серветку й кинув її в центр столу. — Передусім нам знову знадобляться кімнати в Розбитій вежі. Вочевидь, нам ще доведеться поскакати тими сходами.
Жан кивнув.
— І що ми там будемо робити?
— Саме там ми з вами будемо, коли Анджаїс прийде забрати нас, о дев’ятій годині. І там ми залишимося, після того як він буде впевнений, що в нас є дуже чесна причина не йти з ним.
— І що це за причина? — спитав Кало.
— Дуже цікава, — сказав Лок. — Я хочу, щоб ви з Ґальдо збігали сьогодні до Джессаліни д’Обарт. З цим мені знадобиться допомога чорного алхіміка. Ви їй скажете от що...
2
Підпільна аптека Джессаліни д’Обарт та її дочки Джанеллени розташовувалася над писарською конторою в респектабельному районі Фонтанний закрут. Кало і Ґальдо вийшли на поверх писарів о другій годині дня. Тут десяток чоловіків і жінок горбилися над широкими дерев’яними дошками, працюючи перами, паличками з деревного вугілля та промокальними губками, мов машини. Розумне розташування дзеркал і мансардних вікон впускало природне денне світло, щоб освітлювати їм роботу. У Каморрі було небагато ремісників, жадібніших, ніж писарі-поденники.
У кінці першого поверху були звивисті сходи, які охороняла суворого вигляду молода жінка, що з робленою нудьгою на лиці перебирала пальцями зброю під своїм парчевим коричневим пальтом. Близнюки Санци довели чесність своїх намірів поєднанням мигів і мідних баронів, які осіли в кишені пальта жінки. Вона потягнула за мотузку біля сходів, а потім жестом показала хлопцям підійматися.
На другому поверсі була приймальня без вікон, стіни й підлога її були однаково обшиті золотавим деревом, що зберігало слабкий аромат соснового лаку. Кімнату рівно навпіл розділяв високий прилавок; на боці клієнта не було стільців, а з боку торговця взагалі нічого не виставлялося: одні замкнені двері.
За прилавком стояла Джессаліна — яскрава жінка за п’ятдесят, з каскадом вугільного волосся та темними, настороженими очима, всіяними дугою зморщечок. Джанеллена, удвічі молодша за неї, стояла праворуч від матері з арбалетом, наставленим над головами Кало та Ґальдо. Це була кімнатна зброя, легка й малопотужна, що майже напевно означало якусь жахливу отруту в стрілі. Санців це особливо не турбувало — для чорного алхіміка то була звичайна справа.
— Мадам д’Обарт і міс д’Обарт, — сказав Кало, вклоняючись від пояса, — до ваших послуг.
— Що й казати проте, — вклинився Ґальдо, — що досі у вашому розпорядженні.
— Пане Санцо й пане Санцо, — сказала старша д’Обарт, — раді вас бачити.
— Хоча й без великої охоти, — докинула Джанеллена.
— Але, можливо, ви хотіли б щось купити? — Джессаліна склала руки на прилавку й підняла одну брову.
— Так сталося, що нашому другу знадобилося дещо особливе. — Кало дістав з-під камзола гаманець і тримав його на виду, не відкриваючи.
— Особливе?
— Чи, можливо, не так особливе, як специфічне. Йому треба захворіти. Дуже сильно.
— Дорогі мої, з мого боку було б недалекоглядно для торгівлі так казати, — сказала старша д’Обарт, — але три-чотири пляшки рому обійшлися б йому значно дешевше, ніж те, що я могла б вам дати.
— А, та ні, не такого робу хворим, — пояснив Ґальдо. — Він має бути геть у поганому стані, так, щоб стукати в спальню Богині Смерті й питати, чи може він увійти. А потім йому треба відновити сили після того, як деякий час повдає хворого. Як актор.
— Гм-м, — протягнула Джанеллена. — Я не знаю, чи є в нас щось подібне, принаймні під рукою.
— Коли, кажете, вашому другу потрібен розчин? — спитала Джессаліна.
— Ми сподівалися вийти з ним звідси сьогодні, — відповів Кало.
— Ми тут не варимо чудес, мої любі. — Джессаліна барабанила пальцями по стільниці. — Всупереч усім поширеним переконанням. Ми любимо, коли про щось подібне нас попереджають заздалегідь. Бавитися з чиїмись нутрощами — щоб став хворий, а потім знову оклигав за кілька годин... ну, це я вам скажу, делікатна робота.
— Ми не наймаги, — докинула її донька.
— Хвала богам за це, — сказав Ґальдо. — Але діло дуже важливе.
— Ну що ж, — зітхнула Джессаліна, — можливо, ми зможемо щось зварганити. Трохи буде сирувате, але може допомогти.
— Цвіт курганного розбійника, — сказала дочка.
— Так, — кивнула Джессаліна. — А далі сомнейська сосна.
— Здається, і те, і те є, — сказала Джанеллена. — Перевірити?
— Сходи перевір і дай сюди арбалет, поки будеш ходити.
Джанеллена передала арбалет матері, потім відімкнула двері в кінці кімнати й зникла, знову зачинивши їх за собою. Джессаліна обережно поклала зброю на прилавок, тримаючи руку з довгими пальцями на ложі.
— Ви раните нас, мадам, — сказав Кало. — Ми невинні, як кошенята.
— Навіть невинніші за кошенят, — додав Ґальдо. — Ті мають кігті й сцикають геть на все.
— Річ не у вас, хлопчики. А в цьому місті. Воно як чиряк, особливо після того, що зробили з Наскою. Старий Барсаві готує помсту. Одні боги знають, хто цей Сірий Король чи що йому треба, але мене з кожним днем дедалі більше лякає те, що може статися в мене перед дверима.
— Так, час непростий, — погодився Кало.
Джанеллена повернулася з двома мішечками в руках. Вона замкнула за собою двері, передала мішечки матері й знову підняла арбалет.
— Ну, хлопці, — сказала старша д’Обарт, — маєте собі, що хотіли. Ваш друг хай бере оце, у червоному мішечку. Цвіт курганного розбійника, такий фіолетовий порошок. У червоному мішечку, запам’ятайте. Хай висипе його у воду. Це блювотний засіб. Думаю, ви розумієте, що це означає.
— Нічого приємного.
— Через п’ять хвилин, як він вип’є це, почнеться біль у животі. Через десять — затрясуться жижки. П’ятнадцять хвилин — і з нього полізе все, що він з’їв за цей тиждень. Нічого приємного. Хай трима відра під рукою.
— І на вигляд буде по-справжньому? — спитав Кало.
— На вигляд? Солоденький, буде так по-справжньому, як тільки можливо. Ти бачив колись, як хтось удає блювоту?
— Так, — хором відповіли брати.
— Він так, бува, робить з пережованими апельсинами, — додав Ґальдо.
— Ну а
— А тоді що в другому мішечку? — спитав Кало.
— Це кора сомнейської сосни. Хай подрібнить її і заллє чаєм. Це ідеальна протиотрута для фіолетового цвіту, одразу припиняє дію порошку. Але цвіт уже зробить свою справу, майте це на увазі. Кора не поверне їжі в його живіт і не дасть йому енергії, яку він витратить, поки вибльовуватиме кишки. Він буде слабким і хворим ще принаймні вечір або два.
— Звучить чудово, — сказав Кало, — за нашим особливим визначенням чудового. Що ми вам винні?