Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 57)

Це були найдовші тридцять футів у його короткому житті, той прохід між холодними, завмерлими в очікуванні стінами троянд.

Він не дозволив їм спробувати ні краплі своєї крові.

У центрі саду був круглий двір завширшки близько тридцяти футів; тут два хлопці приблизно Жанового віку кружляли один біля одного, махаючи рапірами. Ще пів дюжини юнаків ніяково спостерігали за ними разом із високим старшим чоловіком. У цього чоловіка було волосся до плечей і обвислі вуса кольору холодного попелу від багаття. Його обличчя було схоже на відшліфовану шкіру, зодягнений був у багатий дублет такого ж яскраво-червоного кольору, як і в слуг унизу, тільки носив він його поверх заляпаних солдатських бриджів і потертих польових чобіт.

На уроці не було хлопця, шати якого не здавалися багатими й пишними порівняно з одягом їхнього вчителя. Це були сини вершків суспільства, у парчевих камзолах і пошитих у кравця бриджах, шовкових туніках і полірованих чоботях; кожен також був у білій шкіряній захисній куртці та оббитих сріблом поручах з того самого матеріалу; саме те, щоб відбивати удари з навчальної зброї. Жан почувався голим, щойно вийшов на галявину, і лише загроза скляних троянд не дала йому сховатися.

Один із дуелянтів був здивований, побачивши, як Жан виходить із саду, і його супротивник вдало скористався секундою неуважності; він спритно встромив свою рапіру в плече першого хлопчика, проткнувши шкіру. Простромлений юнак видав геть не хлоп’ячий крик і випустив зброю.

— Мілорде Маранцалло! — заговорив один із хлопців у натовпі, і в його голосі було більше олії, ніж на лезі, відкладеному на зберігання. — Лоренцо явно відволікся на хлопчика, який щойно вийшов із саду! Це був несправедливий удар.

Кожен хлопчик на галявині обернувся поглянути на Жана, і неможливо було здогадатися, що швидше запалило їхнє неприкрите презирство: його простий робочий одяг, грушеподібна статура чи відсутність зброї та обладунків? Тільки хлопець із розпливчастим колом крові на рукаві туніки не зміг подивитися на нього з відвертою огидою — у нього були інші проблеми. Сивий чоловік прокашлявся, а потім заговорив глибоким голосом, який Жан чув раніше.

— Ти нерозсудливо відірвав очі від свого суперника, Лоренцо, тож у певному сенсі заслужив удар. Але це правда, за всіх рівних умов, молодий джентльмен не повинен використовувати стороннього відволікання, щоб маги перевагу. Ви обидва постараєтеся краще наступного разу. — Він показав на Жана, не дивлячись на нього, і його голос утратив теплоту. — А ти, хлопче, загубися в саду, поки ми тут не закінчили. Я не хочу бачити тебе, поки ці молоді джентльмени не підуть.

Певний, що жар, який здіймався на його щоках, може затьмарити саме сонце, Жан швидко зник із поля зору. По хвилі він з жахом усвідомив, що без вагань стрибнув назад у лабіринт зі скляними стінами. Відійшовши на кілька поворотів від галявини, він стояв у змішаному страху й ненависті до себе та намагався триматися стійко, коли сонячна спека випалювала з нього великі рівчаки поту.

На щастя, йому не довелося довго чекати — сталь перестала дзвеніти об сталь, і дон Маранцалла розпустив свій клас. Вони пройшли повз Жана без камзолів і в розстібнутих захисних куртках, кожен із хлопців невимушено проходив смертоносний лабіринт прозорих квітів. Жоден нічого не сказав Жану, бо це був дім дона Маранцалли, і з їхнього боку було б самовпевнено облаяти простолюдина в його володіннях. Той факт, що кожен хлопчик пропотів свою шовкову туніку майже до напівпрозорості, а деякі з них розчервонілися й хиталися від спеки, мало заспокоювало нещасного Жана.

— Хлопче, — покликав дон після того, як загін юних аристократів вийшов із саду й спустився по сходах. — Підійди.

Зібравши в собі всі запаси гідності — і розуміючи, що більшість із них — чиста уява, — Жан втягнув свій круглий живіт й знову вийшов на подвір’я. Дон Маранцалла не повернувся до нього лицем, він тримав малу тренувальну рапіру, яка нещодавно вжалила біцепс необережного хлопця. У його руках вона була схожа на іграшку, але кров, що блищала на кінчику, була цілком справжньою.

— Мені, е, мені шкода, сер, мілорде Маранцалло. Я, мабуть, прийшов рано. Я, а, не хотів відривати вас від уроку...

Дон повернувся на обцасах, плавко, мов годинниковий механізм Тал Веррара, кожен м’яз його тулуба був зловісно нерухомий. Тепер він дивився на Жана згори вниз, і холодний погляд цих чорних примружених очей викликав у хлопця третій великий страх за цей день.

Він раптом згадав, що був сам на даху з людиною, яка мечем вирізала собі посаду, яку зараз обіймала.

— Тебе забавляє, простаче, — по-зміїному прошепотів дон, — говорити перш ніж з тобою заговорять, у такому місці, як це, з такою людиною, як я? З доном?

Вибачення завмерло в горлі хлопця з геть нечоловічим кавканням; такий вологий звук може видавати молюск, якщо розбити його панцир і витиснути його через щілини.

— Бо якщо ти просто необережний, я виб’ю цю звичку з твоєї жирної дупи, не встигнеш і моргнути. — Дон підійшов до найближчої стіни зі скляних троянд і з очевидною обережністю вставив кінчик закривавленої рапіри у квітку. Жан із жахом зачаровано спостерігав, як червона пляма швидко зникає з леза й втягується в скло, де розливається в рожевий вусик, схожий на туман, і переноситься в серце скульптури. Дон кинув чистий меч на землю. — То це воно? Ти необережний маленький товстун, посланий сюди, щоб удавати бійця? Ти, безсумнівно, брудний маленький волоцюга з Казана; кляте поріддя якоїсь шлюхи.

Спочатку спаралізований язик Жана відмовився слухатися; потім він почув, як у його вухах загуготіла кров, наче хвилі розбивалися об берег. Кулаки хлопця стиснулися немов з власної волі.

— Я народився в Північному Розі, — загорлав він, — а мої мати й батько були діловими людьми!

Щойно він виплюнув це, серце його, здавалося, зупинилося. Нажаханий своїм випадом, він заклав руки за спину, схилив голову й ступив крок назад.

Після хвилини важкої тиші Маранцалла голосно засміявся і хруснув кісточками пальців зі звуком, схожим на те, як тріщать у вогні соснові поліна.

— Ти пробач мені, Жане, — сказав він. — Я хотів перевірити, чи правду говорить Ланц. Клянуся богами, яйця в тебе є. І темперамент.

— Ви... — Жан витріщився на дона, і на хлопця поволі накочувало розуміння. — Ви хотіли мене розлютити, мілорде?

— Я знаю, що ти дуже дражливий, коли це стосується твоїх батьків, хлопче. Ланц багато розповідав мені про тебе. — Дон опустився на одне коліно перед Жаном, щоб подивитися хлопцю в очі, й поклав руку йому на плече.

— Ланц не сліпий, — сказав Жан. — Я не посвячений. І ви не зовсім... не зовсім...

— Підлий старий сучий син?

Жан мимохіть захихотів.

— Я, е... цікаво, чи я коли-небудь зустріну когось, хто є тим, ким він здається, мілорде.

— Ти вже зустрічав таких. Кілька хвилин тому вони вийшли з мого саду. А я і є підлий сучий син, Жане. Ти будеш ненавидіти моє падлюче старе нутро до кінця цього літа. Ти проклинатимеш мене на Лжесвітлі й проклинатимеш мене на світанку.

— О, — сказав Жан. — Але... це просто така робота.

— Дуже слушно, — мовив дон Маранцалла. — Знаєш, я ж не народився в цьому місці; це був подарунок за надані послуги. І не подумай, що я цього не ціную... але мої мати й батько навіть не були з Північного Рогу. Я насправді народився на фермі.

— Ого, — сказав Жан.

— Так, — відповів дон. — Тут, у цьому саду, не має значення, ким були твої батьки. Ти в мене будеш працювати, поки піт кров’ю не просочиться й поки не почнеш благати про милість. Я тебе шмагатиму, поки ти не винайдеш собі нових богів, яким можна молитися. Єдине, що поважає цей сад, — це зосередження. Ти зможеш бути пильним, кожну мить, коли будеш тут? Чи зможеш дистилювати свою увагу, звести її до абсолютного напруження, жити лиш тут і зараз і забути про всі інші турботи?

— Я... мушу спробувати, мілорде. Я вже ходив садами. Я зможу зробити це знову.

— І зробиш. Зробиш ще тисячу разів. Будеш бігати поміж моїх троянд. Спатимеш серед них. І навчишся зосереджуватися. Але попереджаю, не всі це можуть. Не всім це вдавалося.

Дон підвівся й обвів рукою дугу перед собою.

— Тут і там можна побачити те, що вони лишили по собі. У склі.

Жан нервово зглитнув і кивнув.

— Ти намагався перепросити за те, що прийшов раніше. Правда в тому, що ти прийшов учасно. Я трохи затримав свій попередній урок, тому що я схильний потурати цим жалюгідним гімнюкам, коли вони хочуть трохи порізати один одного. На майбутнє приходь рівно на першу, щоб їх точно вже не було. Їм не можна бачити, як я навчаю тебе.

Колись Жан був сином цілком багатих батьків і носив такий гарний одяг, як і в будь-кого на цьому даху. Те, що він відчув зараз, — це задавнений біль своєї втрати, казав він собі, а не просто сором за будь-що таке дурне, як його волосся, одяг чи навіть обвислий живіт. Ця думка була достатньо благородною, щоб очі були сухими, а обличчя — спокійним.

— Я розумію, мілорде. Я... не хочу знову вас осоромити.

— Осоромити мене? Жане, ти неправильно зрозумів. — Маранцалла знічев’я буцнув ногою іграшкову рапіру, і та покотилася по черепиці даху. — Ті стрибуни-мокроштанники приходять сюди, щоб навчитися яскравого та благородного мистецтва фехтування, з його численними спортивними обмеженнями та заборонами на безчесні виверти. Ти ж, — сказав він, повернувшись, і твердо, але дружньо ткнув Жана в саме чоло, — ти в мене навчишся вбивати людей мечем.