Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 56)

— Ця троянда поможе перебратися через річку й побувати серед великих цабе, але ніяких викрутасів, коли будеш там. Роби те, що кажуть; іди просто туди й зразу повертайся. Відтепер ходитимеш туди чотири рази на тиждень. І, заради всіх нас, приборкай той безлад на маківці. Якщо знадобиться, то хоч і вогнем із сокирою. — Ланц зробив останню затяжку пахучого диму зі своєї скрутки, яка вже дотлівала, а потім стрільнув недопалок угору над дахом. Його останній видих цієї ночі проплив над головами двох хлопчиків, хитким, але повністю сформованим кільцем.

— Бий мене грім! Добрий передвісник! — Ланц потягнувся рукою до плавучого кільця, немовби хотів схопити його й роздивитися ближче. — Або цьому задуму судилося спрацювати, або боги задоволені мною за те, що я спланував твою кончину, Жане Таннене. Мені подобається безпрограшний план. Так, а у вас двох що, роботи нема?

2

У Домі скляних троянд жив голодний сад.

Це місце було Каморром у мікрокосмі; витвір елдренів, залишений людям, щоб розгадували — небезпечний скарб, викинутий, мов іграшка. Елдерскло, яким було покрите каміння міста, робило його стійким проти всіх людських старань, подібно до П’яти веж та десятка інших споруд, розкиданих по островах міста. Дім скляних троянд був найславетнішим і найнебезпечнішим місцем на схилах Альчеґранте. Те, що дон Маранцалла був господарем цього Дому, було ознакою високої та довготривалої прихильності герцога.

Десь перед полуднем наступного дня Жан Таннен стояв біля дверей вежі дона Маранцалли: п’ять циліндричних поверхів із сірого каменю та сріблястого скла, твердиня, на тлі якої милі вілли довкола на вигляд були, мов макет архітектора. З безхмарного неба спадали великі хвилі білої спеки, й повітря було важким від злегка пивного подиху міської річки, що кипіла довгими годинами під сонцем. Біля величезних лакованих дубових дверей вежі в камені було вмуровано вікно з матового скла, за яким розрізнялися нечіткі обриси обличчя. Наближення Жана помітили.

Перед цим він пішов на північ через Анжевіну по скляному котячому містку, не ширшому від його стегон, тримаючись спітнілими руками за канати всі шістсот футів переправи. До південного берега Ісла Цантара, другого найбільшого зі східних островів Альчеґранте, не вело великих мостів. Переправа човном коштувала мідний пів барон. Для тих бідаків, що не мали змоги кататися, лишався екстатичний жах містків. Жан ніколи раніше не був так високо вгорі, й від одного погляду на більш досвідчених і вправних людей, які на ті мотузки й не дивилися, коли швидко перетинали місток, його нутрощі немов скувало кригою. Після містка відчуття твердого тротуару під черевиками було благословенним полегшенням.

Просочені потом жовті куртки, які стояли на чатах біля вартівні Ісла Цантара, пропустили Жана набагато швидше, ніж він вважав можливим. Рум’янець швидко зійшов з їхніх рожевих щік, щойно вони впізнали знак, який він ніс. Після цього їхні вказівки були небагатослівними; це жалість прокралася в їхні голоси чи страх?

— Ми будемо чекати тебе, хлопче, — раптом гукнув услід йому один із них, поки Жан підіймався по чистому білому камінню вулиці, — якщо вернешся з пагорба!

Значить, і жалість, і страх. Невже Жан правда з хвилюванням чекав на цю пригоду ще вчора ввечері?

Скрип і скрегіт противаг сповістив про появу темної щілини між подвійними дверима перед ним. По хвилі портали широко розчахнулися з неспішною величавістю, підважені зусиллями двох чоловіків у криваво-червоних камзолах і зав’язаних через плече шарфах. Жан побачив, що всі двері були з дерева пів фута завширшки, яке підтримували залізні смужки. На нього накотила хвиля запахів: вологий камінь і старий піт, смажене м’ясо та ладан з корицею. Запах добробуту й безпеки, життя за безпечними стінами.

Жан підніс гаманець чоловікам, які відчинили двері, й один із них нетерпляче махнув рукою.

— Тебе чекають. Будь гостем дона Маранцалли й шануй цей дім, як свій.

Біля лівої стіни розкішного фоє звивалася вгору пара сходів з чорного заліза; Жан пішов за чоловіком по одній низці вузьких сходинок, намагаючись стримати пітливість і хекання. Двері вежі під ними зачинилися з лунким гуркотом.

Вони пройшли три поверхи блискучого скла та ветхого каменю, прикрашені товстими червоними килимами й незліченними брудними гобеленами — Жан упізнав у них бойові стяги. Дон Маранцалла чверть століття служив особистим мечником герцога й командиром його чорних курток. Ці криваві клаптики тканини були єдиним, що залишилося від незліченних груп людей, яких доля кинула проти Нікованте й Маранцалли в боях, які тепер стали легендою: війни Залізного моря, повстання Божевільного графа, Тисячоденна війна проти Тал Веррара.

Нарешті звивисті сходи привели їх у тьмяну кімнатку, ледь більшу за шафу, освітлену слабким червоним сяйвом паперового ліхтаря. Чоловік поклав одну руку на латунну ручку й обернувся до Жана.

— Це Сад без аромату, — сказав він. — Ступай обережно й нічого не торкайся, якщо тобі дороге твоє життя. — Потім він штовхнув двері на дах, відкривши такий яскравий і приголомшливий вид, що Жан похитнувся на п’ятах.

Дім скляних троянд був більш як удвічі ширшим, ніж вищим, тож дах мав бути не менше ніж сто футів у діаметрі, оточений стіною з усіх боків. На якусь жахливу мить Жану здалося, що він стоїть перед палаючим алхімічним вогнем сотень відтінків. Усі розповіді й чутки не підготували його до того, що він побачив, до цього місця, залитого світлом білого літнього сонця. Здавалося, немов рідкий діамант пульсує крізь мільйон тонких вен і блищить на мільйонах граней і країв. Тут був цілий сад троянд, стіна за стіною досконалих пелюсток, стебел і шипів, безшумних, без запаху й немов живих від відблисків вогню, — бо весь він був вирізаний з елдерскла, сто тисяч квітів, досконалих до найдрібнішої колючечки. Осліплений, Жан несміло подався вперед і простягнув руку, щоб утримати рівновагу. Коли він щосили заплющив очі, темрява пливла під повіками післяобразами, схожими на спалахи блискавиці.

Слуга дона Маранцалли схопив його за плечі, обережно, але міцно.

— Спочатку це приголомшує. Очі пристосуються за кілька хвилин, але добре запам’ятай мої слова й, заради богів, нічого не торкайся.

Оговтавшись від початкового потрясіння від саду, він почав бачити, що було позаду сліпучих відблисків. Кожна стіна троянд була прозорою; найближча — усього за два кроки від нього. І вона була бездоганна — настільки довершена, як стверджували чутки, — неначе елдрени заморозили кожен цвіт і кожен кущ у мить найповнішої досконалості літа. Але де-не-де в середині скульптур були плями справжнього кольору, плавкі маси червонувато-коричневої напівпрозорості, наче хмари диму кольору іржі, застиглі в льоду.

Ці кольорові хмари були людською кров’ю.

Кожна пелюстка, листок і колючка були гостріші за будь-яку бритву; найменший дотик поріже людську шкіру, як папір, а потім троянди питимуть (принаймні так подейкують), викачуючи кров глибоко в мережу скляних стебел і ліз. Імовірно, якщо достатня кількість життів нагодує сад, кожен цвіт і кожна стіна колись стане насичено, іржаво-червоною. Ширилися чутки, що сад просто пив те, що на нього пролито; інші стверджували, що троянди справді висмоктують кров із рани й можуть висушити людину до білого з будь-якого порізу, незалежно від того, наскільки він маленький.

Щоб пройти цими доріжками, знадобиться неабияка концентрація; більшість із них були якісь два-три кроки завширшки, і навіть одна неуважна мить могла стати смертельною. Про дона Маранцаллу багато говорило те, що він думав про свій сад як про ідеальне місце, щоб навчити молодих людей битися. Це вперше Жан відчув жаский трепет перед істотами, які зникли з Каморра за тисячу років до його народження. Скільки інших чужоземних сюрпризів вони залишили після себе? Що могло прогнати істот, достатньо могутніх, щоб створити щось подібне?

Слуга Маранцалли відпустив Жанові плечі й вийшов у тьмяну кімнату на вершині сходів; кімната, як тепер побачив Жан, виступала зі стіни вежі, як будиночок садівника.

— Дон буде чекати в центрі саду, — сказав він.

Потім він зачинив за собою двері, і Жан лишився сам на даху, з одним сонцем над головою і зі спраглими скляними стінами перед ним.

Але він був не сам; із серця скляного саду доносився шум, скрегіт сталі об сталь, тихе кректання від натуги, кілька лаконічних команд глибоким владним голосом. Лише кількома хвилинами раніше Жан поклявся б, що перехід через місток був найстрашнішим, що він коли-небудь робив, але тепер, коли він зіткнувся з Садом без аромату, він із задоволенням повернувся б до середини цієї тонкої арки на висоті п’ятдесяти футів над Анжевіною й затанцював би на ній без підтримки канатів.

І все-таки чорний гаманець, стиснутий у правій руці, нагадав йому, що отець Ланц вважав його готовим до того, що чекає в цьому саду. Попри блискучу небезпеку, троянди були неживими й бездумними; як він міг мати серце вбивці, якщо боявся ходити серед них? Сором погнав його вперед, крок за ковзким кроком, і він з обережністю ступав звивистими доріжками саду, по щоках його стікав піт і щипав очі.

— Я — Шляхетний Шельма, — пробурмотів він собі під носа.