Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 55)

— Я, напевно, з глузду з’їжджаю, — сказав Жан. — Це вже цілі чотири роки ти...

— Я засмучений, і мені потрібна перерва. А вона за тисячу миль звідси, і, мабуть, я все-таки людина, чорти його дери. Не чекайте.

— Я піду з тобою, — сказав Жан. — Нерозумно залишатися на самоті в таку ніч. Місто зараз у дивному настрої, коли новина про Наску поширилася.

— Нерозумно? — засміявся Лок. — Та мені зараз у Каморрі безпечніше, ніж будь-де у світі, Жане, і знаю точно, що я єдиний, кого ще ніхто не хоче вбивати. Поки вони не закінчать тягнути мене за ниточки.

5

— Не вийде нічого, — сказав він менш як за дві години. — Вибач, це... не ти винувата.

Кімната була тепла, темна й надзвичайно приємна; вона обдувалася м’яким «шух-шух-шух» дерев’яного вентилятора, який тріпотів лопатями взад-вперед у прихованій шахті. Ззовні за стінами ошатно оздобленого Дому Гільдійських Лілій на північному кінці Сильця крутилися водяні колеса, приводячи в дію ремені й ланцюги, які керували багатьма механізмами побутового комфорту.

Лок лежав на широкому ліжку з м’якими пір’яними перинами, покритими шовковими простирадлами, а над головою нависав шовковий балдахін. Хлопець розкинувся голим у м’якому червоному світлі затуманеної алхімічної кулі, трохи яскравішому за багряне місячне світло, і милувався м’якими вигинами жінки, яка проводила руками по внутрішній стороні його стегон. Вона пахла підігрітим яблучним вином і цинамоновим мускусом, і її вигини справді викликали захоплення. Але він аж ніяк не був збуджений.

— Феліціє, не треба, — сказав він. — Це була погана ідея.

— Ти напружений, — прошепотіла Феліція. — Очевидно, тебе щось непокоїть, і цей поріз на руці геть не допомагає. Ану ж я спробую ще кілька речей. Я завжди готова до... професійного виклику.

— Мені важко уявити, що може допомогти.

— Гм-м-м. — Лок чув у її голосі деяке невдоволення, але обличчя жінки було трохи більше, ніж м’які краї тіні в червоному півмороці. — Знаєш, є вина. Алхімічні, з Тал Веррара. Афродизіаки. Не дешеві, але працюють. — Вона потерла йому живіт, граючись з тонкою лінією волосся, що спускалася по центру. — Вони можуть творити чудеса.

— Не треба мені вина, — сказав він холодно, схопивши її руку й відкинувши від своєї шкіри. — Боги, я не знаю, що мені потрібно.

— Тоді дозволь мені зробити пропозицію. — Вона піднялася на ліжку й присіла навколішках біля його грудей. Одним впевненим рухом (бо під цими вигинами були тугі м’язи) вона перекинула його на живіт і почала розминати м’язи шиї та спини, чергуючи ніжні ласки та міцний натиск.

— Пропозицію... о... прийнято...

— Локу, — сказала Феліція нормальним тоном — низький із придихом голос приберігався для спальні та був одним із заповітних ілюзій її професії, — ти знаєш, що слуги в залі очікування говорять нам, чого саме вимагає кожен клієнт, коли дають нам завдання?

— Чув таке.

— Ну от я знаю, що ти просив саме руденьку.

— І це... о нижче, будь ласка... і це значить?

— Нас таких серед Лілій дві, — відповіла вона, — і такий запит ми час від часу отримуємо. Але ось яка штука: деяким чоловікам хочеться будь-яку руденьку, а деяким подавай конкретну руденьку.

— А...

— Ті, хто хоче просто якусь руденьку, розважаються і йдуть своїм шляхом. Але ти... ти хочеш конкретну. І я не вона.

— Вибач... Я ж казав, ти не винувата.

— Я знаю. Як завжди, дуже мило з твого боку.

— Я в будь-якому разі радо за все заплачу.

— І це теж дуже мило, — реготнула вона. — Але якби ти цього не зробив, то тобі довелося б розбиратися із повною кімнатою дебелих дядьків із дрючками, а не просто переживати про те, щоб не поранити моїх ніжних почуттів.

— Знаєш, — сказав Лок, — ти мені більше подобаєшся такою, ніж з усіма тими дурницями «як я можу тобі догодити, мій пане».

— Деяким чоловікам подобаються відверті повії. Деякі не хочуть чути нічого, крім того, які вони чудові. — Вона виминала долонями м’язи його шиї. — Це все робота. Але, як я вже сказала, ти, я бачу, тужиш за кимось. І це тобі завадило.

— Вибач.

— Перестань перепрошувати. Це від тебе любка втекла на інший бік континенту.

— Боги, — застогнав Лок. — Знайди мені одну людину в Каморрі, яка не знає про це, і я дам тобі сто крон, клянусь.

— Я просто почула це від одного із Санців.

— Одного? Це котрого?

— Не можу сказати. Їх у темряві важко відрізнити.

— Повирізаю їм їхні проклятущі язики.

— Ой, годі тобі. — Вона скуйовдила йому волосся. — Прошу, не треба. Вони нам, дівчатам, ще стануть у пригоді.

— М-угу.

— Бідний милий дурник. Як ти за нею сохнеш. Що я можу сказати, Локу? Ти в дупі. — Феліція стиха засміялася. — Просто не в моїй.

Інтерлюдія

Збитошні шедеври

1

Улітку після того, як Жан поповнив ряди Шляхетних Шельм, одного дня по вечері отець Ланц повів його з Локом на дах храму. Ланц курив обгорнутий папером сніп єремітського тютюну, поки сонячне світло занурювалося за горизонт, а на його місці виблискувала пожежа рожевого полиску елдерскла.

Того вечора він хотів поговорити про можливу необхідність різати горлянки.

— У нас була подібна розмова з Кало, Ґальдо та Сабітою минулого року, — почав він. — Ви, хлопці — це вкладення і часу, і грошей. — Він видихнув рвані півмісяці блідого диму, не змігши, як завжди, видмухнути повні кільця. — Великі вкладення. Можливо, навіть справа мого життя. Пара збитошних шедеврів. Тож я хочу, щоб ви пам’ятали, що не вдасться завжди з усмішкою вийти з бійки. Якщо хтось наставив на вас ніж, я хочу, щоб ви вижили. Іноді це значить відплатити тим самим. Іноді це свідчить, що треба бігти так, ніби твоя дупа горить. Але це завжди означає знати, який правильний вибір — і тому ми маємо поговорити про ваші схильності.

Ланц пильно вдивлявся в Лока, поки довго, неквапно тягнув свою скрутку — останній подих людини, що ступає в неприємний холод води й готується зануритися.

— Ми з тобою обоє знаємо, що в тебе багато талантів, Локу, справжні обдарування до багатьох речей. Тому скажу прямо. Якщо дійде до серйозної розмови зі справжнім ворогом, з тебе лишиться пара мокрих бриджів і кривава пляма. Ти можеш убити, це так, це правда самих богів, але ти просто не створений для прямого зіткнення, для бою. І ти це знаєш, еге?

Мовчання враз почервонілого Лока було само по собі відповіддю. Він раптом не міг дивитися в очі отцю Ланцу й намагався вдати, ніби його ноги були чимось дивовижним, тим, чого він ніколи раніше не бачив.

— Локу, Локу, не всі можуть бути скаженими псами з клинком у руках, і нема про що ридати, тож заспокоюйся, а то он губа вже тремтить, як цицьки в старої повії, еге? Ти наловчишся орудувати і кинджалом, і мотузкою, і арбалетом. Але ти навчишся робити це непомітно. Ззаду, збоку, згори, у темряві. — Ланц схопив уявного супротивника ззаду, лівою рукою обхопив горло, правою вдарив на рівні нирок майже скуреною скруткою замість кинджала. — Опануєш усі ці хитрощі — і ніхто не зможе порубати тебе на фарш з гімна.

Ланц удав, що витирає кров зі свого «леза» із жевріючим наконечником, а потім зробив ще одну затяжку.

— Такі справи. Запам’ятай і живи з цим. Нам треба зіткнутися з нашими недоліками в лоб. Старе прислів’я про банду каже так: «Брехня виходить, а правда залишається вдома». — Він виштовхнув з ніздрів подвійні потоки диму й помітно підбадьорився, коли хвости сірої пари закрутилися навколо його голови. — Тепер перестань витріщатися на ті черевики, наче там гола жінка вляглася, еге?

Лок слабенько усміхнувся на це, підняв очі й кивнув.

— Тепер ти, — сказав Ланц і повернувся до Жана. — Ми всі знаємо, що в тебе такий характер, що коли ти зірвався з ланцюга, трощаться черепи. У нашого Лока ось ідеально злочинний мозок, він у нас фантастичний брехун. Кало і Ґальдо — срібло на всі ремесла, а золото — ні в однім. Сабіта — природжена королева з усіх кишенькових злодюг, які коли-небудь жили в цьому світі. Але чого в нас ще нема, так це простого собі кулачника. Я думаю, саме ти зможеш уберегти своїх друзів від неприємностей. Справжній скажений пес зі сталлю в руці. Хочеш спробувати?

Очі Жана відразу ж опустилися до захопливого видовища його власних ніг.

— Е-е, ну якщо ви думаєте, що це було б добре, я можу спробувати...

— Жане, я бачив тебе у гніві.

— А я навіть відчув, — вищирився Лок.

— І віддай мені належне, я все ж, бляха-муха, у п’ять разів старший за тебе, Жане. Ти не запалюєшся й не погрожуєш, а просто робиш розум холодним і дієш. Деякі люди створені для важких ситуацій. — Він знову затягнувся й струсив білий попіл на каміння під ногами. — Я думаю, ти вмієш вибивати мізки з голів. Це само по собі ні добре, ні погано — просто воно нам згодиться.

Жан кілька хвилин обмірковував це, але Лок із Ланцом бачили в його очах уже ухвалене рішення. Вони стали холодні й голодні під чорним клубком волосся, і його кивок був лише формальністю.

— От і добре! Я подумав, тобі сподобається ця ідея, тому дозволив собі зробити деякі приготування. — Він дістав чорний шкіряний гаманець з однієї з кишень свого пальта й передав його Жану. — Завтра о пів на другу тебе чекають у Домі скляних троянд.

Лок із Жаном повитріщали очі на згадці про найвідомішу закриту школу бойових мистецтв у Каморрі. Жан відкрив гаманець зі значком. Усередині був плескатий символ — стилізована троянда з матового скла, влита безпосередньо у споді шкіри. Завдяки цьому Жан міг пройти на північ через Анжевіну й повз сторожові пости до островів Альчеґранте. Символ означав безпосередню протекцію дона Томси Маранцалли, господаря Дому скляних троянд.