Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 54)

— Шкода, — сказав маг, — але завдання залишається незмінним, як і примус.

— Барсаві хоче, щоб я був поруч із ним на цій зустрічі, Сокільничий. Сьогодні вранці попросив. Можливо, я міг якось викрутитися з цього раніше, але зараз? Убивство Наски поставило мене в тіснуваті рамки.

— Ти — Шип Каморра. Особисто я був би дуже розчарований, якби ти не зміг обійти цих труднощів. Виклик Барсаві — це прохання, мій же клієнт вимагає.

— Твій клієнт не каже мені всього, що мав би.

— Можеш з упевненістю припустити, що він знає свою справу краще за тебе. — Сокільничий почав знічев’я намотувати тонку нитку взад-вперед між пальцями правої руки, і нитка та мала дивний сріблястий блиск.

— Чорт забирай! — гаркнув Лок. — Можливо, мені байдуже, що станеться з капою, але Наска була моєю подругою. Примус я можу прийняти; веселенької злоби — не можу. Нащо було робити те, що ви з нею зробили, падла!

Сокільничий розчепірив пальці, й нитка засяяла, сплетена немов у кошик. Він почав повільно ворушити пальцями, затягуючи одні нитки й послаблюючи інші, так само спритно, як Санци перекочували монети між кісточок пальців.

— Не можу передати, — сказав чаклун, — який це тягар на моєму сумлінні — знати, що ми можемо втратити твою милостиву прихильність.

Тоді Сокільничий прошипів слово, єдиний склад мовою, якої Лок не розумів. Сам звук був різким і неприємним; він пішов луною по кімнаті, немов чувся десь іздалеку.

За спиною Лока з гуркотом зачинилися дерев’яні віконниці, й він схопився зі стільця.

Одне за одним затраснулися інші вікна, а їхні маленькі клямри клацали, зрушені невидимою рукою. Сокільничий знову заворушив пальцями; на павутині в його руках засяяло світло, і Лок охнув — у нього раптом заболіли коліна, ніби їх різко вдарили з боків.

— Це вдруге, — сказав наймаг, — ти був нешанобливим зі мною. Я не вважаю це потішним. Тому я повторю вказівки свого клієнта й не поспішатиму.

Лок зціпив зуби; на очі набігли непрошені сльози, коли біль у ногах посилювався, пульсував, поширювався. Тепер було відчуття, ніби його коліна зсередини зжирало холодне полум’я. Не витримавши власної ваги, він похитнувся вперед. Одна рука безпорадно вчепилася в ноги, а інша намагалася утриматися за стіл. Він люто поглянув на наймага й спробував заговорити, але відчув, як м’язи його шиї почало зводити спазмом.

— Ти власність, Ламоро. Ти належиш Сірому Королю. Його не хвилює, що Наска Барсаві була тобі подругою; їй не пощастило народитися від батька, якого дали їй боги.

Судома поширилася по хребту Лока, по його руках і ногах, де в огидному злитті зіткнулася з іншим болем, який уже гриз і холодив тіло хлопця. Він упав на спину, задихаючись, його обличчя було маскою, а руки вигнулися в повітрі над головою, як кігті.

— Наче комаха, яку жбурнули у вогонь. І це найпростіший прояв мого ремесла. Ти не уявляєш, що я міг би зробити з тобою, якби вишив твоє справжнє ім’я на тканину чи написав би його на пергаменті... Ламора — це, очевидно, не твоє прізвище; це мовою Теринського Трону означає «тінь». А от ім’я... цього було б достатньо, щоб заволодіти тобою, якби я захотів ним скористатися.

Пальці Сокільничого літали взад-вперед, розпливаючись в очах Лока, зміщуючи й розтягуючи ті срібні нитки, і темп Локових мук підвищувався прямо пропорційно руху цього блискучого візерунка. Його п’яти стукали об підлогу; зуби торохтіли в роті; йому здавалося, ніби хтось намагається бурульками вирізати кістки з його стегон. Знову й знову він намагався втягнути достатньо повітря, щоб закричати, але легені не слухалися. Його горло немов поросло шипами, а світ брався чорним і червоним по краях...

Момент, коли чаклун відпустив його, став шоком. Він лежав на землі немов без кісток, досі відчуваючи, як примари болю пульсують по його тілу. По щоках хлопця котилися теплі сльози.

— Ти не дуже розумна людина, Ламоро. Розумна людина ніколи б навмисно не витрачала мого часу. Розумна людина зрозуміла б нюанси ситуації без потреби... повторювати.

Ще один рух розмитого срібла в краю Локового ока, і новий біль спалахнув у його грудях, наче вогняний цвіт оперезав його серце. Він відчував, як той цвіт випалює саму серцевину його істоти. Йому здавалося, що він справді чує запах смаженої до скоринки плоті у своїх легенях і відчуває, як у горлі гріється повітря, гаряче, як у хлібній печі. Лок застогнав, звиваючись, закинув голову назад і нарешті закричав.

— Ти мені потрібен, — сказав Сокільничий, — але я зроблю тебе лагідним і вдячним за моє терпіння. Інша справа твої друзі. Зробити таке саме з Жуком, поки ти дивитимешся? Чи, може, із Санцами?

— Ні... будь ласка, не треба, — скрикнув Лок, скоцюрблений від агонії, вчепившись руками за груди. Він побачив, що розриває свою туніку, як тварина, що скаженіє від болю. — Не чіпай їх!

— Чому б і ні? Вони не мають значення для мого клієнта.

Пекучий біль вщух, знову шокувавши Лока своєю відсутністю.

Він тулився на боці, нерівно дихаючи, й не міг повірити, що такий лютий вогонь може так швидко зникнути.

— Ще одне різке слово, — сказав наймаг, — ще одне нешанобливе зауваження, ще одна вимога, ще хоч крихта чогось меншого за повне приниження, і вони заплатять за твою гордість. — Він підняв зі столу склянку з рециною й сьорбнув із неї. Потім клацнув пальцями іншої руки, і рідина в склянці миттєво зникла, википівши без жодної іскри полум’я. — У нас тепер не буде непорозумінь?

— Ні, — сказав Лок, — не буде. Будь ласка, не шкодьте їм. Я зроблю все, що треба.

— Звісно, зробиш. Тепер дивися, я привіз частини костюма, у якому ти підеш у Лунку Діру. Знайдеш їх за дверима. Вони доречно театральні. Я не наважусь розповідати тобі, як готуватися до цієї вистави; будь на місці навпроти Лункої Діри о пів на десяту ночі зустрічі. Я буду вести тебе звідти й направляти в тому, що говорити.

— Барсаві, — кашлянув Лок. — Барсаві... захоче вбити мене.

— Ти сумніваєшся, що я міг би продовжувати мучити тебе тут, доки ти не збожеволієш від болю?

— Ні... ні.

— Тоді не сумнівайся, що я зможу захистити тебе від будь-яких дурниць, які капа захоче пустити в діло.

— Як ти будеш... направляти мене?

«Мені не потрібне повітря, — почувся голос мага й луною відбився в голові Лока з приголомшливою силою, — щоб давати настанови. Коли тобі знадобиться підказка під час зустрічі з Барсаві, я надам її. Коли треба буде висунути або прийняти вимогу, я повідомлю, як діяти. Це зрозуміло?»

— Так... так. Зрозуміло. Д-дякую.

— Ти мусиш бути вдячний за те, що ми з клієнтом зробили за тебе. Багато людей роками чекають шансу здобути прихильність капи Барсаві. Тобі шанс подано, як смачну страву. Хіба ми не щедрі?

— Так... надзвичайно.

— Отож. Тобі зараз краще знайти спосіб викрутитися із зобов’язання, яке він вимагає від тебе. Це дозволить вам зосередитися на потрібних нам справах. Нам не хотілося б, щоб ти відволікався в критичний момент — це, без сумніву, не принесе тобі нічого хорошого.

4

«Остання помилка» була напівпорожньою — такого Лок тут ще ніколи не стрічав. Розмови велися приглушені; очі завсідників зиркали холодні й тверді; цілі банди були примітно відсутні. Чоловіки й жінки вбрані в тепліший одяг, ніж вимагала пора року; було більше плащів, пальт і камзолів. Так було легше приховати зброю.

— Так що в біса з тобою сталося?

Жан допоміг Локу сісти. Він зайняв їм маленький столик у куточку таверни, звідки добре видно двері. Лок вмостився на стільці, легке відлуння фантомних болів досі не покидало суглобів та м’язів шиї.

— У Сокільничого, — сказав стиха Лок, — було кілька думок, якими він хотів поділитися, а я, видно, не такий чарівний співрозмовник, як думав. — Він знічев’я помацав пальцями свою порвану туніку й зітхнув. — Спершу пиво. А потім уже про цього падла.

Жан підштовхнув другу глиняний кухоль теплого каморрського елю, й Лок вихилив половину двома ковтками.

— Ну, — почав він, втерши рота, — напевно, воно було того варте, навіть якщо я просто сказав те, що я йому сказав. Підозрюю, що наймаги не дуже-то звикли, щоб їх ображали.

— Так, а результати якісь є?

— Нема. — Лок допив решту елю, перевернув кухоль догори дном і поставив його на стільницю. — Нічого я не добився. Зате мене катували, що було інформаційним, з певного кута зору.

— От падло. — Жанові руки зціпилися в кулаки. — Я стільки всього міг би з ним зробити й при цьому не вбивати. Дуже сподіваюся, що випаде нагода.

— Прибережи це для Сірого Короля, — буркнув Лок. — Я думаю, якщо ми переживемо те, що нас чекає ввечері Дня герцога, він не зможе вічно тримати Сокільничого на службі. Коли наймаг піде геть...

— Ми знову поговоримо із Сірим Королем. З ножами.

— Саме так. Підемо за ним назирці, якщо знадобиться. Ми ж хотіли щось зробити з усіма нашими грошима? От і підвернулася нагода. Коли ця сволота більше не зможе платити своєму магу, ми покажемо йому, як нам подобається, коли нас жбурляють, ніби м’ячики. Навіть якщо доведеться йти за ним до самого Залізного моря й навколо мису Нессек і аж до Балінела на Латунному морі.

— Оце вже план. А сьогодні ввечері що робитимеш?

— Сьогодні? — крекнув Лок. — Я скористаюся порадою Кало. Я збираюся прогулятися до Гільдійських Лілій і піти по дівках так, щоб мізки з мене повискакували. А вранці, коли закінчать зі мною, можуть вернути їх на місце. Я розумію, що це додаткова плата, але я її заплачу.