Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 52)

— Він убив її. Той сучий син убив її, Локу.

— Що?

— Він убив Наску. Вчора. Лишив нам... тіло, якісь години тому. Лок ошелешено дивився на Барсаві, відчуваючи, як мимохіть розкривається його рот.

— Але ж вона була тут, хіба не так?

— Пішла. — Барсаві стискав і розтискав кулаки. — Прокралася назовні, наскільки ми розуміємо. О другій-третій годині ранку. Вона... Її повернули о пів на четверту ранку.

— Повернули? Хто? Що сталося?

— Ходімо. Побачиш.

Венкарло Барсаві відтягнув тканину, що закривала мари, і там лежала Наска — шкіра, мов віск, очі заплющені, волосся вологе. Гладеньку шкіру на лівій стороні її шиї плямували два сіро-фіолетових синці. Лок відчув, як у нього на очах виступили пекучі сльози, й закусив кісточку правого вказівного пальця.

— Бачиш, що наробив той паскуда? — стиха проказав Барсаві. — Вона була живою пам’яттю своєї матері. Моя єдина донечка. Краще б померти, ніж побачити таке. — По щоках старого потекли сльози. — Вона... прибилася.

— Прибилася? Що це означає?

— Її повернули, — сказав Капа, — у цьому. — Він показав на бочку, яка стояла за кілька футів збоку від мар.

— У бочці?

— Зазирни досередини.

Лок відсунув ляду бочки й відсахнувся, коли на нього війнув страшенний сморід.

Та була повна сечі. Конячих сциків, темних і каламутних.

Лок відвернувся від бочки й запечатав руками рота, відчуваючи, як зводить спазмом живіт.

— Не просто вбили, — сказав Барсаві, — а потопили. Потопили в кінських сцяках.

Лок загарчав, борючись зі сльозами.

— Я не можу в це повірити. Я просто не можу в це повірити. Це, блядь, безглуздя якесь.

Він повернувся до мар і ще раз поглянув на шию Наски. Фіолетові синці насправді були горбками; прямо перед ними виднілися прямі червоні подряпини. Лок дивився на них і згадував відчуття кігтів на власній шкірі. Рана на передпліччі досі пекла.

— Ваша честь, — сказав він повільно, — можливо, її... повернули в цій штуці, але я майже впевнений, що вона не потонула в ній.

— Це що має значити?

— Сліди на її шиї, маленькі подряпини біля них бачите? — Лок імпровізував, зберігаючи рівний голос і не видаючи нічого на лиці. «Що звучатиме правдоподібно?» — Я бачив їх раніше, кілька років тому в Талішамі. Я бачив чоловіка, убитого соколом-скорпіоном. Ви коли-небудь чули про таке?

— Так, — сказав капа, — неприродний гібрид, якась істота, яку придумали чаклуни Картейна. Це... сліди на її шиї? Ти певний?

— Її вжалив сокіл-скорпіон, — сказав Лок. — Сліди від кігтів біля ран очевидні. Вона була мертва майже миттєво.

— Значить, він просто... замаринував її потім, — прошепотів Барсаві. — Щоб посилити образу. Поранити мене болючіше.

— Вибачте, — сказав Лок. — Я знаю це... це не дуже втішає.

— Якщо ти маєш рацію, це була набагато швидша смерть. — Барсаві натягнув тканину на доньчину голову, востаннє провів пальцями по її волоссю, перш ніж повністю накрити її. — Якщо це єдина відрада, про яку я можу молитися для моєї дівчинки, я буду молитися за неї. Цей сірий виблядок не отримає такої втіхи, коли настане його час.

— Навіщо йому це робити? — Лок провів обома руками по волоссю, дивлячись на капу розширеними від хвилювання очима. — Це ж нелогічно. Чому вона, чому зараз?

— Він може розказати тобі сам, — сказав Барсаві.

— Що? Я не розумію?

Капа Барсаві потягнувся до жилета й витягнув складений шмат пергаменту та передав його Локу. Розгорнувши зігнутий навпіл пергамент, він побачив, що там чистою рівною рукою написано записку:

«БАРСАВІ,

за необхідність зробленого ми перепрошуємо, хоча це було вдіяно, щоб підсилити твоє розуміння нашої влади, а отже, спонукати до співпраці. Ми з усією серйозністю бажаємо зустрітися з тобою, як чоловік із чоловіком, щоб раз і назавжди вирішити між нами це питання Каморра. Ми будемо в Лункій Дірі, об одинадцятій годині вечора, у День герцога за три ночі від сьогодні. Ми будемо самі й беззбройні, хоча ти зі свого боку можеш привести скільки завгодно радників і озброїти їх, як тільки забажаєш. Ми можемо обговорити нашу ситуацію — і, з ласкавою прихильністю богів, можливо, відмовимося від необхідності втратити ще когось зі своїх вірних підданих чи власну плоть і кров».

— Я не вірю, — сказав Лок. — Зустрітися по-доброму, після цього?

— Він не може бути каморрцем, — сказав Барсаві. — Я став каморрцем за роки свого перебування тут. Я рідніший цьому місту за тих, хто тут народився. Але ця людина? — Барсаві енергійно похитав головою. — Він не може зрозуміти, яку ганьбу учинив, щоб «привернути мою увагу»; яку образу ми з моїми синами мусимо нести, якщо я буду про щось із ним говорити. Він даремно витрачає час на свій лист — і диви, королівське «ми». Яка претензія!

— Ваша честь... а що, як він таки зрозуміє, що зробив?

— Вірогідність цього дуже мала, Локу. — Капа видав сумний смішок. — Інакше він цього не зробив би.

— Це якщо не припускати, що зустріч — це засідка. Що він хоче витягти вас із Плавучої Могили в місце, де він приготував справжню капость для вас.

— Знову твоя розсудливість. — Барсаві невесело усміхнувся. — Мені це спадало на думку, Локу. Але якщо він хоче моєї смерті, чому було не напасти несподівано кілька місяців тому, до того, як він почав убивати моїх ґарристів? Ні, я вважаю, що він щиро думає, що коли він достатньо налякає мене, я буду вести переговори добровільно. Я справді йду до Лункої Діри. Зустріч відбудеться. А як радників я приведу своїх синів, сестер Беранґіас і сотню своїх найкращих і найжорстокіших людей. І я візьму тебе й твого друга Жана.

Серце Лока затріпотіло в грудях, немов птах, що потрапив у пастку. Йому хотілося кричати.

— Звичайно, — сказав він. — Звичайно! Ми з Жаном зробимо все, що попросите. Я вдячний за таку можливість.

— Добре. Тому що єдині переговори, які ми будемо вести, це стрілами, лезами й кулаками. У мене є сюрприз для цього сірого шматка лайна, якщо він думає диктувати мені умови над тілом моєї єдиної дочки!

Лок зціпив зуби. «Я знаю, що може вивести його з тої фортеці», — сказав тоді Сірий Король.

— Капо Барсаві, — сказав Лок, — ви думали про те... ну, те, що говорять про Сірого Короля? Він може вбивати людей дотиком, може ходити крізь стіни; його не ріжуть леза й не пробивають стріли.

— Казочки, розказані за пляшкою вина. Він робить те саме, що і я, коли я взяв це місто: він добре ховається й мудро вибирає цілі. — Капа зітхнув. — Я визнаю, що він вправний у цьому, можливо, так само, як я колись був. Але він не привид.

— Є й інша ймовірність, — мовив Лок, облизнувши губи. Скільки зі сказаного тут може дійти до вух Сірого Короля? Таємниці Шляхетних Шельм він розкопав доволі глибоко. «До біса його». — Ймовірність... наймага.

— На службі в Сірого Короля?

— Так.

— Він докучав моєму місту місяцями, Локу. Деякі речі це може пояснити, так, але ціна... Навіть я не міг платити наймагу так довго.

— Соколи-скорпіони не просто створені наймагами, — сказав Лок. — Наскільки мені відомо, тільки наймаги й можуть їх утримувати. Чи міг би звичайний... сокільничий вчити птаха, що може вбити його одним випадковим укусом жала? — «Бреши на всі заставки, — подумав він. — Бреши дуже добре». — Сірому Королю не потрібно було б тримати його в себе на службі весь цей час. А що, як наймаг щойно прибув? А що, як наймага найняли лише на наступні кілька днів — найважливіші в задумці Сірого Короля? Чутки про його сили... могли поширювати спеціально, щоб підготуватися до всього цього.

— Більше схоже на фантастику, — сказав Барсаві, — і все ж це багато чого пояснить.

— Це пояснило б, чому Сірий Король готовий зустрітися з вами наодинці та без зброї. Маючи наймага, який захистить його, він може вдавати, що буде сам і беззбройний, але при цьому не бути ні тим, ні іншим.

— Тоді моя відповідь незмінна. — Барсаві стиснув один кулак в інший. — Якщо один наймаг може побороти сотню ножів — зокрема нас із тобою, моїх синів, сестер Беранґіас, твого друга Жана з його сокирами — то Сірий Король обрав свою зброю краще, ніж я. Але, зі свого боку, я не думаю, що це правда.

— Ви поміркуєте над таким варіантом? — не вгавав Лок.

— Так. Подумаю. — Барсаві поклав руку на Локове плече. — Ти пробач мені, мій хлопчику. За те, що сталося.

— Нема чого прощати, ваша честь. — «Коли капа змінює тему, — подумав Лок, — тема вичерпана». — Це була не ваша вина.

— Це моя війна. Це мене Сірий Король хоче позбутися.

— Ви дали мені дуже багато, сер. — Лок облизав губи, які раптом пошерхли. — Я дуже хотів би допомогти вам вбити виродка.

— Так і зробимо. О дев’ятій годині вечора, на День герцога, починаємо збиратися. Анджаїс прийде за вами з Танненом на «Останню помилку».

— А що з Санцами? Вони добре володіють ножами.

— І картами теж, з того, що я чув. Мені вони цілком симпатичні, Локу, але вони фіглярі. Шахраї. Я беру серйозних людей на серйозну справу.

— Як скажете.

— Що ж. — Барсаві дістав із кишені жилета шовкову хустку й повільно втер нею лоб і щоки. — Покинь мене, будь ласка. Приходь завтра ввечері, як священник. Прийдуть всі мої інші священники Благодійника. Ми проведемо... усі ритуали, як годиться.

Лок мимохіть відчув гордість. Капа знав, що всі хлопчики отця Ланца були посвяченими в Благодійника, а Лок — повноправним священником, але ніколи раніше не просив благословення Лока.