Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 51)

Від цього в Жана налилися слізьми очі, і хлопець втратив усю бадьорість, яку принесла йому їжа. Помітивши це, Кало і Ґальдо поспішили врятувати його настрій.

— Ти молодець, так здорово впорався зі скринькою, — сказав Кало.

— Ніхто з нас не може так швидко з нею вправитися, — додав Ґальдо.

— І це ми непогано рахуємо!

— Чи принаймні ми так думали, поки не з’явився ти, — зауважив Ґальдо.

— Та то нічого, — мовив Жан. — Я можу ще швидше. Я... я хотів сказати...

Він нервово подивився на отця Ланца, перш ніж продовжити.

— Мені потрібні окуляри. Щоб читати й дивитися зблизька. Я без них нормально не бачу. Я, е-е, міг би ще швидше впоратися зі скринькою. Але... загубив свої. Один хлопець на Пагорбі Тіней...

— У тебе будуть нові, — сказав Ланц. — Завтра чи наступного дня. Не носи їх на людях — не дуже в’яжеться з нашою аскезою. Але, звичайно, можеш носити їх тут.

— То ти навіть не бачив нічого до ладу, — запитав Лок, — коли мене побив?

— Я трохи бачив, — сказав Жан. — Просто розмито. Ось чому я так далеко відхилявся.

— Математичний талант, — замислився отець Ланц, — і здібний маленький забіяка. Яку цікаву комбінацію Благодійник дав Шляхетним Шельмам в особі юного Таннена. А він — Шляхетний Шельма, чи не так, Локу?

— Так, — сказав Лок, намагаючись не видати нехоті в голосі. — Напевно, так.

4

Наступна ніч була ясною й сухою; усі місяці піднялися й сяяли, як володарі темряви з придворними зорями. Жан Таннен сидів попід стіною на даху храму, тримаючи перед собою книгу на відстані витягнутої руки. Біля нього примостилися дві гасові лампи в скляних скриньках, окреслюючи його теплим жовтим світлом.

— Не хотів тебе турбувати, — сказав Лок, і Жан злякано підняв очі.

— Боги! Оце ти тихо ходиш!

— Не завжди. — Лок підступив на кілька футів до більшого хлопчика. — Я можу бути дуже голосним, коли дурниці роблю.

— Я... гм...

— Можна сяду?

Жан кивнув, і Лок плюхнувся біля нього, зігнув ноги й обхопив руками коліна.

— Вибач, — сказав Лок. — Іноді я справді можу бути гімнюком.

— І ти мене вибач. Я не хотів... Коли я тебе вдарив, я просто... Я сам не свій, коли злюся.

— Ти все правильно зробив. Я не знав про твоїх матір і батька. Мені шкода. Я мав... Не треба було. Знаєш, у мене хоч був час... щоб звикнути.

Після цього хлопці не говорили нічого; Жан згорнув книгу й подивився на небо.

— Знаєш, я, може, навіть не цілком сам, — сказав Лок. — Я маю на увазі, що не круглий сирота.

— Як так?

— Ну, моя... мати померла. Я бачив. Я знаю це. А от батько... він, гм. Він пішов, коли я був зовсім малий. Я його не пам’ятаю; ніколи не знав його.

— Мені шкода, — сказав Жан.

— Нас обох можна пошкодувати, еге? Думаю, він міг бути моряком чи щось таке. Може, найманець, розумієш? Мама ніколи не хотіла про нього говорити. Не знаю. Я можу помилятися.

— Мій батько був хорошою людиною, — сказав Жан. — Він був... У них обох була крамниця на Північному розі. Вони перевозили шкіру, шовк і деякі дорогоцінні камені. По всьому Залізному морю, бували подорожі вглиб країни. Я їм допомагав. Не з перевезеннями, звісно, а з веденням обліку. Підрахунками. І ще я піклувався про котів. У нас їх було дев’ять. Мама казала... вона казала, що я єдина її дитина, яка не ходить... на чотирьох.

На цьому він шморгнув носом і втер очі.

— Здається, я виплакав усі сльози, — сказав він. — Я вже не знаю, що відчувати з приводу всього цього. Батьки навчили мене бути чесним, що закони й боги ненавидять злодійство. Але тепер я дізнаюся, що злодійство має власного бога. І я можу або голодувати на вулиці, або жити тут у комфорті.

— Це не так уже й погано, — сказав Лок. — Я ніколи не робив нічого іншого, скільки себе пам’ятаю. Злодійство — це чесний промисел, якщо дивитися на нього, як ми. Іноді доводиться добряче попітніти. — Лок поліз у туніку й дістав м’яку полотняну сумку. — Держи, — сказав він і простягнув її Жану.

— Що... що це?

— Ти сказав, що тобі треба окуляри. — Лок усміхнувся. — На Віденці є шліфувальник лінз, старший за богів. Він не дивиться за своєю вітриною як слід. Я смикнув для тебе кілька пар.

Жан розкрив сумку й побачив три пари окулярів: два круглих комплекти лінз у позолочених дротяних оправах і квадратну пару зі срібною.

— Я... дякую тобі, Локу! — Він підніс кожну пару до очей і по черзі примружився крізь них, злегка нахмурившись. — Я не... знаю... гм, не подумай, що я невдячний, але жодна пара мені не підійде. — Він показав собі на очі й сором’язливо усміхнувся. — Лінзи треба виготовляти, враховуючи індивідуальні проблеми. Є деякі для людей, котрі не бачать далеко, і я думаю, що ці пари призначені саме для цього. Але я той, що вони називають сліпим близько, а не далі.

— От бляха-муха. — Лок почухав потилицю й соромливо усміхнувся. — Я то окулярів не ношу, не знав. От же дурбецало.

— Зовсім ні. Я можу залишити оправи й, може, намудрую з них щось. Оправи часто ламаються. Я можу просто встановити в них правильні лінзи. Будуть запасними. Ще раз дякую тобі.

Після цього хлопці ще якийсь час сиділи мовчки, але цього разу це була затишна тиша. Жан відкинувся на стіну й заплющив очі. Лок дивився на місяці, намагаючись розгледіти маленькі синьо-зелені цяточки. Ланц колись сказав йому, що це ліси богів. Зрештою Жан кахикнув.

— То значить, ти добре вмієш... красти?

— Мушу ж я хоч щось добре вміти. А бійки й математика, як бачиш, не моє.

— Ти, е-е... отець Ланц розповів мені про те, що можна зробити, якщо помолишся Благодійнику. Він назвав це смертоприношенням. Ти про таке знаєш?

— О, — сказав Лок, — та я знаю все про це, клянуся тринадцятьма богами.

— Я хотів би це зробити. Для матері й батька. Але я... я ніколи нічого не крав. Може, ти мені допоможеш?

— Навчити тебе красти, щоб ти міг зробити належне приношення?

— Так, — зітхнув Жан. — Раз боги вирішили мене сюди привести, то напевно я маю підкоритися місцевим звичаям.

— А ти навчиш мене користуватися тою скринькою так, щоб наступного разу я не здавався недоумком?

— Думаю, зможу, — відповів Жан.

— Тоді згода! — Лок скочив на ноги й широко розвів руки. — Завтра Кало і Ґальдо можуть посадити свої дупи на східцях храму. А ми з тобою йдемо грабувати!

— Звучить небезпечно, — сказав Жан.

— Для когось іншого — можливо. Для Шляхетних Шельм? Ну що тобі сказати, такою справою ми займаємося.

— Ми?

— Ми.

Глава шоста

Обмеження

1

Червонорукі повели Лока довгою сходнею до Плавучої Могили якраз тоді, коли над темними будівлями Попелища вийшло багряне сонце. У цьому світлі весь район Дерев’яна пустка вкривався кривавою барвою. Лок кліпнув, але навіть темрява під повіками засяяла червоним.

Лок намагався тримати голову холодною; від поєднання нервового збудження та втоми завжди виникало таке відчуття, немов його піднімало на дюйм-два над землею, й ноги трошки не діставали до землі. Усюди стояли вартові: на набережній, біля дверей, у фоє — більше, ніж раніше. Усі вони були похмурими й мовчазними, коли Червонорукі вели Лока в глибини плавучої фортеці капи. Внутрішні двері з годинниковим механізмом цього разу не були зачинені.

Капа Барсаві стояв посеред своєї великої приймальні, повернувшись обличчям до Лока, схиливши голову й заклавши руки за спину. З високих скляних вікон на східній стороні корпусу галеона були розсунуті штори. Червоні пальці світла обмацували Барсаві, його синів, велику дерев’яну бочку та довгий предмет, що лежав накритим на переносних дерев’яних марах.

— Батьку, — сказав Анджаїс, — Ламора прийшов.

Капа Барсаві крекнув й обернувся. Кілька секунд він дивився на Лока скляними мертвими очима й махнув лівою рукою.

— Покиньте нас, — сказав він. — Зараз же.

Опустивши голови, Анджаїс і Пачеро поспішно вийшли з кімнати, потягнувши за собою Червоноруких. За мить залою пішла луна, коли двері зачинялися, і годинникові механізми замків стали на місце.

— Ваша честь, — сказав Лок. — Що відбувається?