Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 50)
— Вибач, — сказав Жан, ледь не заплакавши. — Вибач, просто... мої мати. І батько. Я... я сирота.
— І
Лок обернувся й ступив два кроки назад до плити, тому не побачив, як Жан перетнув простір між ними. Він відчув, як Жанова рука обвила його шию ззаду; вона, може, й була м’яка, але до біса важка для десятирічної дитини. Лок випустив із рук мариновану редиску; Жан завиграшки підняв його з підлоги, розкрутив і
Ноги Лока відірвалися від ґрунту в ту мить, коли на підлогу впала банка з редькою; по хвилі замішання потилиця Лока відскочила від важкого обіднього столу, і він упав на землю, болісно приземлившись на досить кістлявий зад.
— Це ти заткнися! — Тепер у Жані не було нічого м’якого; він кричав, розпашілий, з очей його потоками лилися сльози. — Ти заткай свій брудний писок! І
Лок підняв руки й спробував підвестися; у полі зору завиднів один із кулаків Жана, а потім здалося, немов той змазав половину світу. Удар склав його, як хлібний крендель. Він трохи очуняв, обіймаючи ніжку столу, й кімната танцювала менует навколо нього.
Він забулькотів повним ротом солі й болю.
— Що ж, Жане, — сказав Ланц, відтягуючи дебелого хлопця від Лока. — Думаю, ти чітко доніс свою думку.
— Ох і боляче, — сказав Лок.
— Заробив. — Ланц відпустив Жана, який зціпив кулаки й стояв, дивлячись на Лока, тремтячи всім тілом. — Ти справді це заслужив.
— Га... Що?
— Звичайно, ми всі тут сироти. Мої батьки померли ще до того, як ти народився. Твоїх батьків уже роки як нема. Те саме в Кало, Ґальдо та Сабіти. Але Жан, — сказав Ланц, — втратив своїх лише п’ять ночей тому.
— О-о-о. — Лок сів і застогнав. — Я не... Я не знав.
— Ну гаразд. — Нарешті Ланцу вдалося відкрити горщик із медом; сургучна печатка розкололася із чутним тріском. — Коли ти не знаєш усього, що міг би знати, настав чудовий час, щоб заткати свій сраний свисток і бути ввічливим.
— Була пожежа. — Жан кілька разів глибоко вдихнув, досі дивлячись на Лока. — Вони згоріли. Разом із крамницею. Все пропало. — Він повернувся й з опущеною головою потупав до спальні, потираючи очі.
Ланц повернувся спиною до Лока й почав помішувати мед, розбиваючи кристалізовані грудочки.
Грюкнули таємні двері, що вели вниз із храму нагорі, аж лягла луна. За мить на кухні з’явилися Кало і Ґальдо; близнюки були одягнені у свої білі мантії посвячених, кожен тримав на голові довгастий м’який буханець хліба.
— Ми повернулися, — сказав Кало.
— З хлібом!
— Що хіба сліпому не ясно!
— Сам ти сліпий!
Близнюки зупинилися, коли побачили, як Лок намагається зіп’ястися на ноги біля краю столу. Губи в хлопця розпухли, а з куточків рота стікала кров.
— Що ми пропустили? — запитав Ґальдо.
— Хлопці, — сказав Ланц, — я, можливо, забув вам щось сказати, коли познайомив вас із Жаном і показав йому тут усе вчора ввечері. Ваш старий хазяїн із Пагорба Тіней попередив мене, що хоча Жан здебільшого тихий і сумирний хлопчик, характер має достобіса запальний.
Похитавши головою, Ланц підійшов до Лока й допоміг йому піднятися.
— Коли земля перестане гойдатися під ногами, — сказав він, — не забувай, що тобі ще також розбите скло та редиску потрібно прибрати.
3
Того вечора Лок і Жан трималися на здоровій відстані один від одного за столом, нічого не кажучи. Кало і Ґальдо обмінювалися роздратованими поглядами приблизно кілька сотень разів на хвилину, але самі не робили спроб заговорити. Підготовка до трапези відбувалося майже в тиші, і Ланц, напевно, був радий зробити таку ласку й допомогти своїй похмурій команді.
Коли Лок і Жан всілися за стіл, Ланц поставив перед кожним різьблену коробку зі слонової кістки. Коробки були приблизно фут завдовжки й фут завширшки, з відкидними кришками. Лок одразу впізнав у них скриньки обчислювачів — складні веррарські пристрої з годинниковими механізмами, розсувними кісточками та обертовими дерев’яними ручками, щоб досвідчений користувач міг швидко виконувати певні математичні операції. Його навчили основ пристрою, але минуло вже кілька місяців відтоді, як він востаннє ним користувався.
— Локу і Жане, — сказав отець Ланц, — якщо будете такі люб’язні. У мене є дев’ятсот дев’яносто п’ять каморрських солонів, і я їду кораблем до Тал Веррара. Я дуже хотів би по приїзду обміняти їх на соляри; соляри нині коштують, а-а, чотири п’ятих однієї повної каморрської крони. Скільки солярів мені будуть винні міняйли до того, як з них вирахують їхню плату?
Жан одразу ж відчинив кришку на своїй коробці й узявся за роботу: крутив ручки, міняв місцями кісточки, ковзаючи туди-сюди маленькими дерев’яними паличками. Лок, дещо збентежений, слідом заходився коло коробки. Його нервові маніпуляції з машиною й близько не були достатньо швидкими, оскільки згодом Жан коротко оголосив:
— Тридцять один повний соляр, а лишиться приблизно дев’ять сотих. — Він вистромив кінчик язика й ще хвилю щось вираховував. — Чотири срібні волани й два мідяки.
— Чудово, — сказав Ланц. — Жане, ти можеш їсти сьогодні ввечері. А тобі, Локу, боюся, не пощастило. У всякому разі, дякую за старання. Можеш провести вечерю у своїй кімнаті, якщо хочеш.
— Що? — Лок відчув, як до щік приливає кров. — Але раніше це не так було! Ви завжди давали кожному своє завдання! І я не тренувався на цій скриньці вже...
— Хочеш іще завдання?
— Так!
— Що ж, гаразд. Жане, будеш такий ласкавий теж виконати це завдання? Значить... пливе по Залізному морю єрештійський галеон, капітан — дуже богобоязливий хлопчина. Щогодини він змушує моряка кидати в море корабельні галети як приношення Йоно. Кожна галета важить чотирнадцять унцій; капітан до всього ще й надзвичайно охайний хлопець — тримає галети в бочках, по чверть тонни в кожній. Він у морі рівно тиждень. Скільки бочок він відкриває? А скільки галет отримує Володар Хапких Вод?
Хлопці знову заходилися коло своїх скриньок, і Жан знову підняв очі, поки Лок досі працював, аж повиступали на його маленькому чолі краплини поту.
— Він відкриває лише одну бочку, — сказав Жан, — і використовує сто сорок сім фунтів галет.
Отець Ланц стиха плеснув у долоні.
— Молодець, Жане. Ти так само вечерятимеш із нами сьогодні. А ти, Локу, що ж... Я покличу тебе, коли треба буде прибрати зі столу.
— Та це ж смішно, — сопів Лок. — Він працює зі скринькою краще, ніж я! Ви спеціально влаштували все, щоб я програв.
— Смішно, кажеш? Ти щось останнім часом задираєш носа, мій любий хлопчику. Ти досягнув певного віку, коли багато хлопців немов забувають про розум і відкладають його на кілька років. Он Сабіта теж це зробила. Частково тому я відправив її туди, де вона зараз. У всякому разі, мені здається, що твій ніс задертий трохи зависоко для когось, хто носить на шиї мітку смерті.
Рум’янець Лока став нестерпно гарячим. Жан крадькома кинув на нього погляд; Кало і Ґальдо, які вже знали про зуб акули, пильно дивилися на свої порожні тарілки та склянки.
— Світ сповнений загадок, які випробовуватимуть твої навички. Ти вважаєш, що завжди зможеш вибрати ті, які найкраще відповідають твоїм сильним сторонам? Якби я хотів послати хлопця, що видавав би себе за учня міняйла, як думаєш, кому я віддав би роботу, аби мені довелося вибирати між тобою та Жаном? Це взагалі не вибір.
— Я... думаю, так.
— Щось ти забагато думаєш. Висміюєш свого нового брата, бо його фігура тяжіє до мого благородного обхвату. — Ланц потер своє черевце й невесело посміхнувся. — Чи не спадало тобі на думку, що через це він у деяких місцях підходить навіть краще, ніж ти? Жан схожий на купцевого сина, на вгодованого дворянина, на повненького школярика. Його зовнішність може бути для нього такою ж перевагою, як і твоя для тебе.
— Напевно...
— І якщо тобі потрібна додаткова демонстрація того, що він може робити те, чого не можеш ти, то чому б мені не доручити йому вибити з тебе дух ще раз?
Лок спробував зіщулитися всередині своєї туніки й зникнути в повітрі; зазнавши невдачі, він похилив голову.
— Вибач, — сказав Жан. — Сподіваюся, я не дуже тебе побив.
— Не треба, — пробурмотів Лок. — Думаю, я справді заслужив.
— Загроза порожнього шлунка швидко відроджує мудрість. — Ланц усміхнувся. — Труднощі непередбачувані, Локу. Ніколи не знаєш, яка конкретна якість у тобі чи в інших людей допоможе подолати їх. Наприклад, підніміть руки, якщо ваше прізвище Санца.
Кало і Ґальдо трохи несміло послухалися.
— Будь-хто із прізвищем Санца, — сказав Ланц, — може приєднатися до нашого нового брата Жана Таннена за вечерею.
— Люблю, коли мене ставлять як приклад! — сказав Ґальдо.
— Будь-хто з прізвищем Ламора, — сказав Ланц, — може їсти, але спочатку він накриє на стіл усі страви й прислужить Жану Таннену.
Тож Лок заметушився; на обличчі хлопця змішався сором із полегшенням. На вечерю був смажений каплун, фарширований часником і цибулею, з виноградом і інжиром, ошпареними в гарячому винному соусі. Отець Ланц виголосив усі свої звичайні молитовні тости, присвятивши останній «Жану Таннену, який втратив одну сім’ю, але досить скоро знайшов нову».