Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 49)
На платформі біля дверей, за сімдесят футів над «Останньою помилкою», стояло четверо чоловіків. Небо за ними було кольору каламутної води каналу, лише кілька мерехтливих зірок повільно зникали то тут, то там. Це були чоловіки суворого вигляду, які стояли напоготові й невимушено, як бувалі бійці, у шкіряних туніках, шкіряних комірах і червоних суконних банданах під чорними шкіряними шапками. Червонорукі — банда, до якої Барсаві звертався, коли йому потрібно було застосувати силу, і то швидко.
— Прошу вибачення, брате. — Очевидний лідер Червоноруких приклав одну руку до дверей. — Велика людина хоче побачити Лока Ламору просто зараз, і йому байдуже, у якому стані він перебуває, і відмови він не прийме.
1
До наступного року Лок підріс, але не настільки, як йому хотілося б. Хоча важко вгадати його справжній вік з будь-якою надією на точність, було очевидно, що він був більш ніж трохи малуватим для нього.
— Ти пропустив кілька прийомів їжі в дуже ранні роки, — сказав йому Ланц. — Звісно, відтоді, як прийшов сюди, ситуація покращилася, але підозрюю, ти завжди будеш дещо... середньої статури.
— Завжди?
— Ти сильно не засмучуйся. — Ланц поклав руки на свій круглий живіт і хихикнув. — Маленька людина може вислизнути з того, чого більшій людині не уникнути.
Локова наука тривала. Більше арифметики, більше історії, карт, мов. Після того як Лок і Санци добре опанували розмовну вадранську, Ланц почав навчати їх мистецтва вимови. Кілька годин щотижня проводилися в компанії старого вадранця, майстра вітрил, який дорікав їм за те, що вони «калічили своїми незграбними ротами» північну мову, поки він довгими гострими голками протикав ярд за ярдом складеної парусини. Вони розмовляли про будь-яку річ, що спадала старому на думку, і він дбайливо виправляв усі надто короткі приголосні й занадто довгі голосні. З кожним уроком він також ставав дедалі червонішим і войовничішим, бо Ланц платив йому за послуги вином.
Були випробування — деякі дріб’язкові, а деякі досить суворі. Ланц постійно, майже безжально перевіряв своїх хлопців, але коли він закінчував з кожною новою загадкою, то завжди водив їх на дах храму, щоб пояснити, чого він хотів і що означають ці труднощі. Через таку відкритість хлопці легше переносили його ігри, які мали додатковий ефект, об’єднавши Лока, Кало та Ґальдо проти світу навколо них. Що більше Ланц закручував гайки, то ближчими ставали хлопці, то плавніше вони працювали разом, то менше їм доводилося говорити вголос, щоб запустити в роботу план.
Прихід Жана Таннена змінив усе.
Це був місяць саріс на сімдесят сьомому році Йоно, кінець надзвичайно сухої та прохолодної осені. На Залізне море накинулися шторми, але якоюсь хитрістю вітрів чи богів помилували Каморр, і ночі були такі гарні, ніж будь-які на пам’яті Лока. Він сидів на сходах разом із отцем Ланцом, мнучи пальці й нетерпляче чекаючи Лжесвітло, коли помітив Батька злодіїв — той ішов через площу до Дому Переландро.
Два роки злущили частину страху, який Лок колись відчував до свого колишнього господаря, але не можна було заперечувати, що сухоребрий старий зберіг певний гротескний магнетизм. Він вклонився до пояса, розчепіривши кволі пальці; його очі вмить спалахнули, коли зупинилися на Локові.
— Мій дорогий, чарівний хлопчику, як мені приємно бачити, що ти ведеш продуктивне життя в ордені Переландро.
— Своїм успіхом він, звичайно, завдячує твоїй вчасній муштрі, — посмішка Ланца розпливлася під його пов’язкою. — Саме завдяки цьому він виріс таким твердим і морально чесним хлопцем, яким він є сьогодні.
— Виріс? — Батько злодіїв примружився на Лока з удаваною зосередженістю. — Та я не сказав би, що він виріс хоч на дюйм. Але то таке. Я привів тобі хлопця, про якого ми говорили, з Північного Рогу. Крок уперед, Жане. Ти за мною не сховаєшся так само, як під мідною монетою.
Позаду Батька злодіїв справді стояв хлопець; коли старий вигнав його поперед очі, Лок побачив, що хлопчик приблизно його ровесник, можливо, років десять має, і в усьому іншому — його протилежність. Новенький був товстий і червонолиций та нагадував брудну грушу з масною копицею чорного волосся на голові. У широко розплющених очах застиг сторожкий вираз; він нервово стискав і розтискав великі м’які кулаки.
— Ага-а-а-а, — сказав Ланц, — ага-а-а-а. Я не бачу його, але ніхто не може побачити тих якостей, яких Господь Знедолених прагне мати у своїх слугах. Ти покаявся, мій хлопчику? Ти щирий? Чи такий ти порядний, як ті, кого вже взяв у своє лоно наш милосердний небесний господар?
Він поплескав Лока по спині, загримівши наручниками й ланцюгами. Лок, зі свого боку, витріщився на прибульця й нічого не сказав.
— Сподіваюся, що так, сер, — промовив Жан тихим і зневіреним голосом.
— Ну що ж, — сказав Батько злодіїв, — надія — це підмурок, на якому ми всі будуємо собі життя, чи не так? Добрий отець Ланц тепер твій господар, хлопче. Залишаю тебе під його опікою.
— Не під моєю, а вищої сили, якій я служу, — сказав Ланц. — О, перед тим як підеш, я випадково знайшов цей гаманець на сходах свого храму сьогодні. — Він простягнув товсту шкіряну торбинку, набиту монетами, і помахав нею в напрямку до Батька злодіїв. — Не твоє випадково?
— Ти ба, так воно і є! Так воно і є! — Батько злодіїв вирвав гаманець з рук Ланца, й той зник у кишенях його бувалого в бувальцях пальта. — Який щасливий збіг обставин. — Він ще раз вклонився, розвернувся й пішов собі в напрямку Пагорба Тіней, немелодійно насвистуючи.
Ланц устав, потер ноги й сплеснув у долоні.
— Вважатимем, що наші громадські обов’язки на цей день закінчені. Жане, це Лок Ламора, один з моїх посвячених. Будь ласка, допоможи йому віднести цей казан до святилища. Обережно, він важкий.
Худий і товстий хлопці потягли казан сходами до вогкого святилища. Безокий священник ішов навпомацки вздовж своїх ланцюгів, збираючи ослаблі кільця заліза й тягнучи їх з собою, доки не опинився в безпеці. Лок заходився коло стінного механізму, щоб зачинити двері храму, і Ланц опустився посеред підлоги святилища.
— Люб’язний джентльмен, — мовив Ланц, — який передав тебе під мою опіку, сказав, що ти можеш говорити, читати й писати трьома мовами.
— Так, сер, — сказав Жан, неспокійно озираючись довкола, — теринською, вадранською та іссаврайською.
— Чудово. А арифметику шурупаєш? Вести головну книгу зможеш?
— Так.
— Прекрасно. Тоді можеш допомогти мені підрахувати щоденні витрати. Але спочатку підійди сюди й дай мені руку. Отак. Подивимося, чи є в тебе якісь дари, необхідні, щоб стати посвяченим у цей храм, Жане Таннене.
— Що... що мені робити?
— Просто поклади руки мені на пов’язку... Ні, стій спокійно. Заплющ очі. Зосередься. Нехай усі благочестиві думки, які є всередині, випливають на поверхню...
2
— Він мені не подобається, — сказав Лок. — Геть не подобається.
Рано-вранці наступного дня вони з Ланцом куховарили. Лок готував суп із нарізаної цибулі й різного розміру маленьких коричневих кубиків концентрованого яловичого бульйону, а Ланц намагався зламати сургуч на горщику з медом. Не зарадивши цьому пальцями й нігтями, він заходився рубати його стилетом, бурмочучи собі під носа.
— Геть не подобається? Які дурниці, — сухо сказав Ланц, — він тут ще й цілого дня не пробув.
— Він товстий. Тютя. Він не один із
— Він якраз дуже навіть один із нас. Ми показали йому храм і нору; він присягнув як мій
— Я маю на увазі не одного з нас, Шляхетних Шельм, я маю на увазі одного з
— Купець. Син купців, от він хто. Але тепер він злодій.
— Він не крав нічого! Не виловлював із кишень! Він сказав, що був у Пагорбі кілька днів, перш ніж його привезли сюди. Тому він не один із
— Локу. — Ланц відвернувся від горщика й подивися на нього, насупивши чоло. — Жан Таннен — злодій, тому що я збираюся навчати його як злодія. Якщо пам’ятаєш, то саме цього я тут навчаю — злодіїв дуже особливого штибу. Цього ж ти не забув?
— Але ж він...
— Він учений краще за будь-кого з вас. Пише чисто й впевненою рукою. Розуміє ведення справ, головну книгу, грошові махінації та багато інших речей. Твій колишній господар знав, що цей хлопець стане мені в пригоді.
— Він товстий.
— І я товстий. А ти — далеко не красень. У Кало і Ґальдо шнобелі — як облогові машини. У Сабіти повилізали прищі, коли ми востаннє її бачили. Ясно тобі?
— Він нам усю ніч спати не давав. Він
— Вибачте, — сказав тихий голос позаду них. Лок із Ланцом обернулися (останній набагато повільніше, ніж перший) і побачили, що Жан Таннен стояв біля дверей спальні з червоними очима. — Я не хотів. Просто не міг зупинитися.
— Ха! — Ланц повернувся до своїх маніпуляцій зі стилетом та горщиком. — Схоже, хлопцям, які живуть у скляних норах, не слід так голосно говорити про тих, хто перебуває в сусідній кімнаті.
— Ну, тоді не роби цього більше, Жане, — сказав Лок, зістрибнувши з дерев’яної сходинки, якою він досі користувався, щоб дотягнутися до вершини вогнища. Він підійшов до однієї із шаф зі спеціями й почав перебирати баночки, шукаючи щось. — Заткнись і дай нам спати. Ми ж із Кало і Ґальдо не ревемо.