Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 46)

— Поверніться. Повільно.

Лок підвівся, зробив, як було сказано, й прикусив язика, щоб не скрикнути від несподіванки.

Чоловіку, що сидів за столом перед ним, могло бути десь від тридцяти до п’ятдесяти; він був худим і тонконогим, скроні його вже бралися сивиною. Обличчя видавало справдешнього каморрця — потемніла від сонця оливкова шкіра, високі скроні й вилиці, гострий ніс.

На ньому був сірий шкіряний дублет поверх димної шовкової туніки; плащ і мантія були попелясті, як і каптур, закинутий за голову. Руки незнайомця вкривали сірі фехтувальні лайкові рукавички, поношені й пом’яті від використання. У чоловіка були очі мисливця: холодні, спокійні й чіпкі. Помаранчеве світло ліхтаря відбивалося в їхніх темних зіницях, і на секунду Локу здалося, що він бачить не відбиття, а одкровення, що за очима чоловіка горів темний вогонь. Лок мимохіть здригнувся.

— Ви, — прошепотів він, скидаючи акцент Лукаса Фервайта.

— Ніхто інший, — сказав Сірий Король. — Я зневажаю подібну театральщину, але це необхідно. З усіх людей у Каморрі ви, напевно, розумієте це, пане Шипе.

— Я гадки не маю, чому ви продовжуєте називати мене так, — сказав Лок, переставляючи ноги якомога непомітніше, відчуваючи втішну вагу свого другого кинджалу і в іншому рукаві пальта. — І щось я не бачу цього арбалета, про який ви згадували.

— Я сказав, що він у вас за спиною. — Сірий Король вказав на дальню стіну з тоненькою замріяною посмішкою. Лок обережно повернув голову.

Біля стіни таверни просто на тому місці, на яке Лок дивився мить тому, був чоловік. Ліниво притулившись до стіни з наготованим арбалетом у вигині руки, стояв широкоплечий мужчина у плащі й каптурі й, немов знічев’я, цілився просто Локові в груди.

— Я... — Лок повернувся, але Сірий Король уже не сидів за столом. Він стояв за десяток футів, ліворуч від Лока, за пустим баром. Ліхтар на столі не ворухнувся, і Лок побачив, що чоловік посміхається. — Це неможливо.

— Звісно, можливо, пане Шипе. Подумайте добре. Варіантів просто до смішного мало.

Сірий Король махнув лівою рукою по дузі, наче протираючи вікно; Лок озирнувся на стіну й побачив, що арбалетник знову зник.

— Ну щоб мене, — сказав Лок. — Ви наймаг.

— Ні, — сказав Сірий Король, — я людина без цієї переваги, нічим не відрізняюся від вас. Але я наймаю наймага. — Він показав на стіл, за яким сидів раніше.

Там, без жодних раптових рухів чи стрибків, опинився стрункий чоловік, якому, безперечно, ще не виповнилося тридцяти років. Його підборіддя та щоки були в пушку, а лінія волосся вже швидко відступала до потилиці. Його очі горіли веселощами, і Лок одразу побачив у ньому таку невимушену самовпевненість влади, яку більшість народжених із голубою кров’ю носили як другу шкіру.

Він був одягнений у надзвичайно добре пошите сіре пальто з розкльошеними червоними шовковими манжетами; на голій шкірі його лівого зап’ястя повзли три татуйовані чорні лінії. На його правій руці була важка шкіряна рукавиця, а на ній, дивлячись на Лока, наче він був не що інше, як польова миша з маренням величі, був найлютіший мисливський сокіл, якого Лок коли-небудь бачив. Хижий птах втупився просто на нього, його очі були чорними в золотих крапочках по обидва боки вигнутого дзьоба, який здавався гострим, як кинджал. Сіро-бурі крила птаха були складені, а кігті — що з тими кігтями не так? Задні кігті були величезні, роздуті, дивно подовжені.

— Мій помічник, Сокільничий, — сказав Сірий Король. — Наймаг із Картейна. Мій наймаг. Ключ до багатьох речей. А тепер, коли нас познайомили, поговорімо про те, що я очікую від вас.

4

— З ними не варто зв’язуватися, — сказав їм колись Ланц, багато років тому.

— Чого? — На той час Локу було дванадцять чи тринадцять років, він був таким самовпевненим, яким ніколи не був у житті.

— Бачу, ти знову недобросовісно вивчав історію. Я дам тобі додаткове читання. — Ланц зітхнув. — Наймаги Картейна — єдині чаклуни на континенті, бо вони нікому не дозволяють вивчати їхнє мистецтво.

— І що, ніхто не пробував противитися? Відбитися чи втекти від них?

— Звісно, пробував час від часу. Але що можуть зробити двійко, п’ятеро чи десяток чаклунів-утікачів проти чотирьох сотень із містом-державою в їхньому розпорядженні? Наймаги роблять зі сторонніми та зрадниками таке... Що капа Барсаві вам здасться священником Переландро. Вони ревниві, абсолютно безжальні й взагалі не мають конкуренції. Вони досягли бажаної монополії. Ніхто не прихистить чаклунів проти волі наймагів, ніхто. Навіть Король Семи Основ.

— Цікаво, — сказав Лок, — що вони все ж називають себе наймагами.

— Це фальшива скромність. Я думаю, це їх забавляє. Вони гилять такі безглузді ціни на свої послуги, що для них це швидше не найманство, а жорстокий жарт коштом їхніх клієнтів.

— Безглузді ціни?

— Новачок коштував би тобі п’ятсот крон на день. Більш досвідчений заклинатель може коштувати тисячу. Вони відзначають свій ранг татуюваннями навколо зап’ястя. Що більше чорних кіл бачиш, то ввічливішим стаєш.

— Тисяча крон на день?

— Тепер ти розумієш, чому їх не побачиш скрізь, на службі в кожного двору та всякого вельможі чи вошивого полководця. Навіть у часи війн та інших важких криз їх можна замовити на дуже обмежений термін. Коли перетинаєшся з одним таким, можеш бути певен, що клієнт платить їм за серйозну, активну роботу.

— Звідки вони взялися?

— З Картейна.

— Ха-ха. Я про їхню гільдію. Їхню монополію.

— Непросто. Одного разу вночі могутній чаклун стукає у двері менш могутнього чаклуна. «Я створюю особливу гільдію, — каже він. — Приєднуйся до мене зараз, або я знесу тобі баняка прямо там, де стоїш». Тож природно другий маг каже...

— «Ти знаєш, я завжди хотів приєднатися до гільдії!»

— Правильно. І ті двоє йдуть і чіпляються до третього. «Вступай до гільдії, — кажуть вони, — або бийся з нами обома, два на одного, просто тут і зараз». І так повторюється далі, якщо потрібно, доки три-чотири сотні членів гільдії не постукають у двері останнього незалежного мага, і кожен, хто їм відмовив, не загине.

— Мають же в них бути якісь слабкі місця, — сказав Лок.

— Звісно, такі в них є, хлопче. Це смертні чоловіки й жінки, геть як ми. Їдять, сруть, старіють, вмирають. Але вони, як прокляті шершні: зв’яжися з одним, і з’явиться решта й продірявить тебе, мов решето. Хай береже Тринадцятка того, хто навмисне чи ненавмисне вб’є наймага.

— Чого?

— Це найстаріше правило їхньої гільдії. Правило без винятків. Уб’єш наймага — і вся гільдія полишає всі свої справи і йде за тобою. Вони шукатимуть тебе будь-якими можливими засобами. Уб’ють твоїх друзів, родину, спільників. Вони спалять тобі дім. Зруйнують усе, що ти коли-небудь побудував. Перш ніж нарешті дозволити тобі померти, вони зроблять так, щоб ти знав, що твій рід стертий із землі з корінням.

— Значить, нікому взагалі не дозволено їм протистояти?

— О, та протистояти-то ти їм можеш. Спробувати дати відсіч, хай чого б то вартувало. Але якщо ти зумієш вбити одного такого, що ж, це просто того не варте. Самогубство було б кращим варіантом; принаймні тоді вони не вб’ють усіх, кого ти коли-небудь любив чи з ким дружив.

— Ого.

— Отож. — Ланц похитав головою. — Магія їхня — штука дивовижна, але через їхнє гадське ставлення з ними так важко. І ось чому, коли опиняєшся віч-на-віч з таким, то низенько кланяєшся і не забуваєш про «сер» чи «мадам».

5

— Гарна пташка, мудло, — сказав Лок.

Наймаг холодно дивився на нього без жодного виразу на обличчі.

— То це ти, мабуть, зачіпка, чому ніхто не може знайти вашого боса. Причина того, чому жоден з Повних Крон не міг пригадати, що вони робили, коли Високого Тессо прибили до стіни.

Сокіл зненацька скрикнув зі свого сідала, і Лок відсахнувся; гнів істоти був надзвичайно виразним. Це було більше, ніж крик схвильованої тварини; було в цьому щось особисте. Лок звів брови.

— Моїй фамільярці не подобається твій тон, — сказав Сокільничий. — А я завжди вважав її судження бездоганним. Я на твоєму місці стежив би за язиком.

— Твій хазяїн очікує, що я щось зроблю для нього, — сказав Лок, — а це означає, що я маю залишатися функціональним. Це означає, що те, як я звертаюся до його картейнських лакеїв, не має значення. Деякі з ґарристів, яких ти вбив, були моїми друзями. Через тебе на мене чекає сраний шлюб! Того жери коноплі й сери мотузками, наймагу.

Соколиця вибухнула вереском із жердини на руці господаря. Лок закрив лице лівою рукою, і птаха вдарилася об неї, вчепившись гостряками кігтів і розітнувши тканину рукава Локового пальта. Птаха болісно причепилася до руки Лока й замахала крилами, щоб утриматися на ній. Лок закричав і підняв праву руку, щоб вдарити пташку.

— Зробиш це, — сказав Сокільничий, — і помреш. Подивися уважно на кігті.

Закусивши внутрішню частину щоки від болю, Лок послухався. Задні кігті істоти зовсім не були кігтями, а більше нагадували гладкі вигнуті гачки, які звужувалися до голок на кінчиках. Над ними на ногах були дивні пульсуючі мішечки, і навіть для обмежених знань Лока про полювання на птахів це здавалося дуже неправильним.

— Вестріс, — сказав Сірий Король, — це соколиця-скорпіон. Гібрид, створений за допомогою алхімії та чаклунства. Один з багатьох, якими розважаються наймаги. Вона має не просто кігті, а жало. Якби вона втратила терпець, ти ступив би десять кроків, а тоді впав би як мертвий.