Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 45)

— Здебільшого все гаразд, пане Фервайте. — По краях рота чоловіка з’явилися тверді риски зморщок. — Можливо, трохи нездужаю.

— Нічого серйозного?

— Мабуть, незначна пропасниця. Таке трапляється в цю пору року.

— Он воно що. Ще один фокус вашого клімату. Сам я ще такої недуги не відчував.

— Що ж, — сказав Конте з цілковитою відсутністю виразу на обличчі, — тоді будьте обережні, пане Фервайте. Каморр може бути вельми небезпечним місцем дуже навіть несподіваними способами.

«О-хо-хо», — подумав Лок. Значить, йому теж відкрили таємницю. А в чоловіка була гордість, принаймні така ж сильна, як у Софії, настільки, щоб вкинути навіть отакий легкий натяк на загрозу. Слід завважити.

— Я сама обережність, мій дорогий Конте. — Лок запхав вексель у свій чорний жилет і поправив каскади шийних хусток, коли вони зі слугою дона наближалися до вхідних дверей садиби Сальвар. — Я стараюся добре освітлювати свої покої, щоб запобігти міазмам, і ношу мідні каблучки після настання Лжесвітла. Саме те для ваших лихоманок. Б’юся об заклад, що кілька днів у морі поставлять вас на ноги.

— Без сумніву, — сказав Конте. — Подорож. Я з нетерпінням чекаю... подорожі.

— Тоді ми з вами однодумці! — Лок чекав, поки слуга дона відчинить для нього широкі двері зі скла й заліза, і, вийшовши у вологе повітря Лжесвітла, силувано, але люб’язно кивнув. — Завтра я буду молитися за ваше здоров’я, мій добрий друже.

— Ви надто добрі, пане Фервайте. — Колишній солдат, можливо, несвідомо поклав руку на держак одного зі своїх ножів. — А я безсумнівно буду молитися за ваше.

2

Лок неквапливим кроком ішов на південь, переходячи від Ісла Дурона до Двосрібної зелені, як вони з Кало робили якісь кілька ночей тому. Вітер Шибеника дмухав сильніше, ніж зазвичай, і, коли він ішов парком у блідому світлі сяйнистого елдерскла, шипіння й шелест листя були схожі на зітхання величезних створінь, що ховалися в зелені навколо нього.

Трохи менш як сімнадцять тисяч крон за пів тижня. Партія з доном Сальварою значно випередила їхні початкові плани, які передбачали двотижневий проміжок між першим контактом і фіналом. Лок був упевнений, що зможе цілком безпечно вичавити з дона ще один платіж, збільшити загальну суму до понад двадцять дві чи, можливо, навіть двадцять три тисячі, а потім зникнути. Тоді припасти до землі, залягти на кілька тижнів, а вся ця катавасія з Сірим Королем вирішиться сама собою.

А відтак, як додаткове диво, якимось чином переконати капу Барсаві звільнити його від заручин із Наскою, і зробити це, не розгнівавши при цьому старого. Лок зітхнув.

Коли згасло Лжесвітло й на місто впала справжня ніч, сяйво немов не тьмяніло, а радше відступало, ніби його повертали в склянку, ніби то була позика, яку вимагав ревнивий кредитор. Тіні розширювалися й чорніли, поки нарешті знизу не поглинули весь парк. Тут і там у деревах запалювалися мерехтливим життям смарагдові ліхтарі, сіючи м’яке, моторошне й дивно приємне світло. Вони давали достатньо освітлення, щоб були видні кам’яні доріжки, які звивалися поміж стін дерев і живоплотів. Лок відчував, ніби пружина напруги в ньому трохи розкручується; він прислухався до приглушеного хрускоту власних кроків по гравію і з подивом виявив, що охоплений чимось дуже небезпечно близьким до вдоволення.

Він був живий, він був багатий, він вирішив не ховатися й не щулитися перелякано від неприємностей, які гризли його Шляхетних Шельм. І на одну коротку мить — серед вісімдесяти восьми тисяч людей і всього бурхливого, смердючого, безперервного шуму, торгівлі та машинерії їхнього міста — він залишився сам з деревами Двосрібної зелені, що м’яко похитувалися над ним.

Сам.

На потилиці хлопця стало дибки волосся, і старий холодний страх, незмінний супутник будь-кого, хто росте на вулиці, раптом ожив у ньому. Це була літня ніч у Двосрібній зелені — найбезпечнішому відкритому парку міста, який щоразу патрулювали дві чи три групи жовтих курток з нічними ліхтарями, що погойдувалися на жердинах. Наповнений, іноді аж до смішного, синами та дочками із заможних класів, які гуляли, тримаючись за руки, ляскали комашню й шукали усамітнення в закутках і тінях.

Лок швидко окинув поглядом угору-вниз звивисті стежки навколо себе; він справді був сам. У парку не було жодного звуку, крім зітхання листя й дзуміння комах; жодних голосів чи кроків. Він крутнув правим передпліччям, і на його долоню з рукава пальта випав держаком униз тонкий кинджал з почорнілої сталі. Він поніс його просто під рукою, невидимий з будь-якої відстані, і поспішив до південних воріт парку.

Крізь траву сірими парами просочувався туман. Лок тремтів, попри тепле важке повітря. Туман був цілком природним, чи не так? Дві ночі з трьох усе місто було вкрите ковдрою імли; людина могла іноді не вгледіти в такому тумані кінчика власного носа. Але чому...

Південні ворота парку. Він стояв перед південними воротами парку, дивлячись через порожню бруковану доріжку на оповитий туманом міст. Цим мостом була Арка елдренів, її червоні ліхтарі сіяли м’яке й зловісне світло в тумані.

Арка елдренів, що веде на північ до Ісла Дурона.

Він якимось чином дав гаку. Як це можливо? Серце його забилося швидше й раптом... Донна Софія. Хитре, хитре стерво. Щось зробила з ним... підсунула йому якусь алхімічну капость на пергаменті. Чорнило? Віск? Чи була це отрута, яка оповила його чуття хмарами, перш ніж спрацювати? Чи це був якийсь інший наркотик, призначений для того, щоб йому стало зле? Дрібна помста, яку цілком легко заперечити і яка принесе миттєву втіху? Він намацав пергамент, пропустивши внутрішню кишеню пальта, розуміючи, що рухається надто повільно й незграбно, щоб замішання було цілковитим витвором уяви.

Під деревами рухалися люди.

Один зліва, другий справа... Арка елдренів зникла; він знову опинився в центрі звивистих стежок, дивлячись у темряву, прорізану лише смарагдовим світлом ліхтарів. Він охнув, пригнувся, підняв кинджал, у голові попливло. Чоловіки в плащах з’явилися по обидва боки; почувся звук кроків по гравію, не його кроків. Темні тіні арбалетів, ледь підсвічені фігури чоловіків... У голові хлопця все переверталося.

— Пане Шипе, — сказав приглушений і віддалений чоловічий голос, — нам потрібна година вашої уваги.

— Нечесний Наглядачу, — зіпнув Лок, а тоді навіть слабкі кольори дерев щезли з виду, і всю ніч накрило пітьмою.

З

Коли він прийшов до тями, то вже сидів. Це було дивне відчуття. Раніше він прокидався від чорноти, викликаної травмами та наркотиками, але це було інакше. Було таке відчуття, ніби хтось просто знову запустив механізми його свідомості, як учений, який висмикує затичку на веррарському водяному годиннику.

Він сидів на стільці за столом у якійсь таверні. Він бачив і бар, і вогнище, й інші столи, але тут було сиро й порожньо, пахло цвіллю й пилом. З-за його спини сяяло мерехтливе оранжеве світло — гасовий ліхтар. Масні й запітнілі вікна не пропускали світла — розгледіти щось крізь них було неможливо.

— У вас за спиною арбалет, — сказав за кілька футів позаду нього приємно інтелігентний чоловічий голос. Безперечно каморрець, але дещо невпевнений у вимові. Місцевий, який довго жив деінде? Голос був Локу зовсім невідомий. — Пане Шипе.

Хребет немов поріс бурульками. Він відчайдушно сушив голову, намагаючись згадати ті останні кілька секунд у парку... Хтось із чоловіків назвав його так, правильно? Він зглитнув.

— Чому ви мене так називаєте? Мене звати Лукас Фервайт. Я громадянин Емберлена, працюю на Дім бель Остер.

— Я міг у це повірити, пане Шипе. Ваш акцент переконливий, а ваша готовність страждати в чорній вовні в таку спеку — не що інше, як героїчність. Дон Лоренцо й донна Софія, безперечно, вірили в Лукаса Фервайта, поки ви самі не звільнили їх від ілюзій.

«Це не Барсаві», — билася розпачлива думка. Це не міг бути Барсаві... Барсаві сам вів би цю розмову, якби знав. Він проводив би її в центрі Плавучої Могили; кожного Шляхетного Шельму прив’язали б до стовпа; кожен ніж у сумці Сейджа Доброти був би заточений до блиску.

— Мене правда звати Лукас Фервайт, — наполягав Лок. — Я не розумію, чого ви хочете і що я тут роблю. Ви щось зробили з Ґрауманном? Він у безпеці?

— Жан Таннен у цілковитій безпеці, — сказав чоловік. — І ви добре це знаєте. Хотів би я побачити це зблизька, як ви зайшли до кабінету дона Сальвари з цим дурним гаманцем під чорним плащем. Знищуючи його довіру до Лукаса Фервайта, геть як батько м’яко говорить своїм дітям, що насправді не існує такого поняття, як Священний Вісник! Ви майстер своєї справи, пане Шипе.

— Я вже казав вам, мене звати Лукас, Лукас Фервайт, і...

— Якщо ви ще раз скажете мені, що вас звуть Лукас Фервайт, я встромлю вам болт у тильну частину лівої руки. Вбивати я вас не хочу, а просто ускладнити життя — залюбки. Зробити гарну велику дірку, можливо, зламати кістку. Зіпсувати цей чудовий костюм, може, хлюпнути кров’ю на цей прегарний пергамент. Службовці в Мераджіо, напевно, дуже хотіли б почути пояснення цьому? Векселі привертають набагато більше уваги, коли вони залиті кров’ю.

Лок довго нічого не говорив.

— Так теж не піде, Локу. Ви вже, мабуть, зрозуміли, що я не з людей Барсаві.

«Тринадцять, — подумав Лок. — Де в біса я проколовся?» Якщо чоловік казав правду, якщо він не працював на капу Барсаві, залишався лише один варіант. Справжній Павук. Справжні Опівнічники. Невже комусь стало відомо про Локовий фокус із фальшивим значком? Невже той фальшивомонетник у Талішамі вирішив отримати собі додатковий бариш, перекинувшись словом із таємними констеблями герцога? Це здавалося найімовірнішим поясненням.