Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 44)

— Розбуди своїх братів, дитино. Приведи їх сюди і скажи, щоб несли свої палиці! — Вона розвернулася до Лока й Ґальдо. — Не плачте, любі мої хлопчики. Не плачте. Ми якось дамо цьому раду.

— Що там за злодій? — До них підбіг довготелесий сержант варти з дубиною в руках, за спиною маяло гірчично-жовте пальто й пара інших жовтих курток.

— Добрий з тебе констебль, Відрику, що ти дозволяєш цим маленьким бандюкам із Казана й прокрадатися сюди, й грабувати клієнтів просто перед моєю крамницею!

— Що? Тут? Вони? — Вартовий сержант обдивився збентежених хлопців, розлючену стару та накритий труп; його брови, здавалося, от-от зіскочать з чола. — Ах, цей... цей чоловік мертвий...

— Звичайно, мертвий, довбешка твоя дубова; ці хлопці везуть його до Дому Переландро на благословення та поховання! Якийсь маленький злодюга щойно вкрав гаман з оплатою його вдови за все!

— Хтось пограбував посвячених Переландро? Хлопців, які помагають тому сліпому священнику? — До них підступив червонолиций дядько із одутлим животом і цілим загоном запасних підборідь, з ціпком в одній руці та жаского виду сокиркою в другій. — Ач, мілюзга застяна! Така ганьба! На Віденці, серед білого дня!

— Вибачте, — схлипнув Лок. — Мені так шкода, я не подумав... Треба було міцніше тримати, я просто не подумав... Він був таким швидким...

— Дурниці, хлопчику, це ж не твоя вина, — сказала мадам Стролло.

Вартовий сержант засурмив у свій свисток; товстун із ціпком продовжував плюватися лайкою, а за рогом будинку Стролло з’явилася пара молодиків, які несли підбиті латунню вигнуті дубини. Знявся крик, а потім вони з’ясували, що їхня бабуся не постраждала; коли вони виявили причину її виклику, теж почали вигукувати погрози, прокльони та обіцянки помститися.

— Беріть, хлопці, — сказала мадам Стролло. — Беріть свічки, будуть вам моїм подарунком. На Віденці такого не буває. Ми такого не потерпимо. — Вона поклала на прилавок три солони, які їй дав Лок. — Скільки було в гаманці?

— П’ятнадцять солонів до того, як ми вам заплатили, — сказав Ґальдо. — Отже, дванадцять украли. Ланц викине нас із ордену.

— Не мели дурниць, — сказала мадам Стролло й додала до купи ще дві монети. Навколо її крамниці почала збиратися чималенька юрба.

— Так! — закричав товстун. — Ми не дозволимо цьому дияволу зганьбити нас! Пані Стролло, скільки ви даєте? Я дам більше!

— Щоб тебе боги забрали, егоїстична стара свиня, це не для того робиться, щоб показати мені...

— Я дам вам кошик апельсинів, — сказала якась жінка з натовпу, — для вас і для Безокого священника.

— Я можу дати солон, — сказав інший купець, просуваючись уперед з монетою в руці.

— Відрику! — Мадам Стролло відвернулася від суперечки зі своїм червоним сусідом. — Відрику, це ти винуватий! Принаймні пару мідяків ти цим посвяченим винен.

— Я винуватий? Так, слухайте сюди...

— Ні, це ти слухай сюди. Коли вони говоритимуть про Віденцу, то скажуть: «А, осьде грабують безпомічних посвячених Переландро, чи не так?» Заради Дванадцятьох! Геть, як на Згарищі! Або ще гірше! — Вона сплюнула. — Ти даси щось, щоб загладити свою вину, або я буду діставати твого капітана, і тебе відправлять веслувати на лайновіз, поки не посивіє волосся й не повилізають з корінням зуби.

Скривившись, сержант ступив наперед і потягнувся до свого гаманця, але хлопців уже міцно затиснули з усіх боків; їм допомогли піднятися на ноги, і Лок отримав так багато поплескувань по спині, що було й не злічити. Їх засипали копійками, фруктами та дрібними подарунками; один купець сховав коштовніші монети в кишеню пальта, а хлопцям передав свій гаманець. Лок і Ґальдо натягнули на лиця переконливі вирази замішання та подиву. Коли їм вручали кожен подарунок, вони для проформи протестували, як могли.

6

Була четверта година дня, коли тіло Антріма Однорукого було безпечно заховане у вільглому святилищі Дому Переландро. Троє хлопців у білих мантіях (бо Кало приєднався до них на краю Храмового району) спустилися по сходах і повмощувалися біля отця Ланца, який сидів на своєму звичайному місці, закинувши одну міцну руку через край мідного казана.

— Ну що, — сказав він. — Хлопчики. Невже Джессаліна пошкодує, що врятувала мені життя?

— Зовсім ні, — мовив Лок.

— Це чудовий труп, — сказав Кало.

— Трохи пахне, — додав Ґальдо.

— А так, — сказав Кало, — то це фантастичний труп.

— Повісили опівдні, — сказав Лок. — Ще свіжий.

— Мені дуже приємно. Дуже-дуже. Але я справді маю запитати, якого біса останні пів години мені в казан кидають гроші, приказуючи «Шкода, що таке сталося на Віденці»?

— Це тому, що їм шкода, що таке сталося на Віденці, — сказав Ґальдо.

— Ніяка таверна там не загорілася, щира правда іменем Благодійника, — мовив Лок.

— Що ви, хлопці, зробили з трупом, перш ніж запхали його в храм? — Ланц говорив повільно, немов до неслухняного песика.

— Заробили на ньому гроші. — Лок жбурнув подарований купцем гаманець у казан, і той з глухим дзенькотом упав досередини. — Двадцять три солони й три, якщо бути точним.

— І кошик апельсинів, — сказав Кало.

— Плюс пачка свічок, — додав Ґальдо, — дві палянички з чорним перцем, воскова коробка з пивом і кілька світлових куль.

Ланц якусь мить мовчав, а потім він справді зазирнув у казан, і вдаючи, що поправляє пов’язку, трохи підняв її внизу під оком. Кало і Ґальдо, гигочучи, почали розказувати основне з плану, який Лок підготував і здійснив з їхньою допомогою.

— Гака мені в сраку, — сказав Ланц, коли вони закінчили. — Я не пам’ятаю, щоб я казав тобі, що твій повідець буде настільки вільний, що можна влаштувати клятий вуличний театр, Локу.

— Ми повинні були якось повернути наші гроші, — сказав Лок. — Дістати тіло з Палацу Терпіння коштувало нам п’ятнадцять срібняків. Тепер ми в плюсі, ще й свічки, хліб і пиво маємо.

— І апельсини, — сказав Кало.

— І кулі, — докинув Ґальдо. — Не забувайте про кулі, дивіться, які гарні.

— Нечесний Наглядачу, — сказав Ланц. — Сьогодні вранці я страждав від ілюзії, що даю вам якусь науку.

Кілька хвилин після цього вони сиділи в приємній тиші; на заході вже опускалося сонце, і по лицю міста поповзли довгі тіні.

— Ну і к бісу. — Ланц кілька разів погримів наручниками, щоб розім’яти занімілі руки. — Я заберу те, що дав вам на витрати. Із решти, Кало, ви з Ґальдо можете взяти кожен по срібняку, і робіть із ним, що заманеться. Локу, ти можеш забрати решту, щоб погасити свої... борги. Гроші вкрадено чесно.

У цю мить до сходів храму піднявся добре одягнений чоловік у трав’янисто-зеленому пальті й чотирикутному капелюсі. Він кинув у казан жменю монет — їхній дзвін підказував, що це змішане срібло та мідь. Чоловік ледь торкнувся капелюха й сказав хлопцям:

— Я з Віденци. Я хочу, щоб ви знали, що я страшенно розгніваний тим, що сталося.

— Сто років здоров’я вам і вашим дітям, — сказав Лок, — і благословення Господа Знедолених.

Глава п’ята

Сірий Король

1

— Ви щось останнім часом дуже швидко витрачаєте чимало наших грошей, Лукасе, — сказала донна Софія Сальвара.

— Обставини благословили нас, донно Софіє. — Лок усміхнувся, що було мірилом великого тріумфу за мірками Фервайта, — крихітна усмішечка стуленими губами, яка в когось іншого могла бути гримасою болю. — Все йде з максимально приємною швидкістю: кораблі, люди та вантажі. Незабаром лишиться хіба зібрати ваш гардероб для невеличкої подорожі!

— Справді, справді. — Що це в неї, темні кола під очима? Чи був у її ставленні до нього хоч якийсь натяк настороженості? Їй точно не було спокійно. Лок про себе зауважив не напирати на неї занадто сильно, занадто швидко. Це був складний танець із кимось, хто знав, що він фігляр, але не знав, що він знає, що вона знає.

Донна Софія тихо, майже непомітно зітхнула й втиснула свою особисту печатку в теплий блакитний віск на дні пергаменту, який саме розглядала. Потім додала кілька плавних рядків чорнила над печаткою, її підпис вигнутим теринським письмом, яке за останні кілька років стало модним серед грамотних дворян.

— Якщо ви скажете, що вам сьогодні потрібні ще чотири тисячі, значить, будуть ще чотири тисячі.

— Я щиро вдячний, міледі.

— Що ж, скоро ви за все обов’язково заплатите, — сказала вона. — І не раз, якщо наші надії виправдаються. — На цьому вона усміхнулася з непідробними веселощами, від яких куточки її очей взялися зморшками, і простягнула свіжий вексель.

«Хо-хо, так-то краще, — подумав Лок. — Що більше мішені здається, ніби вона все контролює, то легше реагує на реальний контроль». Ще одна зі старих сентенцій отця Ланца, підтверджена досвідом Лока стільки разів, що й не злічити.

— Будь ласка, передайте мої найщиріші вітання вашому чоловікові, коли він повернеться зі своїх справ у місті, міледі, — сказав Лок, беручи до рук запечатаний воском пергамент. — Тепер, боюся, я повинен відвідати деяких людей щодо... платежів, які не з’являться в жодній офіційній книзі.

— Звісно, я все розумію. Конте вас проведе.

Похмурий, бувалий у бувальцях вояка був блідішим, ніж зазвичай, і Локу здалося, що в його ході була легка, але очевидна заминка. Так, бідолаха явно припадав на певну вкриту синцями частину тіла. Живіт Лока скрутило спазмом від несвідомого співчуття при спогадах про ту ніч.

— І що, Конте, — почав він чемно, — як почуваєтеся? Добре? Ви, здається... вибачте мені за те, що я так скажу... маєте якийсь стурбований вигляд останні день чи два.