Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 42)

Палац був величезною квадратною купою чорного й сірого ніздрюватого каменю, заввишки десять поверхів; величезні цеглини, які утворювали його стіни, були складені у просту мозаїку, яка тепер витерлася до примарного стану. Ряди високих аркових вікон, що прикрашали всі інші рівні вежі, були вітражними, переважно з чорно-червоним малюнком. Уночі за кожним таким вікном зловісно горіло світло, мов тьмяні червоні очі в темряві, які дивилися на всі боки. Ці вікна ніколи не були темними — застереження було чітке і ясне.

З кожного кута палацу стриміли чотири круглі вежі, які немов зависли в повітрі на рівні шостих-сьомих поверхів. По боках цих веж висіли чорні залізні клітки, які називали воронячими. У таких клітках ув’язнених, що виділили за якесь особливе порушення, вивішували провітритися на кілька годин або й на кілька днів. Але навіть це були місця в раю порівняно із павучими клітками, видовищем, яке стало видно Локу (між спинами та плечима дорослих), коли він зійшов з містка й розчинився в юрбі Старої Цитаделі.

З південно-східної вежі Палацу Терпіння звисало пів десятка кліток на довгих сталевих ланцюгах, які злегка гойдалися на вітрі, мов павучки на шовкових шнурках. Дві з них рухалися: одна повільно підіймалася вгору, а інша швидко опускалася. В’язням, засудженим до павучих кліток, не дозволялося ні хвилини спокою, тому інші невільники, засуджені на каторжні роботи, гарували на величезних кабестанах на вершині вежі, працюючи за змінами цілодобово, доки мешканець у клітці не вважався достатньо покаянним. Хилитаючись і скриплячи, відкриті для стихії з усіх боків, клітки безперервно підіймалися й опускалися. Уночі крики й благання тих, хто сидів у них, було чутно навіть за район чи два звідтіля.

Стара Цитадель не була дуже космополітичним районом. Окрім Палацу Терпіння, тут були доки та стайні, відведені для жовтих курток, контори для збирачів податків, секретарів та інших чиновників герцога. Були там також запущені кав’яреньки, де наймані стряпчі та писарі намагалися вибити собі роботу від сімей та друзів тих, кого тримали в палаці. На півночі острова чіпко трималися кілька ломбардів та інших крамниць, але їх здебільшого витісняли серйозніші установи уряду герцога.

Іншою помітною особливістю району був Чорний міст, який перетинав широкий канал між Старою Цитаделлю і Мара Каморрацца: висока арка з чорного каменю, покладеного людською рукою, прикрашена червоними ліхтарями з церемоніальними чорними накривками, які можна було опустити, смикнувши кілька разів за мотузку. Повішення проводили з дерев’яної платформи, яка стриміла з південної сторони мосту. Припускалося, що неспокійні тіні засуджених винесе в море, якщо вони загинуть над проточною водою. Деякі думали, що потім вони втіляться в тіла акул, що пояснювало, чому Каморрська затока просто-таки кишіла цими істотами, і таке припущення не відкидали.

Лок довго дивився на Чорний міст, даючи волю винахідливій фантазії, яку Ланц рішуче придушував протягом багатьох довгих місяців. Він був занадто молодий для самоаналізу, але сам процес плетіння інтриг приносив йому справжню насолоду, як маленька кулька лоскітного тепла в животі. Він не мав назви для того, що робив, але в зіткненні його неспокійних думок почав складатися план, і що довше він думав про нього, то більше був задоволений собою. Як здорово, що білий каптур приховував його обличчя від більшості перехожих, інакше хтось міг помітити, як посвячений Переландро пильно дивиться на шибеницю з диким вищиром на обличчі.

З

— Мені потрібні імена всіх людей, які будуть висіти в найближчі тиждень-два, — сказав Лок, коли вони з Ланцом сиділи на сходах храму наступного дня.

— Якби ти був заповзятливий, — сказав Ланц, — і ти, безперечно, таким і є, то міг би сам їх отримати й залишити свого бідного старого господаря в спокої.

— Так і зробив би, але мені треба, щоб це зробив хтось інший. Так тоді нічого не вийде, якщо мене помітять біля Палацу Терпіння до повішень.

— Що не вийде?

— План.

— Го-го! Самовпевнений маленький злодюжко з Пагорба Тіней, думаєш, можеш тримати мене в невіданні. Який план?

— План викрасти труп.

— Гм. Може, ще щось хочеш про нього розповісти?

— Він блискучий.

Якийсь перехожий кинув щось у казанок. Лок вклонився, а Ланц махнув руками в бік чоловіка, загримівши ланцюгами, і вигукнув:

— П’ятдесят років здоров’я вам і вашим дітям, і благословення Господа Знедолених!

— Я побажав би і сто років, — пробурмотів Ланц, коли чоловік пройшов, — але по дзенькоту чую, що він кинув пів мідяка. Так-от до твого геніального плану. Я знаю, що в тебе були сміливі плани, але я не зовсім впевнений, що в тебе бував блискучий, як ти кажеш.

— Оце він. Чесно. Але мені потрібні імена.

— Що ж, як таке діло. — Ланц відкинувся назад і потягнувся, покректуючи від задоволення, коли з його спини почулося порипування й потріскування. — Будуть тобі імена сьогодні ввечері.

— І мені ще знадобляться гроші.

— Ну, цього я очікував. Візьми зі сховища, скільки тобі потрібно, і запиши в головну книгу. Але якщо профукаєш десь...

— Я знаю. Злитки свинцю, крики, смерть.

— Щось таке. Ти трохи малуватий, але Джессаліні і з твого трупа буде користь.

4

День покаяння був традиційним днем повішень у Каморрі. Щотижня з Палацу Терпіння виганяли жменю похмурих в’язнів, оточених священниками й охоронцями. Вішали рівно опівдні.

О восьмій годині ранку, коли чиновники у дворі палацу відчиняли свої дерев’яні віконниці й налаштовувалися на довгий день казати всім охочим «відваліть, в ім’я герцога», троє посвячених у мантіях Переландро викотили на подвір’я вузький дерев’яний візок. Найменший із трьох підійшов до першого вільного службовця; його худе маленьке обличчя ледве визирало з-за переднього краю кабінки.

— Дивина, — сказала жінка середніх років, схожа на лантух із картоплею, хіба, може, не така тепла й доброзичлива. — Вам помогти чимось?

— У вас тут чоловіка повісять сьогодні, — сказав Лок. — В обід.

— Та ти що? А я думала, це державна таємниця.

— Його звати Антрім. Антрім Однорукий, так його називають. У нього...

— Одна рука. Так, його повісять сьогодні. Підпал, крадіжка, співпраця з работорговцями. Премилий чоловік.

— Я збирався сказати, що в нього була дружина, — мовив Лок. — У неї є справа. Щодо нього.

— Слухай, час апеляцій минув. Саріс, Фестал і Татріс скріпили смертний вирок. Антрім Однорукий тепер належить Морґанте, а потім Азі Гіллі. На цю мить йому не допоможе навіть одна з милих кільок Жебручого Бога.

— Я знаю, — сказав Лок. — Я не хочу, щоб його помилували. Його дружині байдуже, якщо його повісять. Я тут стосовно тіла.

— Он як? — В очах жінки вперше промайнула справжня цікавість. — Чудно. А що з тілом?

— Його дружина знає, що він заслуговує на повішення, але вона хоче, щоб він отримав справедливішу долю. З Володаркою Довгого Мовчання. Тому вона заплатила за те, щоб ми взяли тіло й поклали його в наш храм. Щоб палити свічки та молитися про заступництво в ім’я Переландро три дні і три ночі. Після цього ми його поховаємо.

— Ну що ж, — сказала жінка. — Трупи зазвичай знімають через годину й кидають у ями на Жебрацькому кургані. Більше, ніж вони заслуговують, але принаймні охайно. Зазвичай ми не роздаємо їх отак просто всім охочим.

— Я знаю. Мій господар незрячий і не може полишити нашого храму, інакше він був би тут і пояснив би вам усе. Але в нього, крім нас, нікого нема. Він просив сказати, що знає, що це створює проблеми для вас. — Скраю кабінки з’явилася маленька ручка Лока, а коли він її забрав, на лічильній дошці лежав маленький шкіряний гаманець.

— Це дуже уважно з його боку. Ми всі знаємо, наскільки відданий старий отець Ланц. — Жінка змахнула гаманець за прилавок і потрясла його; звідти почувся дзенькіт, і вона крекнула. — Але проблема непроста.

— Мій господар був би вдячний за будь-яку допомогу, яку ви могли б нам надати. — На прилавку з’явився ще один гаманець, і лице жінки розтягнула справжня усмішка.

— Це цілком можливо, — сказала вона. — Хоча, звісно, ще нічого не ясно напевно.

Лок начаклував третій гаманець, і жінка кивнула.

— Я поговорю з майстрами зашморгів, маленький.

— Ми навіть привезли власний візок, — сказав Лок. — Ми не хочемо завдавати неприємностей.

— Впевнена, що не завдасте. — Голос жінки на мить пом’якшився. — Я не хотіла сказати нічого поганого про Жебручого Бога, маленький.

— Я нічого такого й не подумав, пані. Зрештою, саме цим ми й займаємося. — Він обдарував її своєю наймилішою посмішечкою. — Хіба ви не дали мені того, про що я просив, просто з доброти вашого серця, і навіть монети не знадобилися, бо я жебрав?

— Звісно, дала. — Вона взяла і правда підморгнула йому.

— Двадцять років здоров’я вам і вашим дітям, — сказав Лок, вклонившись і ненадовго зникнувши під прилавком. — І благословення вам Господа Знедолених.

5

Повішення було швидким і чистим. Майстри зашморгів герцога були вправні у своєму ремеслі. Це була не перша страта, яку бачив Лок, і не остання. Вони з братами Санцами навіть мали можливість зобразити всі належні побожні жести, коли один із засуджених останньої хвилини вимолював благословення Переландро.

Рух через Чорний міст зупинили через страти; опісля, коли минула необхідна година, там товкся невеликий гурт охоронців, глядачів і священників. На вітерці під ними гойдалися трупи, рипіли мотузки; Лок і Санци шанобливо стояли збоку зі своїм маленьким візком.