Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 41)

Лок тушкував восьминога й варив картоплю; нарізав тоненькими скибочками груші, яблука й алхімічні гібридні фрукти, з яких сочився алкоголь з медовим запахом. Він приправляв і здобрював, закусивши від зосередження язик. Лок часто бував архітектором жахливого місива, яке потім витягували за храм і згодовували цапові. Але вдосконалюючись у всьому, що від нього вимагали, він показував дедалі кращі результати й біля куховарського вогнища. Незабаром Санци перестали дражнити нового хлопчика й навіть брали його помічником у власних вишуканих творіннях.

Одного разу ввечері, за якісь пів року після його прибуття в Дім Переландро, Лок із Санцами разом чаклували над тарілкою фаршированих дитинчат акул. Це було vicce enta merre, перше Красне мистецтво, кулінарне мистецтво приготування морських істот. Кало потрошив маленьких тонкошкурих акуленят і фарширував їх червоним і жовтим перцем, який Лок, натомість, начиняв ковбасним фаршем та кров’яним сиром. Крихітні вирячені очі створінь замінили чорними оливками. Замість маленьких зубків їхні ротики набивали глазурованою морквою та рисом, а плавці й хвости відрізали, щоб зварити в супі.

— Оце ви здорово попрацювали, хлопці, — сказав Ланц, коли вишукана страва потихеньку всідалася в чотирьох вдячних стравоходах. — Але поки будете прибирати й мити посуд, я хочу чути тут лише вадранську...

І так воно пішло: Лока вчили сервірувати стіл та обслуговувати людей високого статусу. Він навчився висувати стілець та наливати чай і вино; вони разом із Санцами проводили складні ритуали за обіднім столом із серйозністю лічців, що розрізали пацієнта. Були уроки, як правильно підбирати й носити одяг: ціла наука, аби зав’язувати шийні хустки, застібати черевики, ходити в дорогих забаганках, як-от панчохи. Практично в кожній сфері людських досягнень існувало запаморочливе різноманіття інструкцій. У всіх, крім злодійства.

Коли настала перша річниця прибуття Лока до храму, ситуація змінилася.

— Я декому дещо винен, хлопці, — сказав Ланц одного вечора, коли вони всі сиділи в безживному саду на даху. Саме тут він полюбляв обговорювати всі найважливіші питання їхнього спільного життя, принаймні коли не було дощу. — Те, чого я не можу відкласти, коли покличуть певні люди.

— Такі, як капа? — запитав Лок.

— Ні, цього разу не капа. — Ланц добряче затягнувся скруткою, якою любив попахкувати після вечері. — Цього разу я винен чорним алхімікам. Знаєте ж про них, так?

Кало й Ґальдо кивнули, але нерішуче; Лок похитав головою.

— Так-от, хлопці, — сказав Ланц, — є така серйозна гільдія алхіміків, але вони дуже вибагливі щодо того, кого пускати до себе, і яку роботу дозволяти їм виконувати. Саме чорні алхіміки є, так би мовити, причиною таких суворих правил гільдії. Вони ведуть справи у крамницях-обманках з такими, як ми. Наркотики, отрути — чого тільки в них нема. Вони підпорядковуються капі, як і ми, але насправді ніхто в них над душею не стоїть. Це, хлопці, не ті люди, яких захочеться засмучувати. Джессаліна д’Обарт, мабуть, найкраща з усіх. Мені одного разу випало отруїтися. Так-от вона подбала про це за мене. Тож я їй винен, і вона нарешті повідомила, що час відплатити за послугу. А треба їй труп.

— Жебрацький курган, — сказав Кало.

— І лопату, — сказав Ґальдо.

— Ні, їй потрібен свіжий труп. Ще теплий і соковитий. Бачте, за герцогською грамотою, гільдії алхіміків та лічців щороку мають право на певну кількість недавніх трупів. Свіжий, тільки з шибениці, щоб розрізати та покопатися. Чорні алхіміки такої ласки не отримують, а Джессаліні знадобилося перевірити деякі свої теорії. Тому я вирішив, що ви, хлопці, разом підете на своє перше діло. Я хочу, щоб ви знайшли труп, свіжіший за ранковий хліб. Дістаньте його, не привертаючи зайвої уваги, і принесіть сюди, щоб я міг передати Джессаліні.

— Вкрасти труп? Веселеньке діло, — сказав Ґальдо.

— Подумайте про це як про цінну перевірку своїх навичок, — сказав Ланц.

— Нам ще доведеться красти трупи в майбутньому? — спитав Кало.

— Це не перевірка твоїх здібностей діставати трупи, зухвалий мій дурнику, — ласкаво сказав Ланц. — Я хочу побачити, як ви всі разом працюєте над чимось серйознішим за нашу вечерю. Я розгляну можливість підготувати вам для цього все, що попросите, але підказок не дам. Доведеться вам розбиратися з цим самостійно.

— Все, що попросимо? — перепитав Лок.

— У межах розумного, — відповів Ланц. — І я підкреслюю: ви не можете зробити когось трупом самостійно. Ви маєте знайти його чесно мертвим через чиїсь дії.

У голосі Ланца дзвеніла така сила, коли він сказав це, що брати Санци кілька секунд сторожко дивилися на Лока, а потім перезирнулися, вигнувши брови.

— На коли він потрібен цій леді? — спитав Лок.

— Вона буде дуже рада отримати його протягом наступного тижня або двох.

Лок кивнув, а тоді кілька секунд дивився на свої руки.

— Кало, Ґальдо, — сказав він, — посидите на сходах завтра, щоб я міг це все обмізкувати?

— Так, — сказали ті без вагань, і від отця Ланца не сховалася нотка надії в їхніх голосах. Він запам’ятав цей момент назавжди — вечір, коли Санци визнали, що Лок буде мозком їхньої операції. Вечір, коли вони відчули полегшення від того, що він був мозком їхньої операції.

— Чесно мертвий, — сказав Лок, — і не вбитий нами, і навіть ще не заціпенілий. Ясно. Я знаю, що ми можемо це зробити. Це буде легко. Я поки не знаю, чому і як.

— Твоя впевненість мене радує, — сказав Ланц. — Але я хочу, щоб ти пам’ятав, що ти на дуже короткому повідцю. Якщо випадково згорить таверна або навколо зніметься якесь заворушення, я скину тебе з цього даху з прив’язаними до шиї злитками свинцю.

Кало з Ґальдо знову глипнули на Лока.

— На короткому повідцю. Зрозумів. Але не переживайте, — сказав Лок. — Я вже не такий відчайдух, як колись був. Коли був малим.

2

Наступного дня Лок уперше самостійно пройшовся Храмовим районом, у чистій білій мантії ордену Переландро зі срібною вишивкою на рукавах, бувши по пояс практично всім перехожим. Він був вражений привітністю, з якою зустрічали на вулиці мантію посвяченого (привітність, він чітко розумів, яка в багатьох випадках лише частково передавалася бідному дурню, який ту мантію носив).

Більшість каморрців ставилася до ордену Переландро із сумішшю цинізму та жалю. Безоглядне милосердя бога та його священства просто не промовляло до грубого серця міста. Проте репутація отця Ланца як яскравого побожного дивака принесла певні дивіденди. Люди, які поміж собою жартували з блаженних священників Жебручого Бога в білих шатах, утім, кидали монети в казанок Ланца, відводячи очі, коли проходили повз його храм. Виявилося, що вони також пропускали маленького посвяченого в мантії й не чіпали його, коли йшли повз; юрба плавно розходилася, а крамарі майже ввічливо кивали головою, коли Лок ішов своїм шляхом.

Вперше він відчув трепет того, як це — бути на людях в ефектному маскуванні.

Ближче до полудня сонце повзло вгору; натовп густішав, і місто оживало відлунням і шепотом його мас. Лок крокував до південно-західного кута Храмового району, де через канал перекинувся скляний котячий місток до острова Старої Цитаделі.

Котячі містки були ще однією спадщиною елдренів, які правили до приходу людей: вузькі скляні арки, не ширші за стегна звичайної людини, розташовані парами над більшістю каналів Каморра та в кількох місцях уздовж річки Анжевіна. Хоча вони здавалися гладенькими, їхня блискуча поверхня була тверда, мов акуляча шкура; для тих, хто володіє достатньою спритністю та впевненістю, вони були єдиним зручним засобом переходу через воду в багатьох точках. Рух на кожному містку завжди був односторонній. Герцогський указ чітко проголошував, що будь-кого, хто йде в неправильному напрямку, можуть відштовхнути ті, хто має право проходу.

Долаючи цей місток у глибокій задумі, Лок згадав деякі уроки історії з муштри Ланца. Район Старої Цитаделі колись, століття тому, був домом герцогів Каморра, коли всі міста-держави схилили голову перед єдиним троном в імперському місті Терим Пел. Ця лінія каморрського дворянства, у забобонному страху перед ідеально гладенькими скляними вежами, залишеними елдренами, звела масивний кам’яний палац у самому серці південного Каморра.

Коли один з прапрапредків Нікованте (щодо таких тонких моментів міської історії, як ця, беззаперечно дивовижні знання Лока розчинилися в серпанку повної байдужості) поселився у срібній скляній вежі під назвою Воронів Лет, стара сімейна фортеця стала Палацом Терпіння — осердям міського правосуддя Каморра, наскільки його можна було назвати правосуддям. Там був штаб жовтих курток та їхніх офіцерів, як і магістратів герцога — дванадцять чоловіків і жінок, які розглядали справи в червоних мантіях і оксамитових масках; справжні особи цих людей ніколи не розкривали широкій публіці. Кожен з них був названий на честь одного з місяців року — суддя Партіс, суддя Фестал, суддя Аурім тощо — хоча кожен вершив правосуддя цілий рік.

І були підземелля, і були шибениці на Чорному мосту, що вели до воріт палацу, і були інші речі. Хоча Таємний мир значно зменшив кількість людей, які здійснювали швидкий і різкий спуск з Чорного моста (ніхто не скаже, що герцог Нікованте не любив публічно приписувати це до власної великодушності), слуги герцога придумали інші покарання, дивовижні у своїй жорстокій винахідливості, хоч і технічно несмертельні.