Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 39)

— А от що я можу й навіть повинен вдіяти, то це зробити так, щоб, коли настане час, у них був голос тверезості, якого вони просто не могли позбутися. Ви з Наскою давні друзі, так? Я пам’ятаю, як ви вперше зустрілися, так багато років тому... коли вона сиділа на моєму коліні й вдавала, що роздає накази моїм людям. За всі ці роки ти завжди забігав побачитися з нею, повсякчас говорив їй добрі слова? Постійно був її хорошим пецоном?

— Ах... Я на це сподіваюся, ваша честь.

— Я знаю, що був. — Барсаві зробив глибокий ковток із винного келиха, а потім рішуче поставив його назад, і на його круглому зморшкуватому обличчі розквітла великодушна усмішка. — І тому я даю тобі дозвіл женихатися до моєї дочки.

«Починаємо тремтіти?» — сказали коліна Лока, але на цю пропозицію його розсудливість висунула зустрічну — просто завмерти й нічого не робити, ніби людина у воді, яка побачила, що просто на неї суне високий чорний плавник.

— О, — сказав він нарешті, — я не... я не очікував...

— Звісно, не очікував, — сказав Барсаві. — Але в цьому наші цілі доповнюють одна одну. Я знаю, що ви з Наскою маєте почуття одне до одного. Союз між вами приведе тебе в сім’ю Барсаві. Ти став би відповідальністю Анджаїса і Пачеро... а вони — твоєю. Хіба не розумієш? Їм було б набагато важче ігнорувати названого брата, ніж навіть їхнього наймогутнішого ґарристу. — Барсаві втиснув лівий кулак у правий і знову широко усміхнувся, наче червонолиций бог, що сипле щедротами з небесного трону.

Лок глибоко вдихнув. Вибору не було, ситуація вимагала абсолютної покірності, наче капа приставив йому до скроні арбалет. Люди вмирали за значно менше — відмовити ж дочці капи було б особливо винахідливим самогубством. Можливо, не тут і не зараз, та якби Лок відцурався від плану капи, він не дожив би до ночі.

— Я... для мене честь, капо Барсаві. Така честь. Сподіваюся, не розчарую вас.

— Розчаруєш? Звичайно, що ні. Тепер я знаю, що кілька моїх інших ґарристів деякий час кидали оком на Наску. Але якби хтось із них збирався привернути її увагу, він уже це зробив би, еге ж? Оце здивуються, коли почують новину. Такого вони точно не чекали!

«А замість весільного подарунка, — подумав Лок, — гнівні ревнощі невідомої кількості обманутих залицяльників!»

— Як же тоді... як і коли я маю почати, ваша честь?

— Ну, — сказав Барсаві, — чому б не дати тобі кілька днів на роздуми? Тим часом я поговорю з нею. Звичайно, поки що вона не покине Плавучої Могили. Щойно розберемося із Сірим Королем, я сподіваюся, ти почнеш женихатися до неї яскравіше та публічно.

— Ви мені кажете, — мовив Лок дуже обережно, — що я тепер повинен почати красти більше.

— Вважай це моїм викликом тобі, разом із моїм благословенням. — Барсаві посміхнувся. — Подивимося, чи здатен ти залишатися розсудливим і при цьому приносити більше. Я підозрюю, що зможеш, — і я знаю, що ти не хотів би розчарувати ні мене, ні мою доню.

— Звичайно, ваша честь. Я... я зроблю все можливе.

Капа Барсаві поманив Лока до себе й простягнув ліву руку, розчепіривши пальці долонею вниз. Лок опустився на коліна перед стільцем Барсаві, узяв цю руку обома своїми й поцілував перстень капи, ту знайому чорну перлину з криваво-червоним осердям.

— Капо Барсаві, — сказав він, втупивши очі в землю. Капа підтягнув його за плечі.

— Я даю тобі своє благословення, Локу Ламоро. Благословення старого, котрий турбується за своїх дітей. Я поставив тебе вище за багатьох загрозливіших людей. Напевно, тобі спадало на думку, що мої сини успадкують небезпечну владу. І якщо вони недостатньо обережні або не досить рішучі для такої ноші... ну, всяке буває. Колись цим містом міг би правити капа Ламора. Мріяв коли-небудь про це?

— Чесно кажучи, — прошепотів Лок, — я ніколи не бажав влади капи, бо ніколи не бажав проблем капи.

— Ось тобі знову ця розсудливість. — Капа усміхнувся й махнув рукою на двері десь у кінці кімнати — дозвіл іти. — Проблем у капи вистачає. Але одну з них ти мені допоміг розв’язати.

Лок повернувся до передпокою, у голові хлопця хаотично забігали думки. Капа сидів на стільці позаду нього, втупившись у ніщо, не зронивши ні слова. Єдиними звуками після цього були власні кроки Лока та скрапування крові із заюшеного мішка навколо голови Федеріко.

8

— Що я тобі скажу, Наско, якби мені було тисячу років і я вже шість разів бачив усе, що можна побачити, це було б останнє, бляха, у світі, що я міг очікувати!

Вона чекала на нього в маленькому передпокої за фоє; щойно годинниковий механізм запечатав за собою двері в головну залу, вона лиш глянула на нього з вибачливою гримасою.

— Але хіба не ясно, що було б ще дивніше, якби я пояснила це заздалегідь?

— Та куди вже дивніше, Наско? Слухай, ти, будь ласка, нічого такого не подумай. Я...

— Я нічого такого не думаю, Локу...

— Ти добра подруга й все таке і...

— І ти мені добрий друг, але...

— Якось складно це правильно висловити...

— Геть і не складно. Слухай. — Вона схопила його за плечі й злегка нахилилася, щоб подивитися йому просто в очі. — Ти хороший друг, Локу. Мабуть, найкращий з усіх, що в мене є. Мій вірний пецон. Я надзвичайно люблю тебе, але не... як потенційного чоловіка. І я знаю, що ти...

— Я... е...

— Локу, — сказала Наска, — я знаю, що єдина жінка, яка має ключ до твого дивного серця, зараз далеко, за тисячу миль звідси. І я розумію, що ти краще будеш нещасний через неї, ніж щасливий з кимось іншим.

— Та ти що? — Лок стиснув кулаки. — Я дивлюся, це всім відома інформація. Б’юся об заклад, сам герцог отримує регулярні звіти. Здається, твій батько — єдина людина, яка не знає.

— Або йому байдуже. — Наска звела докупи брови. — Локу, це розпорядження капи пецону. Нічого особистого. Він наказує, а ти виконуєш. Здебільшого.

— Але не в цьому? Я думав, ти будеш рада. Принаймні він знову будує якісь плани на майбутнє.

— Я сказала розумні плани. — Наска усміхнулася — цього разу справжньою усмішкою. — Ну ж бо, пецоне. Підіграй ці кілька днів. Ми можемо разом обмізкувати, як знайти вихід із цього. Ми з тобою говоримо про нас, правда? Старий не може перемогти, а він навіть не дізнається, що програв.

— Добре. Як скажеш.

— Так, як скажу. Приходь післязавтра. Щось придумаємо. Ми з цього зашморгу вислизнемо. Тепер іди до своїх хлопців. І будь обережний.

Лок вийшов у передпокій, і Наска зачинила за собою двері; він дивився їй у спину, коли простір між чорними дверима звужувався, поступово закриваючи її від очей, аж поки вони з клацанням не затраснулися. Він міг заприсягтися, що вона підморгнула йому перед тим, як між ними зімкнулися важкі двері.

— ...і ти вибрав оцю карту. Шістка шпилів, — сказав Кало, піднявши карту й показавши її вартовим у передпокої.

— Щоб мене, — сказав один із них, — чаклунство якесь.

— Ні, це просто старий фокус братів Санців. — Кало перетасував колоду однією рукою й простягнув її до Лока. — Хочеш спробувати, босе?

— Ні, дякую, Кало. Пакуйтесь, хлопці. Наша справа на сьогодні закінчена, тож перестаньмо турбувати людей з арбалетами. — Він підкреслив це жестами рук: «Серйозні ускладнення, обговоримо в іншому місці».

— Чорт, я голодний, — сказав Жан, зрозумівши сигнали. — Чому б нам не взяти щось в «Останній помилці» і не віднести до наших кімнат?

— Ага, — погодився Жук. — Абрикосові тістечка з пивом!

— Комбінація настільки огидна, що я відчуваю дивне бажання спробувати її. — Жан ляснув найменшого Шельму по потилиці, а потім повів банду на вузьку дерев’яну стежку, що зв’язувала Плавучу Могилу з рештою світу.

9

Крім Барсаві (який гадав, що банда Лока просто продовжує сидіти на сходах кілька днів на тиждень, навіть коли Ланц уже давно лежить у могилі), ніхто з правильних людей Каморра не знав, що Шляхетні Шельми досі працюють із Дому Переландро. Кало, Ґальдо і Жук винаймали кімнати в різних точках Сильця та навколо нього, переїжджаючи на нове місце кожні кілька місяців. Лок із Жаном підтримували серед знайомих вигадку про те, що вони вже кілька років орендують разом кімнату. За великою удачею (хоча добре це чи погано, насправді ще не було визначено) Жан домігся для них кімнати на сьомому поверсі Розбитої вежі.

Ніч була темна й мокра, і нікому з банди не хотілося повертатися скрипучими зовнішніми сходами, що хилилися вниз з північного боку вежі. Дощ пошипував і тарабанив об віконниці, а вітер моторошно зітхав крізь щілини та діри в старій вежі. Шляхетні Шельми сиділи на підлозі на подушках у світлі паперових ліхтарів і допивали пиво, бліде солодке пиво, якому більшість уродженців Каморра віддавала перевагу, на відміну від гіркого темного з Тал Веррара. Було душно, але принаймні стерпно сухо.

Лок розповів їм усю історію за вечерею.

— Що ж, — сказав Ґальдо, — це найгірша клята річ, яка нам коли-небудь псувала всі справи.

— Я ще раз повторю, — сказав Жан, — що нам слід якнайшвидше завершити гру з доном Сальварою й підготуватися до цієї бурі. Вся ця історія з Сірим Королем починає лякати, а ми не можемо відволікатися, якщо Локу доведеться влізти в саму гущу подій.

— І коли починати? — спитав Кало.

— Зараз, — сказав Жан. — Зараз чи після того, як витягнемо з дона ще один вексель. Не пізніше.

— М-м-м. — Лок дивився на осад на дні своєї бляшаної чашки. — Ми добряче попрацювали над цією партією. Я впевнений, що ми зможемо отримати хоча б іще п’ять чи десять тисяч крон. Можливо, не двадцять п’ять тисяч, які ми сподівалися вичавити з Сальвари, але достатньо, щоб пишатися собою. Мене он віддубасили як слід, а Жук взагалі стрибнув з даху за ці гроші.