Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 38)

— Звичайно, — сказав капа Барсаві, — якщо я переконав тебе до цього моменту, то це глибина моєї рішучості. Говорити будеш?

— Будь ласка, капо Барсаві, — прошепотів Джульєн, — у цьому немає потреби. Я нічого не можу вам сказати. Запитуйте мене про що завгодно, про що завгодно. Те, що трапилося минулої ночі, — пустка. Я нічого не пам’ятаю. Я сказав би вам, будь ласка, боги, будь ласка, повірте мені, я сказав би вам що завгодно. Ми вірні пецони, найвірніші з усіх, що у вас є!

— Я дуже сподіваюся, що це не так. — Барсаві, немов щось вирішивши, махнув сестрам Беранґіас і показав на Джульєна. Темноволосі жінки працювали швидко й безшумно, розв’язуючи вузли, які тримали його на дерев’яній рамі, і залишаючи ті, що сковували його від щиколоток до шиї. Вони без зусиль обхопили тремтячого чоловіка — одна за плечі, а друга за ноги.

— Вірні? Я тебе прошу. Ми дорослі люди, Джульєне. Відмова сказати мені правду про те, що сталося минулої ночі, не є вчинком вірного пецона. Ти мене підвів, тому я тільки відплачую тим самим. — У крайньому лівому кінці великого залу була відсунута дерев’яна панель підлоги завбільшки з людину; за якийсь ярд внизу під Могилою була темна гладь води. Підлога навколо отвору була мокрою від крові. — Я теж тебе підведу. Ось сюди.

Джульєн закричав востаннє, коли сестри Беранґіас кинули його сторчма в отвір; він зі сплеском вдарився об воду і вже не випливав. Капа мав звичку тримати під Могилою якесь огидне створіння, котре стримував там важкими сітками з армованого дроту, що оточували нижню сторону галеона, як сито.

— Доброта, ти вільний. Хлопці, коли я вас покличу, можете привести ще людей прибрати тут усе, але тепер ідіть чекайте на палубі. Раїцо, Черін, прошу вас піти з ними.

Капа Барсаві повільно підійшов до свого простого зручного старого стільця і вмостився на ньому. Він важко дихав і тремтів ще більше, коли намагався це приховати. На столику біля стільця стояв мідний винний келих, завбільшки з велику супницю. Капа зробив великий ковток і на кілька хвилин немов замислився над випарами, заплющивши очі. Нарешті він повернувся до життя й поманив Лока й Наску. Ті слухняно ступили крок вперед.

— Ну що, мій любий пане Ламоро? Скільки грошей ти мені приніс цього тижня?

7

— Тридцять шість солонів, п’ять мідяків, ваша честь.

— Угу. Негусто за цілий тиждень, я бачу.

— Так, прийміть мої вибачення, капо Барсаві. Дощ, розумієте... він для нас, домушників, усе одно що смерть.

— Угу. — Барсаві поставив келих і склав праву долоню всередину лівої, пестячи почервонілі пальці. — Ти приносив мені більше, ясна річ. Багато разів. У кращі тижні.

— А... так.

— Знаєш, є такі, що так не роблять. Вони намагаються приносити мені точно таку саму суму, тиждень за тижнем, поки я нарешті не втрачаю терпецю і не виправляю їх. Знаєш, яка в такого ґарристи біда, Локу?

— Е... дуже нудне життя?

— Ха! Так, точно. Яка дивовижна стабільність у них — щотижня мати однаковий дохід, тож вони можуть дати мені точно такий самий відсоток як податок. Наче я їм немовля, яке не помітить, що не так. А ще є такі ґарристи, як ти. Я знаю, що ти приносиш мені чесний відсоток, тому що не боїшся зайти сюди й перепросити за те, що приніс менше, ніж минулого тижня.

— Я, е-е, сподіваюся, ви не вважаєте, що я соромлюся ділитися, коли терези нахиляються в інший бік...

— Аж ніяк. — Барсаві посміхнувся й відкинувся на спинку стільця. З-під підлоги біля люка, у якому зник Джульєн, доносилися зловісний хлюпіт і приглушений стукіт. — Ти, якщо вже так говоримо, найнадійніший ґарриста на моїй службі. Як веррарський годинник. Доставляєш мою частку самостійно, швидко й без виклику. Протягом чотирьох років, тиждень у тиждень. Незмінно відтоді, як помер Ланц. Ти жодного разу не припускав, що щось може бути важливіше за твою особисту присутність переді мною з цією торбою в руці.

Капа Барсаві показав на маленьку шкіряну сумку, яку Лок тримав у лівій руці, і поманив Наску. Її формальна роль в організації називалася фіннікер, або ж обліковець. Вона могла проторохтіти загальну суму платежів, здійснених будь-якою бандою в місті, тиждень за тижнем і рік за роком, і жодного разу не запнутися. Лок знав, що вона оновлювала записи на пергаменті для особистого користування свого батька, але, наскільки відали піддані капи, лік його легендарного багатства до найдрібнішої монети вели лише її чарівні холодні очі. Лок кинув їй шкіряний гаманець, і вона зловила його в повітрі.

— Жодного разу, — сказав капа Барсаві, — ти не подумав послати пецона, щоб він виконував роботу ґарристи.

— Ви дуже люб’язні, ваша честь. Але сьогодні ви полегшили завдання, оскільки через двері пропускають лише ґарристів.

— Не прикидайся. Ти знаєш, про що я говорю. Наско, люба, нам з Локом треба поговорити наодинці.

Наска глибоко кивнула батькові, а тоді кинула значно коротший кивок Локу. Потім повернулася й попрямувала назад до дверей у передпокій, вистукуючи по дереву залізними підборами.

— У мене багато ґарристів, — сказав Барсаві, коли вона пішла, — міцніших за тебе. Набагато популярніших, значно чарівніших, з більшими й прибутковішими бандами. Але в мене дуже мало людей, які постійно стараються бути такими ввічливими й обережними.

Лок нічого не сказав на це.

— Мій молодий чоловіче, хоча я ображаюся на багато речей, будь певний, що ввічливість не одна з них. Будь спокійний. Я не припасовую до тебе зашморг.

— Вибачте, капо. Просто... відомо, що ви почали висловлювати своє невдоволення дуже... а-а-а...

— Кружними шляхами?

— Ланц розповів мені достатньо про вчених Теринського колегіуму, — сказав Лок, — щоб зрозуміти, що їхня основна манера говорити — це, а-а, розкладати пастки.

— Ха! Так. Коли хтось каже, що звички конають останніми, Локу, вони брешуть — здається, звички взагалі ніколи не вмирають. — Барсаві посміхнувся й відпив вина. — Нині... тривожні часи настали, Локу. Цей проклятий Сірий Король нарешті почав дратувати мене. Втрата Тессо особливо... У мене були на нього плани. Тепер я змушений почати втілювати інші задуми раніше, ніж передбачалося. Скажи мені, пецоне... Що ти думаєш про Анджаїса і Пачеро?

— Гм. Що ж... чесно сказати, ваша честь?

— Цілком і повністю, пецоне. Такий мій наказ.

— Гм. Їх дуже поважають, вони вкрай добре виконують свою роботу. Про них за спиною ніхто не жартує. Жан каже, що вони справді знають, як триматися в бійці. Санци не поспішають грати з ними в чесні карткові ігри, що про щось та говорить.

— Це я можу почути від двох десятків шпигунів, коли захочу. Це я знаю. Яка твоя особиста думка про моїх синів?

— А... — Лок зглитнув і подивився капі Барсаві просто в очі. — Що ж, вони гідні поваги. Вони добре справляються зі своєю роботою, і вони хороші бійці. Досить працьовиті й розумні... ваша честь, не хочу нікого образити, але вони дражнять Наску, коли їм слід прислухатися до її попереджень і порад. Вона володіє терпінням і тонкістю, які... які...

— Їм не притаманні?

— Ви знали, що я збирався сказати, правда?

— Я говорив, що ти був обережним і уважним ґарристою, Локу. Це твої відмінні риси, хоча вони передбачають багато інших якостей. З часів твоїх чудових ранніх помилок ти був зразком обережного злодія, який добре контролює свої апетити. Тому ти напевне був би дуже чутливий до браку такої обачності в інших. Мої сини все життя прожили в місті, яке боїться їх через прізвище. Вони очікують пошани, наче якісь аристократи. Вони необережні, трохи нахабні. Я мушу подбати про те, щоб найближчими місяцями та роками біля них був мудрий радник. Я не можу жити вічно, навіть після того, як розправлюся з Сірим Королем.

Від веселої впевненості, яка наповнила голос капи Барсаві, коли він сказав це, волосся на потилиці Лока стало сторч. Капа сидів у фортеці, з якої не виходив понад два місяці, і пив вино там, де повітря досі смерділо кров’ю восьми членів однієї з його наймогутніших і відданих банд.

Лок розмовляв з людиною з далекоглядним та складним планом? Чи Барсаві нарешті дав тріщину, як віконна шиба у вогні?

— Я дуже хотів би, — сказав капа, — щоб ти міг стати Анджаїсу та Пачеро порадником, якого вони потребують.

— Ах... Ваша честь, це надзвичайно... приємно, але... я досить добре ладнаю з Анджаїсом та Пачеро, але я не зовсім той, кого можна назвати близьким другом. Ми час від часу граємо в карти, але... будьмо чесними. Я не дуже важливий ґарриста.

— Як я вже сказав, навіть зараз, коли Сірий Король орудує в моєму місті, у мене є багато людей, які міцніші за тебе, сміливіші, популярніші. Я говорю це не для того, щоб образити, тому що я вже згадував про твої якості. І саме ті якості їм так потрібні. Не жорсткість, сміливість чи чарівність, а холодна й непорушна обережність. Розсудливість. Ти мій найрозсудливіший ґарриста; ти вважаєш себе найменш важливим лише тому, що створюєш найменше шуму. Скажи мені, що ти думаєш про Наску?

— Про Наску? — Лок раптом насторожився ще більше. — Вона... страх яка розумна, ваша честь. Вона може напам’ять декламувати розмови, які в нас були десять років тому, слово в слово, особливо коли знає, що мені буде ніяково. Ви думаєте, що я розсудливий? Проти неї я безрозсудний, як ведмідь у лабораторії алхіміка.

— Так, — сказав Капа. — Так. Вона мала б стати наступною капою Барсаві, коли мене не буде, але цього не станеться. Ти знаєш, це не пов’язано з тим, що вона жінка. Її старші брати просто не допустять, щоб їхня молодша сестричка верховодила над ними. І я вважаю за краще, щоб мої діти не повбивалися за недогризки спадщини, яку я збираюся їм залишити, тому я не можу відкинути їх на її користь.