Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 37)

— Мені треба, щоб ти допоміг мені заспокоїти тата, Локу. Мені потрібно, щоб він повернувся до чогось схожого на те, яким він був, щоб я могла змусити його серйозно поставитися до моїх думок. Ось чому я прошу тебе зайти туди й постаратися догодити йому. Особливо догодити йому. Покажи йому відданого ґарристу, який робить усе, що йому скажуть, у момент, коли йому скажуть. Щойно він знову почне будувати розумні плани на майбутнє, я знатиму, що він повертається до такого стану, з яким я можу впоратися.

У кінці короткого проходу були ще одні важкі дерев’яні двері, майже ідентичні до тих, що вели назад до зали. Однак ці були замкнені за допомогою складного веррарського годинникового механізму, прикріпленого до поперечин із полірованого заліза. У замку в центрі дверей було видно десяток отворів; Наска взяла два ключі, які висіли на ланцюжку на її шиї, і на якусь мить стала між Локом і проходом, щоб він не міг побачити отворів, які вона вибрала. У дверях каскадом пролунав ряд клацань і стрекотіння механізмів; один за одним відсувалися приховані засуви, і блискучі поперечини розсунулися, аж поки вхід нарешті не відчинився посередині.

Ще один крик, гучний і чіткий тепер, коли його не приглушували зачинені двері, пролунав із кімнати позаду.

— Це гірше, ніж звучить, — сказала Наска.

— Я знаю, що Сейдж робить для твого батька, Наско.

— Знати — це одне. Зазвичай Сейдж береться за одного чи двох за раз. Сьогодні він працює для батька гуртом.

6

— Я ясно дав зрозуміти, що насолоди мені від цього мало, — сказав капа Барсаві, — то чому ти змушуєш мене продовжувати?

На дерев’яній дибі догори ногами звисав темноволосий юнак. Його ноги були закуті в металеві кайдани, а руки — прив’язані якомога далі одна від одної. Важкий кулак капи вдарив у бік в’язня під пахвою; звук був схожий на вологий удар молотка по м’ясу. Вусібіч полетіли краплі поту, а в’язень закричав, звиваючись у своїх путах.

— Чому ти мене так ображаєш, Федеріко? — Ще один удар у ту саму точку, з жорстоко виставленими вперед кісточками пальців. — Міг би хоча б із ввічливості якось переконливіше брехати. — Капа Барсаві вдарив Федеріко в горло однією рукою; ув’язнений зіпнув і волого пирхнув, коли йому в ніс почали стікати кров, слина й піт.

Серце Плавучої Могили було чимось на зразок розкішної бальної зали з вигнутими боками. Зі скляних куль, підвішених на срібних ланцюгах, сіялося тепле бурштинове світло. Сходи нагору вели до верхніх галерей, а з цих — до критої шовковим балдахіном палуби старого блокшива. На невеликому підвищенні біля дальньої стіни стояв широкий дерев’яний стілець, з якого Барсаві зазвичай приймав відвідувачів. Кімната була зі смаком оформлена, стримано й по-королівськи, та сьогодні вона смерділа страхом, потом і випорожненнями.

Рама, яка тримала Федеріко, спадала зі стелі; ціле півколо всіляких конструкцій можна було підтягнути собі за потребою, бо Барсаві час від часу вчиняв подібні справи обсягом, який вимагав стандартизацію процедур. Шість таких рам зараз були порожні й забризкані кров’ю, і лише дві досі тримали полонеників.

Капа звів очі, коли ввійшли Лок із Наскою; він злегка кивнув і жестом показав їм зачекати біля стіни. Старий Барсаві залишався здоровим биком, але роки його були явні. Тепер він був круглішим і м’якшим, три брезклі підборіддя підтримували три заплетені сиві бороди. Під очима в нього запали темні кола, а щоки були нездорового червоного кольору, який випливав із пляшки. Розпашілий від натуги, він скинув пальто й працював в одній шовковій сорочці.

Поруч, склавши на грудях руки, стояли Анджаїс і Пачеро Барсаві, старші брати Наски. Анджаїс був схожий на мініатюрну версію капи: мінус тридцять років і дві бороди, а Пачеро більше скидався на Наску — високий, стрункий і кучерявий. Обидва брати були в окулярах, бо, вочевидь, усі проблеми з очима старої мадам Барсаві передалися всім трьом її живим нащадкам.

Притулившись до дальньої стіни, стояли дві жінки. Вони не видавалися стрункими. Їхні голі засмаглі руки були ребрасті від м’язів та посмуговані шрамами, і, хоча від них аж пашіло якимсь неймовірним здоров’ям, вони вже давно перейшли межу юності. Черін і Раїца Беранґіас, сестри-близнючки, і найвеличніші контрареквіалли Каморра. Виступаючи лише в парі, вони розважали Мінливу Гульню майже сотнею виступів проти акул, риб-дияволів, смертельних ліхтарів та інших хижаків Залізного моря.

Майже п’ять років вони були особистими охоронницями та живодерками капи Барсаві. Довгі дикі гриви чорного, як дим, волосся жінок були зав’язані під срібними сітками, що дзеленчали зубами акул. Кажуть, по одному зубу на кожного чоловіка чи жінку, вбитих близнючками Беранґіас на службі в Барсаві.

Останнім, але, безперечно, не менш жаским у цьому закритому зібранні був Сейдж Доброта, круглоголовий чоловік середнього зросту та середніх років. Його коротко підстрижене волосся мало жовтяву барву деяких теринських сімей із західних міст Картейна і Лашейна; його очі, здавалося, завжди були вологі від розчулення, хоча вираз обличчя ніколи не змінювався. Він був, мабуть, найбільш незворушною людиною в усьому Каморрі — він міг дерти нігті з витриманою байдужістю людини, яка натирає чоботи. Капа Барсаві був дуже здібним мучителем, але коли він заходив у глухий кут, Сейдж ніколи не розчаровував його.

— Він нічого не знає! — Останній ув’язнений, ще цілий, закричав на весь голос, коли Барсаві вкотре ляснув Федеріко. — Капо, ваша честь, будь ласка, ніхто з нас нічого не знає! Боги! Ніхто з нас не пам’ятає!

Барсаві пройшовся по дерев’яній підлозі й заткнув другого в’язня, жорстоко стиснувши його за трахею.

— Тебе питали? Бажаєш долучитися до процесу? Ти поводився тихенько, коли я відправив інших шістьох твоїх друзів у воду. Чому плачеш за цим?

— Будь ласка, — схлипнув чоловік, вдихнувши повітря, коли Барсаві послабив хватку так, щоб той міг говорити, — будь ласка, у цьому немає сенсу. Би повинні повірити нам, капо Барсаві, будь ласка. Ми вам сказали б усе, що ви хотіли, якби знали. Ми не пам’ятаємо! Ми просто не...

Капа заткнув його ударом по лицю. На мить у кімнаті залунали лише перелякані ридання й зіпання двох в’язнів.

— Я маю тобі вірити? Я тобі нічого не винен, Джульєне. Ти згодовуєш мені лайно й кажеш, що це яловичина на пару? Вас так багато, і ви навіть не можете придумати годящої історії. Серйозна спроба збрехати однак мене розлютила б, але я міг це зрозуміти. Натомість ти мені тут плачеш, що не пам’ятаєш. Ви, вісім наймогутніших людей у Повних Кронах після самого Тессо. Його обрані. Його друзі, охоронці, його вірні пецони. І ви плачете, як немовлята, про те, що не пам’ятаєте, де хтось із вас був минулої ночі, коли Тессо взяв і випадково помер.

— Але це так, капо Барсаві, будь ласка, це...

— Я тебе ще раз питаю, ви пили вчора ввечері?

— Та ні, ні!

— Курили щось? Усі разом?

— Ні, нічого подібного. Точно не... не разом.

— Значить, згляд? Щось від єремітських алхіміків-збоченців? Трохи блаженства в порошку?

— Тессо ніколи не дозволяв...

— Що ж тоді. — Барсаві немов мимохідь затопив кулаком Джульєну в сонячне сплетіння. Коли чоловік ахнув від болю, Барсаві відвернувся і з театральною веселістю підняв руки. — Оскільки ми виключили всі можливі земні пояснення такого нехтування обов’язками, за винятком чаклунства чи божественного втручання... О, вибачте мені. Ви ж не були зачаровані самими богами, чи не так? Їх важко не помітити.

Джульєн, звиваючись у кайданах, розчервонілий, замотав головою.

— Прошу... прошу...

— Значить, не боги. Так і думав. Я говорив... я говорив про те, що ваша маленька гра мені до біса нудна. Доброта.

Круглоголовий опустив підборіддя на груди й став, витягнувши руки долонями догори, наче збирався отримати подарунок.

— Я хочу чогось творчого. Якщо Федеріко не заговорить, дамо Джульєну останній шанс знайти свій язик.

Федеріко почав кричати ще до того, як Барсаві закінчив говорити — високий, ридаючий плач проклятого бути при свідомості. Лок зрозумів, що зціпив зуби, аби не тремтіти. Стільки зустрічей, де різня слугувала тлом... Боги бувають напрочуд збоченими.

Сейдж Доброта перемістився до столика збоку кімнати, на якому лежало кілька маленьких склянок і важкий сукняний мішок зі шнурком. Доброта кинув дві-три склянки в мішок і почав бити ним об стіл. За диким вереском Федеріко не було чутно брязкоту розбитого скла, але Лок міг легко це уявити. За кілька хвилин Доброта був, вочевидь, задоволений результатом і повільно підійшов до Федеріко.

— Не треба, не треба, прошу, ні...

Одною рукою тримаючи голову доведеного до розпачу юнака, Доброта швидко натягнув мішок на маківку, на обличчя й аж на шию Федеріко й туго затягнув шнурок. Лантух приглушив крики Федеріко, які знову стали високими й безсловесними. Доброта тоді почав розминати мішок, спочатку легенько, майже ніжно. Довгі пальці мучителя обмазували вміст торби по обличчю Федеріко. На поверхні тканини почали з’являтися червоні плями; Доброта м’яв вміст міха, наче скульптор, який ліпить щось із глини. Федеріко вже не кричав, а змігся лише на кілька хрипких стогонів. Лок про себе молився, щоб той уже втік від болю до тимчасового притулку божевілля.

Доброта заходився масажувати тканину з поновленою енергією. Тепер він натиснув на те місце, де мали бути очі Федеріко, а потім на ніс, рот і на підборіддя. Лантух ставав дедалі вологішим і червонішим, поки нарешті Федеріко перестав сіпатися. Коли Доброта забрав руки з мішка, на вигляд вони були такі, ніби він товк у м’якоту помідори. Він сумно усміхався, і з його червоних рук на дерев’яну підлогу стікали червоні сліди, він мовчки підійшов до Джульєна, пильно дивлячись.