Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 36)

Лок потрусив перед ним невеличким сірим гаманом, у якому дзвеніли двадцять Жанових солонів плюс шістнадцять від Гарци та решта.

— Еге ж, прийшли виконати свій громадянський обов’язок.

— Добре. Бо з інших причин мало кого пускають. Слухай, я знаю, що тобі даровано відстань і що ти Наскин друг і все таке, але, може, сьогодні будь обережнішим? Тут зараз купа пецонів. Усі напружені, як струна. Капа зараз допитує декого з Повних Крон щодо їхнього місцеперебування минулої ночі.

— Допитує?

— У його старій грандіозній манері. Тому поводься чемно й ніяких зайвих рухів, добре?

— Затямив, — сказав Лок. — Дякую за попередження.

— Нема за що. Арбалетні болти коштують грошей. Шкода буде марнувати їх на таких, як ви.

Бернелл махнув їм, і вони пішли дерев’яним хідником, завдовжки близько ста ярдів. Він вів до корми широкого нерухомого судна, де деревину зовнішнього корпусу відрізали й замінили парою армованих залізом дверей з відьминого дерева. Тут стояла ще одна пара вартових, чоловік і жінка з явними темними колами під очима. Жінка постукала чотири рази, коли вони наближалися, і за кілька секунд двері прочинилися всередину. Придушивши позіх, вартова відкинулася на зовнішню стіну й натягнула на голову каптур свого непромокального плаща. З півночі насувались темні хмари й спека починала стихати.

Приймальна зала Плавучої Могили була майже вчетверо вища за Лока, оскільки тісні горизонтальні палуби старого галеона були давно вирвані, за винятком горішньої та шкафутної, які тепер слугували дахом. Підлога та стіни були з твердого дерева кавового кольору; перегородки були обвішані чорно-червоними гобеленами, на яких золотою та срібного ниткою були вишиті облямівки з візерунків акулячих зубів.

Навпроти Шляхетних Шельм з наставленими арбалетами стояло пів десятка головорізів. Ці чоловіки та жінки носили шкіряні поручі та шкіряні дублети поверх шовкових тунік, перетятих легкими металевими стрічками; їхні шиї були підперезані жорсткими шкіряними комірами. Елегантніше фоє було прикрашене лампами та квітковими композиціями; тут же стояли плетені кошики з арбалетними стрілами та стелажі із запасними мечами.

— Легше, хлопці, — сказала молода жінка, що стояла позаду групи охоронців. — Я знаю, що вони підозрілі, як чорти, але я не бачу серед них Сірого Короля.

На ній були чоловічі бриджі та бахмата чорна шовкова блузка з пишними рукавами під ребристими бойовими обладунками, які явно часто бували у вжитку. Її підбиті залізом чоботи (смак до таких вона ніколи не втрачала) клацнули об підлогу, коли жінка ступила між вартовими. Її привітна усмішка не доходила до очей, які нервово бігали за лінзами простих окулярів у чорній оправі.

— Мої вибачення за зустріч, любі, — сказала Наска Барсаві, звертаючись до всіх Шельм, але поклавши руку на ліве плече Лока. Вона була на два дюйми вища за нього. — І я знаю, що тут тісно, але мені потрібно, щоб ви четверо почекали. Пускають тільки ґарристів. Тато не в настрої.

З-за дверей, що вели до внутрішніх покоїв Плавучої Могили, почувся приглушений крик, а за ним ледь чутне мурмотіння підвищених голосів — крики, лайка, ще крик.

Наска потерла скроні, відкинула з лоба кілька чорних локонів і зітхнула.

— Він рішуче домагається... повного розкриття інформації від декого з Повних Крон. З ним Сейдж Доброта.

— Тринадцять богів, — сказав Кало. — Ми радо почекаємо.

— Еге ж. — Ґальдо запхав руку в пальто й дістав злегка вологу колоду карт. — Ми без проблем знайдемо, чим себе розважити. Якщо знадобиться, то хоч і вічно.

Побачивши, як брати Санци роздають карти, кожен вартовий у кімнаті відступив на крок; деякі з них помітно опиралися потягу знову наставити арбалети.

— І ви теж? — сказав Ґальдо. — Усі ті історії — лайно собаче. Усім за тим столом просто видалася невдала нічка...

За широкими важкими дверима був короткий пустий коридорчик без охорони. Наска зачинила за собою й Локом двері фоє, а потім обернулася до нього. Вона простягнула руку й зачесала його мокре волосся. Кутики її рота були опущені вниз.

— Привіт, пецоне. Я бачу, ти погано їси.

— Я харчуюся регулярно.

— Старайся їсти не тільки багато, а ще й постійно. Здається, я колись казала, що ти схожий на скелет.

— А мені здається, я ніколи досі не бачив, щоб семирічна дівчинка напивалася, мов чіп.

— Що ж. Можливо, тоді я була п’яненька, але сьогодні я цілком твереза. Тато в недоброму гуморі, Локу. Я хотіла побачити тебе до того, як ти підеш до нього. Він хоче... хоче дещо з тобою обговорити. Я прагну, щоб ти знав: чого б він не попросив, я не хочу, щоб ти... заради мене... Ну коротше, прошу тебе, просто погодься. Порадуй його, розумієш?

— Жоден ґарриста, якому дороге його життя, ніколи не намагався вчинити інакше. Ти думаєш, у такий день, як сьогодні, я прийду й навмисне крутитиму йому бриджі? Якщо твій батько накаже гавкати, як пес, я спитаю: «Якої породи песик, ваша честь?»

— Я знаю. Пробач мені. Але я от про що. Він сам не свій. Тепер він боїться, Локу. Цілковито щиро боїться. Коли померла мама, він був понурий, але, чорт, тепер він... він кричить уві сні. Щодня прикладається до вина та лаудануму, щоб тримати себе в руках. Раніше мені не дозволяли залишати Могилу, але тепер він хоче, щоб Анджаїс і Пачеро також стирчали тут. Тут постійно чергує п’ятдесят вартових. Життя самого герцога безтурботніше, ніж тут у нас. Тато з братами всю ніч сварилися через це.

— Ну, а... Вибач, але я не думаю, що можу тобі з цим допомогти. Але що такого, на твою думку, він мене попросить?

Наска дивилася на нього, розтуливши губи, наче збиралася щось сказати, а потім немов передумала, і її вуста знову стиснулися в похмуру риску.

— Чорт забирай, Наско, та я стрибнув би в бухту й спробував забити для тебе акулу, якби ти попросила, правда, але ти спершу мусиш розповісти мені, наскільки вона велика й наскільки голодна. Розумієш?

— Так, дивися, я просто... буде не так ніяково, якщо він зробить це сам. Просто згадай, що я сказала. Порадуй його, і ми з тобою зможемо розібратися пізніше. Якщо це «пізніше» в нас буде.

— «Якщо це пізніше в нас буде?» Наско, я починаю переживати.

— Ось і все, Локу. Погані наші справи. Сірий Король нарешті дістанеться до тата. У Тессо було шістдесят ножів, десяток з яких був із ним увесь час. Тессо мав велику ласку тата; на нього невдовзі були великі плани. Але тато так довго мав свої порядки, що я... Я не можу сказати, чи він знає, що з цим робити. Тому він просто хоче все згорнути й сховати нас тут. І готуватися до облоги.

— Гм-м, — зітхнув Лок. — Не можу сказати, що він досі поводився необережно, Наско. Він...

— Тато здурів, якщо думає, що може просто утримати нас усіх тут, замкнути в цій фортеці назавжди! Він був в «Останній помилці» по пів ночі весь тиждень. Ходив по доках, гуляв по Марі й Тіснині, коли йому заманеться. Він колись викидав мідяки на Процесії тіней. Герцог Каморрський може замкнутися у своїй кімнаті й правити законно; Капа Каморра так не може. Його мусять бачити.

— І ризикнути смертю від рук Сірого Короля.

— Локу, я два місяці сиджу в цій чортовій дерев’яній балії, і кажу тобі — ми тут не в більшій безпеці, ніж якби купалися голяка біля найбруднішого фонтана в найтемнішому дворі Казана. — Наска так міцно схрестила руки під грудьми, що її шкіряна кіраса аж зарипіла. — Хто цей Сірий Король? Де він? Хто його люди? Ми не маємо жодного уявлення — і все ж цей чоловік простягає руку і вбиває наших людей, наче так і треба. Щось не так. У нього є ресурси, яких нам не збагнути.

— Він розумний, і йому пощастило. Жодне з цього не триває вічно, повір мені.

— Не просто розумний, і не просто пощастило, Локу. Я згодна, що й тому, й тому є межі. То що він задумав? Що він знає? Або кого? Якщо нас не зрадили, значить, обскакали. І я достатньо впевнена, що нас ще не зрадили.

— Ще не зрадили?

— Не клей зі мною дурня, Локу. Справи можна було б якось вести далі, навіть коли ми з татом сидимо тут закриті, як у курнику. Але якщо він не дозволить Анджаїсу і Пачеро керувати містом, увесь режим піде в сраку. Ґарристам може здатися розумним, щоб дехто з Барсаві залишився тут; вони вважатимуть за боягузтво, якщо ховатимемося ми всі. І вони не будуть просто говорити за нашими спинами; вони будуть активно улещувати іншого капу. Можливо, цілу банду нових кап. А може, навіть Сірого Короля.

— Звісно, що твої брати не будуть сидіти тут, як у клітці.

— Залежить від того, наскільки злий і божевільний наш старий, Локу. Але навіть якщо він їм дозволить вільно ходити, де захочуть, це вирішує лише меншу частину проблеми. Нас хтось обскакує. У нас є три тисячі ножів, а цей привид однак викручує нам руки.

— Що ти підозрюєш? Чари?

— Я допускаю все. Подейкують, Сірий Король може вбити людину одним дотиком. Кажуть, що леза його не ріжуть. Я вже підозрюю самих богів. І тому мої брати думають, що я здуріла. Коли вони дивляться на ситуацію, то бачать звичайну війну. Вони гадають, що ми можемо просто пережити її, замкнути старого й молодшу сестричку і чекати, доки дізнаємося, у який бік відбиватися. Але я цього не бачу. Я бачу кота із занесеною над хвостом миші лапою. І якщо в кота ще не вилізли кігті, то це не через те, що зробила миша. Хіба не розумієш?

— Наско, я знаю, що ти стурбована. Я послухаю. Я камінь. Ти можеш кричати на мене, скільки хочеш. Але що я можу зробити для тебе? Я просто злодій, я найменший злодій твого батька. Якщо є банда, менша за мою, я піду грати в карти в пащі вовчої акули. Я...