Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 34)

— Звичайно, — сказав Лок. — Цілком слушно.

Він простягнув руку й взяв обгорнуту повстю пляшечку; рукописна етикетка казала, що це підсолоджене молоко опіуму, порок багатих панянок, виготовлений із висушеного єремітського маку. Він зняв етикетку й повсть, а потім засунув грановану скляну пляшечку з латунною пробкою в торбу. Далі пішла решта награбованого.

— Так! Ану гляньте, до мене не причепилася якась частинка Лукаса Фервайта? Пляма фарби чи реквізит? — Він простягнув руки в боки й кілька разів покрутився. Жан із братами запевнили його, що зараз він цілком і повністю Лок Ламора.

— Ну, тоді, якщо ми всі є зараз самі собою, ходімо платити податки. — Лок підняв мішок з «викраденими» речами й кинув його Жуку. Хлопець скрикнув, вронив свою монету й з приглушеним брязкотом металу зловив мішок.

— Я так розумію, це теж для моєї моральної освіти?

— Ні, — сказав Лок, — цього разу мені просто ліньки. Зате тобі не доведеться гарувати на жердині.

З

Була третя година пополудні, коли вони вирушили з Храму Переландро через різноманітні тунелі та бічні входи. З неба, немов акуратно розділеного лінійкою та стилосом богів, падала тепла мряка — низькі темні хмари заповнили північ, а сонце тільки спускалося донизу на яскравому ясному південному заході. Звідусіль розливався приємний аромат свіжого дощу на розпеченому камені, ненадовго змиваючи з повітря звичні міські міазми. Шляхетні Шельми зібралися в південно-західних доках Храмового району й зупинили собі гондолу.

Човен був довгий, мілкий і сильно побитий, а до носа просто під невеликим дерев’яним ідолом Йоно був прив’язаний геть недавно вбитий щур — знак неперевершеного захисту від перекидання та інших нещасть. Гондольєр сидів на кормі, мов папуга, у своїй червоно-помаранчевій смугастій бавовняній куртці, захищений від дощу широкополим солом’яним брилем, що звисав аж до худих плечей. Він виявився їхнім знайомим злодієм з банди Сіролицих, на ім’я Нервовий Вітале Венто.

Вітале оснастив гондолу зацвілою шкіряною парасолькою, щоби вберегти пасажирів від дощу, а потім почав плавно штовхати їх на схід між високими кам’яними берегами Храмового району та пишною зеленню Мара Каморрацца. Колись Мара був садовим лабіринтом для багатого правителя епохи Теринського Трону; тепер він кишів злодюжками, а міська варта там майже не з’являлася. Єдина причина, чому пристойні громадяни наважувалися заходити в його небезпечні зелені коридори, полягала в тому, що це було серце мережі пішохідних мостів, що з’єднують вісім інших островів.

Жан зручно вмостився й узявся за читання крихітного томика віршів, який був заткнутий у нього за пояс, а Жук продовжив свої маніпуляції з монетою, тільки тепер з мідяком, який був би менш недоречним на публіці. Лок і брати Санци гомоніли про справи з Вітале, чия робота, зокрема, полягала в тому, щоб позначати особливо слабку охорону або рясний вантаж на вантажних барках для уваги своїх товаришів. Він кілька разів показував знаки рукою невидимим спостерігачам на березі, а Шляхетні Шельми ввічливо вдавали, що нічого не помітили.

Вони наблизилися до Пагорба Тіней; навіть удень ці висоти були потоплені в мороці. Дощ саме пішов стіною, і старе царство гробниць розпливалося за імлою. Вітале повернув човен праворуч. Незабаром він уже штовхав їх на південь між Пагорбом Тіней і Тісниною, йому допомагала течія каналу, що пливла в бік моря, тепер жива від брижів дощових крапель.

Чимдалі на південь рух каналом усе рідшав і слабшав; вони переходили від території відкритого правління герцога Каморрського до приватного володіння капи Барсаві. Ліворуч кузні Димновугільного району посилали в повітря колони чорноти, які виростали, мов гриби, й розсіювалися під тиском дощу. Вітер Герцога понесе все це на Попелище, найменш симпатичний острів у місті, де банди та зграї бідаків боролися за місце в затлілих, почорнілих від диму, віллах розкішної епохи минулих століть.

Повз них зліва пройшла барка, що прямувала на північ, посилаючи їм назустріч сморід старого лайна та нової смерті. У барці лежало те, що скидалося на цілу запрягу мертвих коней, за якою було пів десятка живодерів. Деякі різали трупи зазубреними лезами завдовжки з руку, а інші розгортали й поправляли під дощем закривавлену парусину.

Більш підхожого поєднання для виду та смороду Казана мало який каморрець міг уявити. Якщо Покидьки був розбитий злиднями, Сильце мав недобру славу, Мара Каморрацца був відверто небезпечний, а Попелище — брудний та розвалений, то Казан був сумішшю всього цього, помноженого на людський відчай. Пахло немов із бочки поганого пива, перекинутого в коморі трунаря спекотного літнього дня. Більшість померлих у цьому районі так і не доходили до ям для жебраків, виритих каторжниками на пагорбах Жебрацького кургану. Їх скидали в канали або просто спалювали. Ніхто з жовтих курток не наважувався зайти на Казан, хіба цілими взводами, навіть до Таємного миру. П’ятдесят чи й більше років тут не було ніякого храму. Кварталами Казана правили найменш досвідчені та стримані банди Барсаві; таверни бешкетників, кубла згляду та мандрівні азартні кола сусідили з переповненими норами бідноти.

Вважалося, що на Казані жив кожен третій із правильних людей Каморра — тисяча нероб і головорізів, які тільки те й робили, що нескінченно лаялися й тероризували своїх сусідів. Лок був родом зі Згарища, Жан — із затишного Північного кутка. Кало і Ґальдо до того, як потрапили на Пагорб Тіней, жили на Покидьках. Тільки Жук був родом із Казана й жодного разу за ті роки, що був Шляхетним Шельмою, не обмовився про це ні словом.

Зараз він дивився на нього, на провислі доки та багатошарові житлові будинки, на одяг, що тріпотів на шворках, вбираючи воду. Вулиці були коричневими від нездорового серпанку мокрих куховарських вогнищ. Дамби району розсипалися, елдерскло було здебільшого поховане в бруді та купах каменю. Монета Жука перестала перетікати кісточками пальців і завмерла на тильній стороні лівої руки.

За кілька хвилин Лок з полегшенням завважив, що вони минули центр Казана й сягнули високого тонкого хвилеріза, що позначав східний край Дерев’яної пустки. Морське кладовище Каморра здавалося дуже веселим порівняно з тим, коли човен лишив Казан за кормою.

Це був справдешній цвинтар; широка захищена бухта, більша за Мінливий ринок, заповнена уламками сотень кораблів і човнів, що погойдувалися на хвилях. Якісь пливли корпусом вгору і вниз, інші стояли на якорі або вільно дрейфували, деякі просто гнили, а інші були розпанахані від зіткнень або каміння катапульт. На воді між уламками тримався шар дрібних дерев’яних трісок, наче шумовиння на холодному супі, рухаючись туди-сюди разом із припливом. Коли на місто падало Лжесвітло, цей мотлох інколи ряснів невидимими створіннями, яких тягнуло сюди із Каморрської затоки, бо в той час, як високі залізні ворота закривали кожен великий канал від вторгнення, Дерев’яна пустка був відкритий до моря з південного боку.

У центрі пустки на воді гойдався товстий, без щогли блокшив, шістдесят ярдів завдовжки й майже вдвічі менший завширшки, міцно закріплений ланцюгами, що вели вниз у воду: двома в носовій частині та двома на кормі. У Каморрі ніколи не будували чогось настільки важкого й незграбного; це судно було одним із найоптимістичніших виробів з арсеналів далекого Тал Веррара, геть як Ланц сказав Локу багато років тому. Тепер його високі пласкі палуби вкривали широкі шовкові навіси; під цими балдахінами можна було влаштовувати вечірки, які за своїм розгулом могли позмагатися з розважальними павільйонами Єрема. Але наразі на палубах було майже пусто, тільки виднілися силуети озброєних людей у плащах, які вдивлялися в дощ — Лок бачив щонайменше десяток. Вони стояли групами по двоє-троє з луками й арбалетами під рукою.

По всій Пустці ворушився людський мурашник: на деяких менш пошкоджених суднах розміщувалися цілі сім’ї, а інші відкрито використовували як спостережні пункти групи суворих на вигляд чоловіків. Вітале вів їх звивистими каналами між більшими уламками, обережно махаючи людям, що стояли на чатах, коли гондола пропливала повз.

— Сірий Король прикінчив учора ще одного з наших, — пробурмотів він, напираючи на жердину. — За нами зараз стежать багато нервових хлопців із серйозною зброєю, це я вам точно кажу.

— Ще одного? — Кало примружив очі. — Ми ще не чули. Кого?

— Високого Тессо, з Повних Крон. Його знайшли в Іржавих водах, висів у старій крамниці, з відрізаними яйцями. З нього витекла вся кров, ось як це було.

Лок із Жаном перезирнулися, а Нервовий Вітале крекнув.

— Ви були знайомі?

— Можна так сказати, — сказав Лок, — колись були.

Лок замислився. Тессо колись був ґарристою Повних Крон, одним із великих трудівників Барсаві та близьким другом молодшого сина капи, Пачеро. Ніхто в цілому Каморрі не міг його й пальцем діткнути (за винятком лише Барсаві та Павука), але той проклятий невидимий божевільний, який називав себе Сірим Королем, діткнув його вже напевне.

— Це, виходить, шестеро, так? — сказав Жан.

— Семеро, — відповів Лок. — Такої кількості мертвих ґарриста не було відтоді, як нам з тобою було по п’ять років.

— Хе, — сказав Вітале, — а я ж колись заздрив тобі, Ламоро, навіть цій твоїй крихітній банді.