Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 31)

— Так-от. Вертаємося до його проблемних ґарристів. Жоден з них не був настільки дурним, щоб зайти у Плавучу Могилу без банди за спиною або бути спійманим наодинці з Барсаві. У цей момент його правління було ще занадто невизначеним, щоб він просто влаштував істерику. Тож він вичікував... і одного вечора запросив на обід дев’ятьох своїх ґарристів, які завдали йому клопоту. Не всіх, звісно, порушників спокою, а найрозумніших, найміцніших і тих, у кого були найбільші банди. А їхні шпигуни повідомили, що цей чудовий вишитий килим, улюблена річ капи, був розгорнутий на підлозі, щоб усі могли побачити, а на ньому бенкетний стіл із більшою кількістю наїдків, ніж самі боги коли-небудь бачили. Тож ці дурні подумали, що Барсаві був серйозний, що він справді хоче поговорити. Вони гадали, що він наляканий, і правда чекали переговорів, тому не взяли із собою своїх банд і не придумали запасних планів. Вони були переконані, що виграли.

— Можна собі уявити, — сказав Ланц, — які вони були здивовані, коли сіли на стільці на цьому прекрасному килимі, а п’ятдесят людей Барсаві запхалися в кімнату з арбалетами й розстріляли тих бідолашних ідіотів такою кількістю болтів, що дикобраз у спеку забрав би будь-кого з них додому і взяв би за дружину. Якщо на килимі не було краплі крові, то вона була на стелі. Здогадуєшся, про що я?

— Отже, килим був зіпсований?

— Ще й як. Барсаві знав, як створити очікування, Локу, і як використати їх, щоб ввести в оману тих, хто хотів завдати йому шкоди. Вони вважали, що його дивна одержимість була запорукою їхнього життя. Виявляється, є лише кілька ворогів, достатньо чисельних і досить потужних, які були варті того, щоб втратити проклятий килим.

Ланц показав уперед і на південь.

— Отакий він, чоловік, який чекає на розмову з тобою приблизно за пів милі в цьому напрямку. Я настійно рекомендував би бути ввічливим з ним.

З

«Остання помилка» була місцем, де підземний світ Каморра просочувався на поверхню. Це була злодійська таверна, де правильні люди могли пити й вільно обговорювати свої справи, а поважні громадяни впадали в око, як змії в дитячій кімнаті, і їх швидко проводжали за двері недоброго вигляду чоловіки з дебелими руками й крихітною уявою.

Цілі банди приходили сюди випити, влаштуватися на роботу й просто себе показати. Чоловіки голосно сперечалися про найкращий спосіб задушити когось зі спини та про бездоганні види отрут для вина чи їжі. Вони відкрито проголошували дурість герцового двору, або його системи оподаткування, або його дипломатичних домовленостей з іншими містами Залізного моря. Вони вели цілі битви кубиками та уламками курячих кісток, удаючи армії, голосно оголошували, як вони повернули б ліворуч, коли герцог Нікованте пішов праворуч, як вони не відступали б, коли п’ять тисяч залізних списів повстання Шаленого графа спускаються до них з пагорба Божественної брами.

Але жоден з них, незалежно від того, наскільки сильно накачаний випивкою, чи зглядом, чи дивними наркотичними порошками Єрема, попри те, які генеральські чи державницькі подвиги приписував собі, не наважиться порадити капі Венкарло Барсаві коли-небудь змінити хоч один ґудзик на його жилеті.

4

Розбита вежа — це пам’ятка Каморра, що височіє на дев’яносто футів над землею на самісінькому північному краю Сильця — того багатолюдного району, де моряків із сотні західних портів щовечора переправляють від бару до пивної, до ігрового кубла й назад, їх протрушують крізь сито корчмарів, повій, грабіжників, гравців, усіляких шарлатанів та інших вуличних шахраїв, поки їхні кишені не спорожніють так само, як і голови, і їх можна буде скинути на корабель, де вони будуть оклигувати від похмілля та хвороб. Моряки заходять, як приплив, і виходять, як приплив, не лишаючи після себе нічого, крім залишків з міді та срібла (а іноді й крові).

Хоча людських зусиль недостатньо, щоб зламати елдерскло, Розбиту вежу вже знайшли в її нинішньому стані, коли люди вперше заселили Каморр, крадучись серед руїн старішої цивілізації. Химерне скло й камінь горішніх поверхів вежі були спотворені великими розривами; ці пробоїни були почасти покриті деревом, фарбою та іншими рукотворними матеріалами. Міцність усієї конструкції навряд чи піддається сумніву, але красою через такий ремонт вона не вражала, а кімнати для винайму на горішніх шести поверхах є одними з найменш бажаних у місті, оскільки доступні лише за рядами вузьких, крутих зовнішніх сходів; їхній веретеноподібний дерев’яний каркас нудотно гойдається від сильного вітру. Більшість мешканців — це молоді бандюки з різних ватаг, для яких таке помешкання — дивний знак пошани.

«Остання помилка» заповнює перший поверх біля широкого низу Розбитої вежі, і після настання Лжесвітла в ній рідко буває менше ніж сотня відвідувачів. Лок міцно вчепився за спину Ланцового плаща, коли той продирався крізь натовп біля дверей. Подув повітря з бару був сповнений запахів, які Лок добре знав: сотні видів міцної випивки й дихання чоловіків і жінок, які все те пили, піт як несвіжий, так і свіжий, сеча й блювотиння, пряні ароматичні суміші й мокра шерсть, гострота імбиру і їдкий туман тютюну.

— Ми можемо довірити онде тому хлопцю стежити за нашим цапом? — гукнув Лок над гомоном.

— Звісно, звісно. — Ланц зробив якийсь складний жест рукою на знак привітання групі чоловіків, які боролися на руках просто в приміщенні бару; ті, хто не зчепився в запеклій боротьбі, усміхнулися й помахали у відповідь. — По-перше, це його робота. По-друге, я добре заплатив. По-третє, тільки божевільний захоче вкрасти смирного козла.

«Остання помилка» була свого роду пам’ятником краху людської винахідливості в критичні моменти. Стіни тут були вкриті дивовижною різноманітністю сувенірів, кожен з яких розповідав свою історію, яка закінчувалася фразою «не зовсім добре». Над баром висів повний латний обладунок, на лівій груді арбалетною стрілою був пробитий квадратний отвір. Стіни вкривали зламані мечі та розколоті шоломи, а також уламки весел, щогл, рангоутного дерева та шматки вітрил. Найбільшим предметом гордості бару було те, що він зберігав сувенір на пам’ять про кожен корабель, який затонув у межах видимості Каморра за останні сімдесят років.

У цей безлад отець Ланц затягнув Лока Ламору, наче катер, який буксирують за кормою величезного галеона. На південній стіні бару був альков, схований від поглядів рядами частково насунутих штор. Там пильнували чоловіки та жінки, їхні суворі очі постійно бігали по юрбі, а руки ніколи не відлипали від зброї, яку вони несли відкрито й показно — кинджали, дротики, мідні й дерев’яні палиці, короткі мечі, сокири й навіть арбалети, від тонких, які годилися для вулиці, до великих, якими можна було звалити коня, які, здавалося, (для широко розчахнутих очей Лока) могли пробити діри в камені.

Один із цих охоронців зупинив отця Ланца, і вони обмінялися кількома словами пошепки; інший вартовий відправився до алькова, закритого фіранками, тоді як перший насторожено окинув оком Ланца. За кілька хвилин знову з’явився другий охоронець і поманив їх до себе. Так Лока вперше привели до Венкарло Барсаві, капи Каморра, який сидів на простому стільці біля простого столу. Понад стіною позаду нього стояла пара прислужників, досить близько, щоб відповісти на виклик, але досить далеко, щоб не чути тихої розмови.

Барсаві був великим чоловіком, широким, як Ланц, але, очевидно, трохи молодшим. Його змащене олією чорне волосся було туго затягнуте на потилиці, а з підборіддя звисали бороди, як три заплетені мотузки волосся, акуратно нашаровані одна на одну. Ці бороди розлетілися, коли Барсаві повернув свою круглу голову, і здалися досить густими, щоб вжалити, якщо торкнуться голої шкіри.

Барсаві був одягнений у пальто, жилет, бриджі та чоботи з якоїсь дивної темної шкіри, яка навіть непідготовленим очам Лока здавалася надзвичайно товстою й жорсткою; через мить хлопець зрозумів, що це, мабуть, шкура акули. Нерівні білі ґудзики, що розсікали його жилет і манжети й тримали шари шийних хусток із червоного шовку... це були людські зуби.

На колінах Барсаві, пильно дивлячись на Лока, сиділа дівчина приблизно його віку, з коротким заплутаним темним волоссям і обличчям у формі серця. Вона теж була в цікавому вбранні. Її сукня зшита з білого шовку, прикрашеного вишивкою, — таку не соромно було б одягнути й доньці якогось вельможі, а маленькі чобітки, що звисали під її подолом, були з чорної шкіри й підбиті залізом, із загостреними сталевими шипами на п’ятах і носаках.

— Значить, це наш хлопчик, — сказав Барсаві глибоким, злегка гугнявим голосом з приємним відтінком веррарського акценту. — Працьовитий маленький хлопчик, який так збентежив нашого дорогого Батька злодіїв.

— Той самий, ваша честь, тепер охоче бентежить мене та інших моїх підопічних. — Ланц потягнувся рукою за спину й випхав Лока перед собою. — Чи можу я представити Лока Ламору, недавнього жителя Пагорба Тіней, нині ж посвяченого Переландро?

— Чи ще якогось бога, еге? — Барсаві засміявся й простягнув невелику дерев’яну коробку, яка лежала на столі біля його руки. — Завжди приємно бачити тебе, коли твій зір дивом повертається, Ланце. Візьми покури. Це єремітський чорний корінь, неймовірно хороша штука, тільки цього тижня скрутив.