Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 30)

Тож усмирення лишають для тварин — переважно в’ючних, призначених для міської служби. Тісні межі повного небезпек міста, як-от Каморр, ідеально підходять для цього процесу. Зі смирним поні можна не перейматися, що він скине із себе дітей багачів. Зі смирними конями й мулами можна ніколи не боятися, що вони хвицнуть своїх приборкувачів чи скинуть дорогі вантажі в канал. На морду тварини надягають мішковину зі шматочком білого каменя та сірником, що повільно тліє, а люди відступають на свіже повітря. Через кілька хвилин очі істоти набувають кольору свіжого молока, і вона більше ніколи нічого не зробить з власної ініціативи.

Але в Лока пульсувала голова, і він тільки звик до думки, що він убивця і мешканець приватної скляної казкової країни, і моторошна механічна поведінка кози зовсім не турбувала його.

— Цей храм буде геть такий самий, як я його залишив, коли повернусь сьогодні ввечері, — сказав отець Ланц, коли закінчив одягатися для свого виходу на вулицю. Безокий священник зник з кінцями, а на його місце прийшов дебелий чоловік середніх років і середнього достатку. Його бороду й волосся підфарбували якоюсь коричневою фарбою; жилет і дешевий плащ на бавовняній підкладці вільно звисали поверх кремової сорочки без краваток і шийних хусток.

— Геть такий самий, — повторив один із братів Санців.

— І не спалений чи ще щось, — сказав другий.

— Якщо ви, хлопці, можете спалити камінь та елдерскло, то боги мають вищі плани на вас, ніж учнівство в мене. Не казіться тут. Я беру Лока, щоб, а-а-а...

Ланц скоса глипнув на Ламору. Потім удав, що вихиляє чарку, а відтак схопився за щелепу, наче від болю.

— А-а-а-а, — хором вимовили Кало й Ґальдо.

— Атож. — Ланц примостив на голову круглий шкіряний ковпак і взяв поводи Локового цапа. — Чекайте на нас. Це, м’яко кажучи, має бути цікаво.

2

— Цей капа Барсаві, — сказав Лок, коли Ланц вів безіменного цапа через одну з вузьких скляних арок між Фаурією та Монетно-цілувальним рядом, — здається, мій старий господар розповідав мені про нього.

— Ти цілком слушно кажеш. Того разу ти допоміг спалити «Елдерскляну лозу», наскільки мені відомо.

— А. То ви знаєте про це.

— Щойно твій старий господар почав розповідати мені про тебе, він просто... не замовкав кілька годин.

— Якщо я ваш пецон, то ви тоді — пецон Барсаві?

— Це простий і досить точний опис наших стосунків із ним. Усі правильні люди — солдати Барсаві. Його очі, вуха, його агенти, піддані. Його пецони. Барсаві — це... такий особливий друг. Я робив для нього деякі речі, коли він прийшов до влади. Можна сказати, ми виросли разом — я дістав особливе ставлення, а він отримав, а-а, ціле місто.

— Особливе ставлення?

Стояла особливо приємна ніч для прогулянки по літньому Каморру. За якусь годину до того випав сильний дощ, і свіжий туманець, що обвивав будівлі своїми вусиками, немов чіпкі руки примарних велетів, був трохи прохолоднішим, ніж зазвичай, а запах його ще не був пересиченим пахощами мулу, мертвої риби й людських відходів. Після настання Лжесвітла на Монетно-цілувальному ряду майже не було людей, тож Лок із Ланцом говорили вільно.

— Особливе ставлення. У мене є привілей відстані. Що означає... Що ж, у Каморрі є сотня банд, Локу. Понад сотня. Я всі їх і не пригадаю. Деякі з них занадто нові або занадто буйні, щоб капа Барсаві міг довіряти їм. Тому він уважно стежить за ними: наполягає на частих звітах, підсаджує в них своїх людей, тісно контролює їхні дії. Ті з нас, хто не зазнає такої перевірки, — Ланц вказав на себе, а потім на Лока, — можна сказати, вважається, що такі люди ведуть справи чесно, поки не доведуть протилежного. Ми дотримуємось його правил і платимо йому частину свого заробітку, а він думає, що може більш-менш довіряти нам і вірить, що ми все зробимо правильно. Ні ревізій, ні шпигунів — нічого такого. «Відстань». Це привілей, вартий своїх грошей.

Ланц запхав руку в одну з кишень плаща й звідти почувся приємний дзвін монет.

— Маю ось до нього деякий прояв пошани. Чотири десятих за цей тиждень із казана Храму Переландро.

— Понад сотня банд, кажете?

— У цьому місті більше банд, ніж паскудних запахів, хлопчику. Деякі з них старші за окремі родини на Альчеґранте, а якісь з них мають суворіші ритуали, ніж певні ордени священників. Колись було майже тридцять кап, і кожен з них тримав у кулаці чотири чи п’ять банд.

— Тридцять кап? Таких, як капа Барсаві?

— І так і ні. Так, вони верховодили бандами, віддавали накази й розрізали чоловіків від пісюна до очей, коли їх розсердять; і ні, в іншому вони нічим не схожі на Барсаві. П’ять років тому було тридцять босів, про яких я говорив. Тридцять маленьких королівств, усі боролися, крали й різали одне одного на вулицях. Усі воювали з жовтими куртками, які вбивали по двадцять людей на тиждень. У спокійні часи.

— Тоді з Тал Веррара явився капа Барсаві. Раніше був ученим у Теринському колегіумі, можеш повірити? Викладав риторику. Затис, значить, у кулаці кілька банд і почав різанину. Не як якийсь рубака із завулка, а швидше як лічець, що вирізає шанкр. Коли Барсаві знищував чергового капу, то знищував і його банду. Але без особливої потреби він на них не тиснув. Він дав їм повні території, дозволив вибирати собі власних ґарристів і ділився баришем.

— І значить, п’ять років тому їх було тридцять. Чотири роки тому — десять. А три роки тому став один. Капа Барсаві і його сотня банд. Усеньке місто, усі правильні люди, включно з нинішньою компанією, у нього в кишені. Немає більше відкритої війни по каналах. Нема загонів злодіїв, які відразу опиняються в зашморзі в Палаці Терпіння. Нині їх вішають по двоє-троє за раз.

— Через Таємний мир? Який я порушив?

— Той самий, що ти порушив, так. Ти правильно подумав, що я про це знав. Так, хлопчику мій, це ключ до особливого успіху Барсаві. Усе зводиться до того, що в нього є постійна угода з герцогом, за виконанням якої стежить один з агентів герцога. Банди Каморра не чіпають знаті; ми не чіпаємо кораблів, підвод чи ящиків, на яких є законний герб. Натомість Барсаві є справжнім правителем кількох премилих точок міста. Згарище, Тіснина, Покидьки, Дерев’яна пустка, Сильце і частини доків. Крім того, міська варта набагато... розслабленіша, ніж мала б бути.

— Тоді нам можна грабувати всіх, крім знаті?

— Так. І крім жовтих курток. Ми можемо грабувати купців і міняйлів, усіх, хто заїжджає і виїжджає. Через Каморр проходить більше грошей, ніж через будь-яке інше місто на цьому узбережжі, хлопче. Сотні кораблів на тиждень, тисячі моряків та офіцерів. Тому заборона обкрадати вельмож геть не біда.

— Хіба це не злить купців, міняйлів та інших людей?

— Могло б, якби вони про це знали. Саме тому перед словом «мир» стоїть слово «Таємний». І тому Каморр — таке чудове, гарне, безпечне місце для життя. Боятися втратити гроші слід хіба тим, у кого їх і так небагато.

— Он як, — сказав Лок, перебираючи своє маленьке намисто з акулячим зубом. — Гаразд. Але тепер мені цікаво... Ви сказали, що мій старий господар заплатив за, гм, убивство мене. У вас будуть неприємності з Барсаві за те, що... не вбили мене?

Ланц засміявся.

— Чого б я брав тебе на зустріч із ним, якби це принесло мені неприємності, хлопче? Ні, це мені вирішувати — скористатися міткою смерті чи ні. Я купив її. Хіба не розумієш? Йому байдуже, чи ми насправді їх виконуємо, його цікавить лише те, що ми визнаємо, що влада дарувати життя чи смерть належить йому. Такий собі податок, який може зібрати лише він. Розумієш?

Лок кивнув, а потім мовчки поплівся за чоловіком, обмислюючи сказане. Його зболеній голові складно давалися масштаби того, що відбувалося.

— Розповім-но я тобі історію, — через деякий час сказав отець Ланц. — Історію, яка дасть тобі зрозуміти, з яким чоловіком ти зараз зустрінешся, і якому присягнеш на вірність цього вечора. Колись давно, коли хватка капи Барсаві над містом була ще геть слабка й нова, усі знали, що ватага його ґарристів планувала позбутися його, щойно з’явиться така нагода. І вони дуже пильнували всі його зустрічні ходи — колись вони допомогли йому підім’яти під себе це місто, тому знали, як він працює.

— Отже, вони зробили так, щоб він не зміг перебити їх усіх одразу; якби капа спробував перерізати пару горлянок, банди розпорошилися б і попередили одна одну, і це був би кривавий безлад, нова довга війна. Він відкрито не діяв. І все частіше ширилися чутки про їхню нелояльність. Капа Барсаві приймав відвідувачів у своїй залі — вона досі там, на Дерев’яній пустці. Колись це був великий веррарський блокшив, один із тих товстих широких галеонів, якими перевозили війська. Зараз він просто стоїть там на якорі, свого роду імпровізований палац. Він називає його Плавуча Могила. Так-от там він ефектно, так щоб усі знали, розклав на підлозі великий килим з Ашміра; справді чудова річ — таку сам герцог повісить на стіну для збереження. І він подбав, щоб усі навколо знали, як йому подобається той килим.

— І так пішло, що його піддані могли сказати, що він збирається зробити з відвідувачем, спостерігаючи за цим килимом; якщо мала пролитися кров, килим згортали й ховали кудись. Без винятку. Минали місяці. Килим згортали, килим розстеляли. Іноді люди, яких викликали на зустріч із ним, намагалися втекти, коли бачили голу підлогу під його ногами, що, звісно, було те саме, що вголос визнати свою провину.