Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 26)
Ланц почав збирати цю колекцію понад двадцять років тому, а його учні поповнили її багатством, отриманим завдяки рокам комбінацій та обманів. Дуже мало того, що носили Шляхетні Шельми, пропадало намарно; навіть просяклий потом літній костюм з найнеприємнішим запахом випирали, присипали алхімічними пахощами й дбайливо розвішували. За потреби його завжди можна було забруднити.
Середину гардероба займало дзеркало на зріст людини; ще одне, набагато менше, висіло на своєрідній системі шківів на стелі, щоб його можна було переміщати й розташовувати, як їм треба. Лок стояв перед великим люстром, одягнений у дублет і бриджі з опівнічного оксамиту; його панчохи були червоними, як кров на заході сонця, а проста каморрська краватка була майже такої самої барви.
— Ця клята мелодрама справді потрібна? — Кало був одягнений так само, хіба панчохи були сірими; він підтягнув рукави блузи вище ліктів і закріпив їх там затискачами з чорними перлами.
— Дуже навіть потрібна, — сказав Лок, поправляючи краватку. — Ми Опівнічники. Ми самовдоволені. Який поважний шпигун увірветься до садиби найтемнішої ночі в зеленому, чи помаранчевому, чи білому?
— Такий, що підійде й постукає у двері.
— Хороша думка, але все одно не хочу змінювати плану. У дона Сальвари був напружений день. Він буде відкритий для приємного шоку в кінці такого дня. Лавандовою барвою та карміном його шокувати навряд чи вийде.
— Ну вже точно не так, як ти задумав.
— Клятий дублет тисне на спині, — пробурмотів Лок. — Жан! Жа-а-а-а-а-а-ан!
— Що там таке? — почувся луною крик за якусь мить.
— Та просто люблю твоє ім’я вимовляти! Ходи сюди!
По хвилі Жан неквапливо зайшов у гардероб з келихом бренді в одній руці й потріпаною книжкою в іншій.
— Я думав, у Ґрауманна відгул цього разу, — сказав він.
— Так і є. — Лок нетерпляче махнув на спину свого дублета. — Мені потрібні послуги найпотворнішої швачки Каморра.
— Ґальдо помагає Жуку домити посуд.
— Бери свої голки, чотириокий.
Жан звів брови над окулярами для читання, проте відклав книгу та келих і відкрив невелику дерев’яну скриню під стіною.
— Що читаєш? — Кало прикріпив посередині краватки крихітний затискач зі срібла й аметисту й вдоволено розглядав себе в маленькому дзеркалі.
— Кімлартена, — відповів Жан, просилюючи чорну нитку через білу кістяну голку й намагаючись не вколоти при цьому пальців.
— Корські романи? — пирхнув Лок. — Сентиментальне сміття. Ніколи не подумав би, що ти любиш казочки.
— Це культурно значущі записи століть існування Теринського Трону, — сказав Жан і ступив позаду Лока, тримаючи розпорювач для швів в одній руці та голку з ниткою в другій. — Плюс щонайменше трьом лицарям звір з Вуаццо повністю відірвав голови.
— Рукопис часом не ілюстрований?
— Хіба там, де нецікаві частини. — Жан возився зі зворотною стороною дублета так делікатно, як із замком чи кишенею пальта жертви.
— Та розпорюй його як слід. Мені плювати, який він там буде на вигляд — усе одно буде схований під плащем. Ми ще встигнемо його підлатати.
— Ми? — Жан порснув, послабивши дублет кількома стратегічними порізами. — Швидше я. Ти так само вмієш латати одяг, як пес віршувати.
— І я охоче це визнаю. Боги, так набагато краще. Тепер є куди сховати гаманець зі значком та кілька сюрпризів, про всяк випадок.
— Трохи незвично розпускати щось на тобі, а не ушивати. — Жан розклав свої інструменти так, як вони завжди лежали у швейній скрині, і закрив ляду. — Того не забувай про вправи — нам геть не треба, щоб ти набрав пів фунта.
— Ну що сказати, більшість моєї ваги — це мозок. — Лок підгорнув рукави й заколов їх, як Кало.
— Ти складаєшся на третину з поганих намірів, на третину — з чистої скупості, а на одну восьму — з тирси. Те, що залишилося... ну напевно, то мізки.
— Раз ти тут, і ти такий експерт у моїй бідній особі, чому б тобі не дістати маскарадної коробки й не допомогти мені навести марафет?
Жан узяв павзу для ковтка бренді, а тоді добув високу потерту дерев’яну коробку з десятками маленьких шухлядок.
— Що робимо першим? Волосся? Чорнити будемо?
— Я навіть сказав би, смолити. Мені доведеться пробути цим хлопчиною рази два чи три.
Жан накрутив білу тканину навколо плечей дублета Лока й закріпив її спереду крихітною кістяною застібкою. Потім він відкрив баночку для припарок і вмочив пальці в густий темний гель, який насичено пахнув цитрусовими.
— Гм. На вигляд як деревне вугілля, а пахне апельсинами. Мені ніколи не зрозуміти почуття гумору Джессаліни.
Лок усміхнувся, коли Жан почав вминати субстанцію в його каштанове волосся.
— Навіть чорним аптекарям треба інколи чимось себе розважати. Пам’ятаєш ту свічку із запахом м’яса, що збиває з ніг? Вона дала нам її, аби втихомирити того клятого сторожового пса дона Фелуччії.
— Ага, дуже смішно було. — Кало насупився, зосереджено додаючи нових крихітних деталей до своєї тонкої роботи. — З усього Каморра на запах збіглися бродячі коти й падали просто на вулиці, що вже була всіяна маленькими тільцями. Розгулявся вітер, і ми тікали й намагалися перегнати дим...
— Не найкраща наша хвилина, — сказав Жан. Його робота була вже майже закінчена; речовина, здавалося, всоталася у волосся Лока, надаючи природний відтінок глибокого каморрського чорного кольору, із ледь помітним блиском. Але багато чоловіків у Каморрі прилизували волосся спеціальними засобами, тож навряд чи це приверне чиюсь увагу.
Жан витер пальці об білий рушник на шиї Лока, а потім занурив клаптик тканини в іншу баночку з перламутровим гелем. Ця речовина, нанесена на його пальці, видаляла залишки фарби для волосся — чорний гель немов випаровувався в повітря. Жан промокнув тканиною скроні та шию Лока, стираючи ледь помітні плямки й краплі, що залишилися від фарбування.
— Шрам кладемо? — запитав Жан, закінчивши.
— Так, прошу. — Лок провів мізинцем по лінії правої вилиці. — Отак уздовж клади, якщо твоя ласка.
Жан дістав з маскарадної скриньки тонку дерев’яну трубку з крейдяним білим наконечником і намалював нею коротку лінію на обличчі Лока, геть як той показав. Лок здригнувся, коли матеріал зашипів на секунду чи дві; миттю біла лінія затверділа у бліду дугу псевдошкіри, ідеально імітуючи шрам.
Тієї миті у дверях гардероба з’явився Жук, його щоки були трохи рум’яніші, ніж зазвичай. В одній руці він тримав складаний гаманець із чорної шкіри, трохи більший за той, який зазвичай носив би джентльмен.
— Кухня чиста. Ґальдо сказав, що ти забудеш його, якщо я не принесу й не кину тобі.
— Прошу, не сприймай буквально все, що він каже. — Лок простягнув руку до гаманця, поки Жан знімав білу тканину з його плечей, переконавшись, що фарба для волосся висохла. — Зламаєш цю штуку — і я відкочу тебе до Емберлена в бочці. Особисто.
Значок усередині гаманця, складний виріб із золота, кришталю та матового скла, був найдорожчим реквізитом у всій грі — навіть бочка п’ятсот другого остершаліна була дешевшою. Значок виготовили в Талішамі, за чотири дні їзди по узбережжю на південь. Жодному фальшивомонетнику з Каморра, хай якому майстерному, не можна було довірити тихо й без зайвого шуму підробити значок таємної поліції самого герцога.
Стилізований павук над королівською печаткою Ясного герцогства — жоден із Шляхетних Шельм ніколи не бачив такої, але Лок був упевнений, що майже ніхто з дрібної знаті не бачив її теж. Приблизний опис значка, що вселяв у всіх богобоязливий страх, прошепотіли їм правильні люди Каморра, і з цього опису була складена підробка-припущення.
— Кульгавий Дюрант каже, що Павук — це вигадки, — сказав Жук, віддаючи гаманець. Усі троє старших Шляхетних Шельм у кімнаті різко подивилися на нього.
— Якщо помістити мізки Дюранта в наперсток з водою, — сказав Жан, — вони скидатимуться на корабель, що загубився посеред моря.
— Опівнічники справжні, Жуче. — Лок обережно поплескав себе по волоссю й виявив, що руки лишилися чистими. — Якщо тебе коли-небудь зловлять на порушенні Миру, тобі краще помолитися, щоб капа дістався до тебе раніше, ніж вони. Барсаві — милосердна душа порівняно з людиною, яка керує Палацом Терпіння.
— Я знаю, що Опівнічники справжні, — мовив Жук. — Я просто передав, що кажуть, ніби
— О, він існує. Жане, підбери мені вуса. Щось таке, що до волосся пасуватиме. — Лок провів пальцем по гладенькій шкірі навколо губ, поголених по обіді. — За Опівнічниками стоїть людина. Ми з Жаном роками намагалися з’ясувати, хто це має бути, але всі сліди зрештою нікуди не ведуть.
— Навіть ми з Ґальдо спантеличені, — додав Кало. — А значить, ми маємо справу з дияволом надзвичайної вправності.
— Але як ти можеш бути впевнений?
— Сформулюємо це так, Жуче. — Лок зробив павзу, поки Жан показав йому одні накладні вуса, а Лок похитав головою, він знову закопався в маскарадну скриньку. — Коли капа Барсаві когось вбиває, ми про це чуємо, так же? У нас є зв’язки, і новини ширяться. Капа
— А коли герцог убиває когось сам, — сказав Кало, — завжди є ознаки. Жовті куртки, солдати нічної варти, накази, суди, прокламації.
— Але коли на когось звертає свою увагу Павук... — Лок коротко кивнув на другі вуса, які Жан підняв йому на розгляд. — Коли це Павук, бідолаха, про якого йдеться, одразу щезає з лиця землі. А капа Барсаві нічого не каже. Ти розумієш? Він удає,