Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 24)

— Я... — Дон Сальвара ледь не скочив на ноги, але згадав чоловіка, що стояв позаду нього, і, схоже, передумав. — Я не розумію, як таке можливе. Він...

— Прошу вибачення, мілорде. — Чоловік зі шрамом усміхнувся жахливо й штучно, як може усміхнутися чоловік без дітей, намагаючись втішити засмучене немовля. — Але дозвольте мені запитати вас: ви коли-небудь чули про людину, яку називають Шипом Каморра?

2

— Я краду лиш тому, що моїй дорогій родині нема на що жити!

Лок Ламора проголосив це з високо піднятим келихом. Шляхетні Шельми сиділи за старим столом з відьминого дерева в розкішній норі під Домом Переландро; Кало і Ґальдо — праворуч, а Жан із Жуком — ліворуч від Лока. Перед ними був повний стіл пишних наїдків, і небесна люстра гойдалася над головою у знайомому ореолі золотого світла.

— Брехло! — хором відповіли хлопці.

— Я краду лиш тому, що в цьому злому світі не заробиш чесним трудом! — вигукнув, піднявши й собі келих, Кало.

— БРЕХЛО!

— Я краду лиш тому, що мушу годувати свого брата-близнюка, ледацюгу й бідака, чия лінь розбила серце нашій матінці! — проказав Кало й отримав стусана від брата.

— БРЕХЛО!

— Я краду лиш тому, що колись потрапив у погану компанію, — сказав Жан.

— БРЕХЛО!

Нарешті ритуал дійшов до Жука. Хлопчик тремтячою рукою підняв келих і закричав:

— Я краду лиш тому, що це страшенно весело!

— ШЕЛЬМА!

Під загальні крики й ухання п’ятеро злодіїв цокнулися келихами; світло блищало на кришталі й сяяло крізь туманні зелені глибини м’ятного веррарського вина. Усі вихилили келихи й гахнули ними об стільницю. Жук, уже трохи косоокий, обійшовся зі своїм дещо делікатніше.

— Панове, я тримаю в руках перші плоди довгих тижнів навчання і страждань. — Лок підняв скручений у рурку пергамент зі стрічками та блакитною сургучною печаткою кольору дрібного дворянства Каморра. — Акредитив на п’ять тисяч повних крон з кишені дона Сальвари, які ми завтра отримаємо в Мераджіо. І, підозрюю, перша удача, яку допоміг наблизити наш наймолодший учасник.

— Хлопчик із бочки! — в унісон закричали брати Санци; за мить з-поміж них вискочила булочка з мигдальною скоринкою, влучила Жуку межи очі й плюхнулася на його пусту тарілку. Жук розламав її навпіл і відповів тим же, й хоч і був добряче підпитий, потрапив у ціль.

Лок провадив далі, а Кало супився й витирав з очей крихти:

— Другий контакт сьогодні минув легко. Але ми не зайшли б так далеко, так швидко, якби не кмітливість Жука вчора. Який до біса дурний, безрозсудний, безглуздий вчинок! У мене немає слів, щоб висловити своє захоплення. — Лок устиг утнути фокус з пляшкою вина під час виступу й порожні келихи присутніх раптом наповнилися алкоголем. — За Жука! За нову напасть для міської варти Каморра!

Коли підбадьорення й голосне цмокання від цього тосту вщухли, а Жука схвально поплескали по спині так сильно, що в того, певно, мізки в голові перемішалися, Лок дістав один великий келих, поставив його на середину столу й повільно наповнив.

— Ще одне, перш ніж почнемо трапезу. — Він підняв келих, і всі замовкли. — Келих, наповнений для відсутнього друга. Ми страшенно сумуємо за старим Ланцом і бажаємо спокою його душі. Нехай Нечесний Наглядач завжди стоїть на сторожі і благословляє свого нечесного слугу. Він був настільки доброю та покаянною людиною, наскільки бувають злодії.

Лок обережно поставив келих у центрі столу й накрив його клаптиком чорної тканини.

— Він дуже пишався б тобою, Жуче.

— Сподіваюся. — Хлопець дивився на закритий бокал посеред розкішних келихів та позолочених тарілок. — Шкода, що я його не застав.

— Ти був би для нього приємним подарунком на старість. — Жан поцілував тильну сторону лівої руки — жест благословення священників Безіменного Тринадцятого. — Навіть приємним перепочинком від того, чого він натерпівся, коли виховував нас чотирьох!

— Жан великодушний. Ми з ним були святими. Це брати Санци не давали спати бідолашному старому, змушували молитися шість ночей на тиждень. — Лок потягнувся до одної вкритої тканиною тарілки. — Нумо їсти.

— Ти хотів сказати, що молився, щоб ви із Жаном виросли спритними та красивими, як ми двоє! — Рука Ґальдо вхопила Лока за зап’ястя. — Ти нічого не забув?

— Я? Забув?

Кало, Ґальдо і Жан відповіли на це запитання, дружно втупившись у Лока. Жук сором’язливо глипнув на люстру.

— Чорти б вас дерли. — Лок сповз зі свого позолоченого стільця й підійшов до буфета; коли він повернувся до столу, у нього в руці був крихітний келишок, трохи більший за чарочку. Туди він влив крапельку м’ятного вина. Він не підніс цього келишка угору, а поставив посеред столу біля бокала під чорною тканиною.

— Келих за відсутнього когось. Я не знаю, де вона зараз, і я молюся, щоб ви всі, хіба крім Жука, захлинулися вже, дякую дуже.

— Навряд чи назвеш це гарним благословенням, особливо від священника. — Кало поцілував тильну сторону власної лівої долоні й помахав нею над крихітним келишком. — Вона була однією з нас ще до тебе, ґappucmo.

— Знаєш, про що я молюся? — Лок вперся руками у край столу, аж побіліли пальці. — Щоб колись хтось із вас дізнався, що таке кохання, коли воно рушить вище ґудзиків на штанях.

— Щоб розбити серце, потрібні двоє. — Ґальдо м’яко поклав ліву руку на правицю Лока. — Я не пам’ятаю, щоб вона облажалася без твоєї вправної допомоги.

— І осмілюся сказати, — мовив Кало, — було б величезним полегшенням для всіх нас, якби ти був такий ласкавий і пішов по дівках. Добряче й надовго. Боги, та хоч із трьома відразу! Це ж не те, що в нас не вистачає на те коштів.

— Хочу, щоб ви знали, що моє терпіння на цю тему вичерпалося задовго до... — Голос Лока підвищився до крику, коли Жан міцно схопив його за лівий біцепс, і дебелий кулак легко обхопив руку Лока.

— Вона була нашим хорошим другом, Локу. Була і є. Будьмо якось по-людському.

Жан потягнувся до пляшки вина, а потім наповнив келих по вінця. Він підняв його на світло й забрав другу руку з руки Лока.

— Келих, налитий для відсутнього друга. Зичимо Сабіті добра. А собі — міцного братерства.

Лок дивився на нього якусь секунду, яка здавалася хвилиною, а потім протяжно зітхнув.

— Вибачте. Не хотів зіпсувати свята. Це був поганий тост, і я... мені шкода. Треба було краще подумати про свої обов’язки.

— Мені теж шкода. — Ґальдо соромливо усміхнувся. — Ми не звинувачуємо тебе за те, що ти відчуваєш. Ми знаємо, що вона була... вона була... собою.

— А мені не шкода за те, що я сказав про дівок. — Кало вдавано вибачливо знизав плечима. — Я серйозно, чоловіче. Занур уже кудись свого ґнота. Кинь якір. Сходи до дами за піхвами для свого кинджала. Тобі зразу стане краще.

— Хіба не очевидно, що я зараз просто в екстазі? Мені не потрібно, щоб мені стало краще, бо в нас із вами ще є над чим працювати цього вечора! Заради любові Нечесного Наглядача, а не можемо ми, будь ласка, просто прикінчити цю тему й кинути її клятий труп у затоку?

— Вибач, — сказав Кало по хвилі після прицільного погляду Жана. — Вибач. Слухай, ти ж знаєш, ми тобі бажаємо тільки добра. Нам обом шкода, якщо ми занадто напираємо. Але вона в Парлеї, а ми в Каморрі, і очевидно, що ти...

Кало вже було продовжив би, але від його перенісся відскочила булочка з мигдалем, і він здригнувся від несподіванки. Ще одна поцілила Ґальдо в лоба, а третя стрибнула на коліна Жану, й Лок устиг вчасно підняти руку, щоб відбити ту, яка призначалася йому.

— Їй-бо! — Жук стискав у витягнутих руках ще більше булочок і направляв їх, як заряджені арбалети. — І це цього мені з нетерпінням чекати, коли виросту? Я думав, що ми святкуємо те, що ми багатші й розумніші за всіх!

Лок дивився на хлопця лише мить, а потім простягнув руку і взяв у Жана повний келих, і його вуста розламалися в усмішці. — Жук має рацію. Годі вже казитися, нумо вечеряти. — Він якомога вище підняв келих до світла люстри. — За нас — багатших і розумніших за всіх!

— БАГАТШИХ І РОЗУМНІШИХ ЗА ВСІХ! — почувся дзвінкий хор.

— Ми п’ємо за відсутніх друзів, які допомогли привести нас туди, де ми є зараз. Ми сумуємо за ними. — Лок підніс келих до губ і зробив крихітний ковточок, перш ніж поставити його назад.

— І любимо їх, хай там що, — стиха проказав він.

З

— Шип Каморра... це особливо безглузда чутка, яка ходить по трапезній, коли деякі дони-фантазери недостатньо ретельно розбавляють водою вино.

— Шип Каморра, — мило сказав чоловік зі шрамом, — сьогодні ввечері зійшов із вашої прогулянкової барки з підписаним векселем на п’ять тисяч крон із білого заліза.

— Хто? Лукас Фервайт?

— Ніхто інший.

— Лукас Фервайт — вадранець. Моя мати була вадранкою — я знаю мову! Лукас — зі Старого Емберлена, повірте мені. Він ходить закутаний у вовну з голови до ніг і відскакує на шість футів, коли жінка тільки кліпне на нього! — Дон Лоренцо від роздратування зняв окуляри й поклав їх на стіл. — Та він поставив би на кін життя власних дітей проти ціни, яку він міг отримати за бочки оселедцевих кишок. Я мав справу зі схожими на нього стільки разів — не зрахуєш. Цей чоловік не каморрець і точно не якийсь міфічний злодій!

— Мілорде. Вам двадцять і чотири роки, так?

— Сьогодні було стільки. А це як стосується справи?

— Ви, безсумнівно, зазнайомилися з багатьма купцями за роки після смерті ваших матері й батька, нехай буде їм спокій Довгого Мовчання. З багатьма купцями, чимало з яких — вадранці, правильно?