Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 23)
— Дуже скоро це буде і про тебе теж, — усміхнувся Ґальдо.
— Годі базікати. — Ланц хлюпнув вина-ртуті в келих Лока й повернув його хлопцеві. — Ще один тост і молитва. За Лока Ламору, нашого нового брата. Мого нового
Він ловко налив вина Кало й Ґальдо, а потім майже повний келих собі. Ланц та Санци підняли келихи, і Лок швидко зробив те саме. Під золотом виблискувало срібло.
— Ласкаво просимо до Шляхетних Шельм! — Ланц легенько цокнув своїм келихом по келиху Лока, видавши дзвінкий звук, який повис у повітрі й мелодійно затих.
— Треба тобі було вибрати смерть! — сказав Ґальдо.
— Він запропонував тобі смерть як вибір, правда? — заговорив Кало, коли вони з братом цокнулися келихами, а потім в унісон потягнулися через стіл, щоб цокнути і Локів.
— Смішки смішками, хлопці. — Коли всі перецокалися, Ланц ковтнув вина і провадив далі: — Так-от. Запам’ятайте мої слова: якщо це бідне створіння проживе цей рік, ви двоє будете перед ним мавпенятами витанцьовувати, а він жбурлятиме вам виноград, коли захоче побачити фокус. Ну ж бо пий, Локу.
Лок підняв келих; срібляста поверхня показала йому яскраве, але хитке відбиття власного обличчя та яскраво освітленої кімнати навколо. Букет вина був серпанком ялівцю й анісу та лоскотав у носі. Він приклав своє крихітне зображення до губ і випив. Здавалося, що трохи прохолодний напій розійшовся відразу двома шляхами, коли він ковтнув. Лінія лоскотливого тепла йшла просто вниз по горлу, а крижані вусики сягали вгору, ковзаючи по піднебінню та в пазухи носа. Хлопчик вирячив очі, закашлявся й провів рукою по раптово потерплих губах.
— Це дзеркальне вино з Тал Веррара. Хороша штука. А тепер їжте щось, інакше воно вам череп рознесе.
Кало і Ґальдо змахнули вологі серветки з тарілок і мисок, уперше розкривши повного мірою пишноту накритого столу. Були там ковбаски, акуратно нарізані й обсмажені в олії з четвертинками груш. Були також розрізані червоні перці, фаршировані мигдальною пастою та шпинатом; курятина, загорнута в тоненьке тісто, обсмажене майже до прозорості, і холодні чорні боби у винно-гірчичному соусі. Брати Санци раптом заходилися накладати порції цього й того на тарілку Лока занадто швидко, щоб він міг відстежити.
Незграбно тикаючи срібного виделкою з двома зубцями та одним із закруглених ножів, про які він перед тим зробив зневажливий коментар, Лок почав закидати в рот їжу; смаки найчудовішим і випадковим чином вибухали на язиці. Куряче м’ясо в тісті було приправлене імбиром і меленими апельсиновими кірками. Винний соус у квасолевому салаті зігрівав теплом язик, а гострі пари гірчиці обпікали горло. Він глитав вино, щоб загасити кожну нову пожежу в роті.
На його подив, близнюки Санци не бралися за їжу, коли понакладали делікатесів на його тарілку. Вони сиділи, склавши руки, й мовчки дивилися на Ланца. Переконавшись, що Лок їсть, він обернувся до Кало.
— Ти — вадранський аристократ. Скажімо, якийсь граф з одної з менш важливих Основ. Ти на вечері в Тал Веррарі; рівна кількість чоловіків і жінок, кожному відведене своє місце за столом. Гості тільки заходять до їдальні; твоя дама іде поруч із тобою, коли ти заходиш, у вас тече бесіда. Які твої дії?
— На вадранській званій вечері я відсуваю перед нею стілець без запрошення. — Кало не усміхнувся. — Але веррарські жінки будуть стояти біля стільця, аби показати, що вони хочуть, щоб його перед ними відсунули. Неввічливо припускати. Тому я дозволю їй зробити перший крок.
— Дуже добре. Тепер. — Ланц однією рукою вказав на другого Санцу, а другою почав накладати їжу в тарілку. — Скільки буде сімнадцять помножити на дев’ятнадцять?
Ґальдо зосереджено заплющив очі на кілька секунд.
— Гм... триста двадцять три.
— Правильно. Яка різниця між вадранською та теринською морською лігою?
— Е-е... Вадранська ліга на сто і... п’ятдесят ярдів довша.
— Молодець. Тоді на цьому все. Можете їсти.
Коли брати Санци досить непристойно накинулися на страви, Ланц звернувся до Лока, чия тарілка була вже майже порожня.
— Пробудеш тут кілька днів, і я почну запитувати й тебе про те, чого ти навчився. Якщо хочеш їсти, мусиш вчитися.
— А чого саме треба вчитися? Крім того, як накривати на стіл?
— Та всього! — Ланц здавався дуже задоволеним собою. — Усього, мій хлопчику. Як битися, як красти, як брехати з чесним обличчям. Як готувати такі страви! Як маскуватися. Як говорити, мов аристократ, писати, ніби священник, і волочити ноги, як недоумок.
— О, останнє Кало вже вміє, — сказав Ґальдо.
— А му ах на му ба-а-а, — промимрив Кало з набитим ротом.
— Пам’ятаєш, я казав тобі, що ми працюємо не так, як інші крадії? Ми тут — новий вид злодіїв, Локу. Ми є актори. Облудники. Я сиджу тут і прикидаюся священником Переландро, і вже багато років люди кидають мені гроші. Як думаєш, як я заплатив за те, щоб облаштувати цю маленьку казкову нору, за цю їжу? Мені п’ятдесят і три роки; ніхто мого віку вже не може скакати по дахах і відмикати замки. Мені краще платять за те, що я сліпий, ніж будь-коли платили за швидкість і клепку. А тепер я занадто повільний і круглий, щоб утнути щось справді цікаве.
Ланц допив свій келих і долив собі ще.
— А от ви. Ти, Кало, Ґальдо і Сабіта...у вас будуть усі переваги, яких у мене не було. У вас буде ґрунтовна й серйозна освіта. Я вдосконалю всі свої винаходи й техніки. А коли я з вами закінчу, ви таке будете учворювати... скажімо так, моя маленька афера з цим храмом буде здаватися іграшками.
— Мені подобається, — сказав Лок, відчуваючи, як пливе від вина голова. На хлопця опустився теплий серпанок умиротвореного задоволення й придушив напругу й занепокоєння, які були другою природою сироти з Пагорба Тіней. — Що робитимемо насамперед?
— Що ж, сьогодні, якщо не будеш вибльовувати свою першу пристойну їжу, Кало і Ґальдо поведуть тебе митися. Коли ти станеш менш ароматним, зможеш спати тут у нас. Завтра дістанемо тобі мантію прислужника й зможеш сидіти з нами на сходах і жебрати монети. Завтра ж... — Ланц почухав бороду й зробив ковток. — Я поведу тебе на зустріч із великою людиною. З капою Барсаві. Йому страшенно цікаво поглянути, що ти за один.
Глава третя
Уявні люди
1
Удруге за два дні дон Лоренцо Сальвара виявив, що в його життя втрутилися незнайомці в масках і каптурах у несподіваному місці. Цього разу було після півночі, і вони чекали на нього в його кабінеті.
— Зачиніть двері, — сказав нижчий зловмисник. Його голос був такий каморрський, грубий та прокурений і явно звиклий до того, що йому підкоряються. — Сідайте, мілорде, і можете не кликати свого слугу. Він... нездужає.
— Ви хто в чорта такі? — Пальці Сальвари рефлекторно потягнулася до руків’я меча, але на його поясі не було піхов. Він зачинив за собою двері, але не ворухнувся, щоб сісти за письмовий стіл. — Як ви сюди потрапили?
Зловмисник, який заговорив першим, простягнув руку й стягнув чорну тканину, що затуляла його ніс і рот. Обличчя в обрамленні чорного волосся було худорляве й кутасте, темні вуса на ньому — тонкі й бездоганно підстрижені. На правій вилиці чоловіка зміївся білий шрам. Він потягнувся до складок свого добре пошитого чорного плаща й дістав чорний шкіряний гаманець, який відкрив, щоб дон міг побачити його вміст — маленький золотий гребінь, вставлений у хитромудру конструкцію із матового скла.
— Боги. — Дон Сальвара вже без вагань нервово впав у крісло. — Ви Опівнічники.
— Саме так. — Чоловік склав гаманець і поклав його назад у плащ. Мовчазний гість, досі в масці й капюшоні, неквапливо обійшов і став за якісь фути позаду дона Лоренцо, між ним і дверима. — Просимо вибачення за вторгнення. Але наша справа тут надзвичайно делікатного характеру.
— Я... я якось образив Його Милість?
— Наскільки мені відомо, ні, мілорде Сальваро. Можна навіть сказати, що ми тут, щоб допомогти вам запобігти цьому.
— Я... я, ах... ну що ж. А що ви зробили з Конте?
— Просто дав йому дещо, щоб допомогти йому заснути, от і все. Ми знаємо, що він вірний, і знаємо, що небезпечний. Ми не хотіли ніяких... непорозумінь.
Чоловік, що стояв біля дверей, ступивши крок уперед, обійшов дона Сальвару та обережно поклав бойові ножі Конте на стіл.
— Ясно. Сподіваюся, з ним усе буде добре. — Дон Сальвара барабанив пальцями по письмовому столу й дивився на зловмисника зі шрамами. — Інакше я був би дуже незадоволений.
— Він абсолютно цілий і неушкоджений. Даю вам слово як людина герцога.
— Будемо вважати, що цього достатньо. Поки що.
Чоловік зі шрамом зітхнув і потер очі двома пальцями.
— Немає потреби починати нашу розмову з цього, мілорде. Прошу вибачення за несподівану нашу появу, але я впевнений, ви побачите, що ваш добробут є першорядним в очах нашого господаря. Мені доручено запитати, чи сподобалося вам сьогодні на Гульні?
— Так... — дон Сальвара говорив обережно, наче до стряпчого чи до секретаря на суді. — Гадаю, це була б точна оцінка.
— Добре, добре. У вас була компанія, правда ж?
— Зі мною була донна Софія.
— Я маю на увазі декого іншого. Не підданого Його Милості. Не каморрця.
— А, так. Купець. Купець, на ім’я Лукас Фервайт, з Емберлена.
— З Емберлена. Звісно. — Чоловік зі шрамом склав руки й оглянув кабінет дона. Якусь мить він дивився на пару маленьких скляних портретів старих дона і донни Сальвар, вміщених у рами й прикрашених чорними оксамитовими похоронними стрічками. — Що ж. Цей чоловік такий самий купець з Емберлена, як ви чи я, мілорде Сальваро. Він шахрай. Бутафорія.