Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 22)

— Отак. Правда, тут гарніше?

— Ага. — Лок провів рукою по гладенькій поверхні однієї зі стін. Скло було помітно холодніше за повітря. — Це елдерскло, так?

— Точно вже не тиньк. — Ланц підштовхнув Лока по проходу ліворуч, де той завертав за ріг, — Увесь льох храму оточений таким-от матеріалом. Запечатаний у ньому. Сам храм над нами був насправді побудований, щоб накрити його, сотні років тому. Наскільки я можу судити, у ньому немає розколів чи отворів, за винятком одного-двох маленьких тунелів, які ведуть до інших цікавих місць. Він герметичний, ніколи не пропускає ні краплі знизу, навіть коли на вулиці вода по пояс. А ще він захищає від щурів, тарганів, павуків-сисунів і всього цього лайна, — головне бути уважними, коли заходимо й виходимо.

Вони саме повертали за ріг, і звідти доносився брязкіт металевих каструль і тихі смішки братів Санців. Лок із Ланцом зайшли до затишно обставленої кухні з високими дерев’яними шафками й довгим столом з відьминого дерева, оточеним стільцями з високими спинками. Лок протер очі, коли побачив чорні оксамитові подушки та покриту лаком позлітку, що золотила кожну поверхню.

Кало і Ґальдо працювали біля цегляної полиці, де готувалася їжа, соваючи сковорідки й стукаючи ножами над величезною білою плитою алхімічного вогнища. Лок бачив колись менші блоки цього каменю, який виділяв бездимне тепло, коли на нього бризкала вода, але цей, мабуть, важив стільки ж, як отець Ланц. Поки Лок спостерігав, Кало (чи Ґальдо?) тримав у повітрі каструлю й лив воду зі скляного глека на шиплячу плиту. Великий стовп пари приніс густий букет солодких запахів, і Лок відчув, як по піднебінню стікає слина.

У повітрі над столом з відьминого дерева палала дивовижна люстра. Через роки Лок дізнався, що то була армілярна сфера, виготовлена зі скла з віссю з чистого золота. Всередині люстри сяяла алхімічна куля з біло-бронзовим світлом сонця; навколо були концентричні скляні кільця, які позначали орбіти планети та всіх її небесних родичів, зокрема три місяці. По краях висіли сотні зірок, які були схожі на бризки розплавленого скла, що якимось чином застигли в саму мить їхнього вибуху. Світло бігло, мерехтіло й горіло вздовж усіх граней люстри, але щось у цьому було не так. Складалося враження, ніби стелі та елдерскляні стіни якимось чином витягували світло з алхімічного сонця; заквашуючи його, ослабляючи, перерозподіляючи по всій довжині й ширині всенького елдерскла в цьому дивовижному льоху.

— Ласкаво просимо до нашого справжнього дому, нашого маленького храму Благодійника. — Ланц кинув мішок з монетами на стіл. — Наш покровитель ніколи особливо не поділяв думки, що благочестя щире тільки тоді, коли підкріплене аскезою — ми ж тут, унизу, виражаємо нашу вдячність за все хороше, вдячно насолоджуючись цим, якщо ти мене розумієш. Хлопці! Подивіться, хто пережив співбесіду!

— А ми й не сумнівалися, — сказав один близнюк.

— Навіть на секунду, — сказав інший.

— А тепер ми можемо почути, що він зробив, щоб його вигнали з Пагорба Тіней? — Запитання, сказане майже в ідеальному унісоні, звучало, ніби циклічний ритуал.

— Коли старші будете. — Ланц звів на Лока брови й похитав головою, переконавшись, що хлопчик чітко розгледів цей жест. — Набагато старші. Локу, я так розумію, стіл накривати ти не вмієш?

Лок похитав головою, і Ланц підвів його до високої шафки ліворуч від вогнища. Всередині були гори білих порцелянових тарілок; Ланц підняв одну в руці, щоб Лок міг побачити розписаний вручну геральдичний малюнок (обтягнутий кольчугою кулак, що стискає стрілу й виноградну лозу) і яскраву позолоту на пружку.

— Позичено, — сказав Ланц, — на досить постійній основі від донни Ізабелли Манечеццо, старої вдови, тітки нашого герцога Нікованте. Вона померла бездітною й рідко влаштовувала вечірки, тож однаково не користувалася всім цим добром. Бачиш, як деякі наші дії, які стороннім можуть здатися суто жорстокими та злодійськими, насправді є досить зручними, якщо подивитися на них під правильним кутом? Це рука Благодійника працює, або так нам подобається думати. Не те щоб ми могли відрізнити, якби він цього не робив.

Ланц передав тарілку Локу (який тримався за неї з перебільшеною обережністю й дуже уважно вдивлявся в золотий обідок) і з любов’ю провів правою рукою по поверхні столу з відьминого дерева.

— А от цей стіл раніше був власністю Маріуса Кордо, ваговитого купця з Тал Веррара. Він тримав його у великій каюті трипалубної галери. Величезної! На вісімдесят шість весел. Він мене трохи засмутив, тому я смикнув собі той стіл, стільці, килими, гобелени та весь його одяг. Просто з корабля. Я залишив йому гроші. Я мав донести свою думку. Я скинув усе, крім столу, у Латунне море. А ще це! — Ланц підняв палець у бік небесної люстри. — Її доставляли сушею з Ашміра під охороною для старого дона Левіани. Якимось чином під час транспортування вона перетворилася на сніп соломи. — Ланц дістав із шафки ще три тарілки й поклав їх на руки Локу. — Чорт, а я був ще нічого, коли насправді заробляв на життя.

— Ух, — сказав Лок під вагою вишуканого посуду.

— О так. — Ланц вказав на стілець на чолі столу. — Поклади мені одну. Одну для себе зліва. Дві для Кало і Ґальдо праворуч. Якби ти був моїм слугою, я сказав би тобі зробити повсякденне сервірування. Можеш повторити?

— Повсякденне сервірування.

— Правильно. Ось як їдять серйозні й могутні люди, коли поруч тільки рідні й, можливо, друг чи два. — Ланц очима й тоном голосу старався навести на думку, що цей урок має закарбуватися в пам’яті новоприбулого, і почав знайомити Лока з тонкощами склянок, лляних серветок і срібного посуду.

— Що це за ніж такий? — Лок простягнув до Ланца округлий ніж для намазування маслом. — Якийсь він неправильний. Ним же не вб’єш нікого.

— Ну, це буде не дуже легко, я тобі це гарантую, мій хлопчику. — Ланц показав Локу, де лежать ножі для масла та різноманітні маленькі тарелі й миски. — Але коли вершки суспільства збираються обідати, неввічливо прикінчувати когось чимось, крім отрут. Цей ніж для того, щоб черпати масло, а не перерізати трахеї.

— Це якось забагато клопоту, щоб просто поїсти.

— Що ж, у Пагорбі Тіней ви можете їсти холодний бекон і брудні пироги хоч із дуп один одного, твоєму старому хазяїну однаково. Але тепер ти Шляхетний Шельма, наголос на «Шляхетний». Ти навчишся так їсти і як служити людям, які так їдять.

— Чому?

— Тому, Локу Ламоро, що колись ти будеш обідати й вечеряти з баронами, графами та герцогами. Ти будеш трапезувати з купцями, адміралами, генералами й дамами будь-якого роду! А коли ти це будеш робити... — Ланц підклав два пальці під підборіддя Лока й підняв голову хлопчика вгору, щоб їхні очі були на одному рівні. — А коли ти це будеш робити, ці бідні ідіоти гадки не матимуть, що насправді обідають зі злодієм.

3

— Ну хіба не знаменито?

Ланц відсалютував пустим келихом своїм юним підопічним за пишно обставленим столом; мідні миски сходили парою, демонструючи плоди праці Кало та Гальдо. Лок сидів на додатковій подушці, щоб лікті були над стільницею, і дивився на їжу та меблі широко розплющеними очима. Він чудувався з того, як швидко вирвався зі свого старого життя й потрапив у це нове з дивно приємними і трошки божевільними людьми.

Ланц підняв пляшку чогось, що він назвав алхімічним вином; речовина була в’язка й темна, як ртуть. Коли він висмикнув ослаблений корок, повітря наповнилося запахом ялівцю; на коротку мить воно заглушило пряний аромат основних страв. Ланц налив у порожній келих значну порцію речовини, і в яскравому світлі вона бігла, як розтоплене срібло, і підняв келих до очей.

— Келих, наповнений для того, хто сидить з нами непомітно, — нашого покровителя і захисника, Нечесного Наглядача, Отця Необхідних Приводів.

— Спасибі за глибокі кишені, які погано охороняються, — в унісон сказали брати Санци, і Лок був захоплений зненацька серйозністю їхньої інтонації.

— Спасибі за вартових, які сплять на своїх постах, — сказав Ланц.

— Спасибі за те, що місто плекало нас, а ніч приховувала нас, — була відповідь.

— Дякуємо друзям, які допомагають витратити награбоване! — Ланц опустив наполовину наповнений келих і поставив його на середину столу. Він узяв інший, менший келих, і налив лише на палець рідкого срібла. — Келих, наповнений для відсутнього друга. Зичимо Сабіті добра й молимося за її безпечне повернення.

— Може, повернеться трохи менш божевільною, — сказав один із Санців, якого Лок подумки назвав Кало для зручності.

— І скромнішою. — Гальдо кивнув. — Скромність їй не завадила б.

— Брати Санци зичать Сабіті добра. — Ланц міцно тримав келих з напоєм і дивився на близнюків. — І моляться за її безпечне повернення.

— Так! Побажаймо їй добра!

— Безпечного повернення, це було б справді чудово.

— Хто така Сабіта? — стиха звернувся Лок до Ланца.

— Окраса для нашої маленької банди. Єдина серед нас дівчина, яка зараз у справах... освітнього характеру. — Ланц поставив її келих поруч із тим, що налили Благодійнику, і в обмін підняв келих Лока. — Ще одна спеціальна пропозиція від вашого старого хазяїна. Обдарована, мій хлопчику, обдарована, геть як ти, надприродним талантом досаждати людям.

— Це він про нас говорить, — сказав Кало.