Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 21)

— А-а. — Хлопець скривився.

— От тобі й «а-а»! — Ланц потягнувся до хлопця й ляснув його по плечу. — Просвітлення! Коли воно приходить, то падає на голову, як цеглина, еге?

— Напевно.

— Значить, тепер ти бачиш, де все пішло не так, — сказав Ланц. — Скільки хлопчиків і дівчаток на тому пагорбі, Локу? Сто? Сто двадцять? Більше? Як ти по-чесному думаєш, зі скількома міг би впоратися твій старий господар, якби вони на нього накинулися? Одного-двох здолав би без проблем. Але чотирьох? Вісьмох? А всіх?

— Ми гм... Напевно, ми ніколи... не думали про це.

— Тому що він не керує своїм кладовищем за допомогою логіки, хлопче; він керує ним завдяки страху. Страх перед ним тримає старших кільок у кулаці. Страх перед ними тримає в кулаці таких-от маленьких гімнюків, як ти. Усе, що підриває цей страх, є загрозою його становища. І тут з’являється Лок Ламора, котрий вимахує прапором із написом «Я ідіот» і вважає себе набагато розумнішим за решту світу!

— Я правда... Я не... не думаю, що розумніший за решту світу.

— Та ось три хвилини тому думав. Слухай. Я — ґарриста. Це значить, що я керую бандою, навіть якщо та й невелика. Твій попередній господар — теж ґарриста, ґарриста Пагорба Тіней.

І коли ти граєшся зі здатністю лідера керувати своєю бандою, точаться ножі. Як довго, на твою думку, Батько злодіїв міг верховодити на Пагорбі Тіней, якби розлетілася чутка про те, як ти його розіграв? Як ти смикав його, як кошеня на мотузочці? Він уже ніколи не зміг би верховодити над своїми сиротами; вони напирали б і напирали б, доки нарешті не дійшло до кровопролиття.

— І тому він мене позбувся? Але як щодо Вуличних? А як щодо тих, які допомогли мені дістатися до Весліна?

— Хороші запитання. І відповіді легко дати. Твій старий господар забирає сиріт з вулиць і тримає їх у себе кілька років; зазвичай він закінчує з ними до того часу, коли їм виповниться дванадцять чи тринадцять. Він навчає їх основ: як підкрадатися, говорити жаргоном і спілкуватися з правильними людьми, як уживатися в банді та як ухилитися від зашморгу. Коли він закінчує з ними, то продає їх більшим бандам, справжнім бандам. Розумієш? Приймає замовлення. Можливо, Сірим Лицям потрібна домушниця, яка полізе на найвищі вікна. Або до прикладу, Арсенальним Хлопцям знадобився маленький забіяка. Це велика перевага для банд; це приносить їм годящих новобранців, яких не потрібно тримати за ручку.

— Це я знаю. Ось чому... він продав мене вам.

— Так. Тому що ти в нас дуже особливий випадок. У тебе є прибуткові навички, навіть якщо направляв ти їх досі на глупство. Але твої маленькі Вуличні друзі? Вони мали такі таланти? Це були звичайні злодюжки, прості маленькі трюкачі. Вони не дозріли. Ніхто не дасть за них ні пенса, окрім работорговців хіба, а у твого старого господаря є один сумний клаптик справжньої совісті. Він не продав би жодного з вас у рабство ні за які гроші в Каморрі.

— Значить... ви кажете, що він мав щось зробити з усіма нами, тими, хто знав про монету. Усі ми, хто міг би... здогадатися чи розповісти про неї. І я був єдиним, кого він міг продати.

— Правильно. А щодо інших, ну... — знизав плечима Ланц. — Це буде швидко. Через два-три тижні ніхто навіть не згадає їхніх імен. Ти знаєш, як це буває на Пагорбі.

— Через мене їх убили.

— Так. — Ланц не старався пом’якшити голос. — Через тебе. Так само, як коли ти захотів нашкодити Весліну, а вбив Ґреґора й ще чотирьох чи п’ятьох маленьких дружків на додачу.

— Чорт.

— Бачиш тепер, які насправді наслідки? Чого потрібно рухатися повільно, думати наперед, брати ситуацію у свої руки? Чому потрібно заспокоїтися й чекати, коли час дасть тобі розум, відповідний твоєму таланту до всякої шкоди? У нас є роки на те, щоб працювати разом, Локу. Роки на те, щоб ти та мої інші маленькі хулігани спокійно тренувалися. І це має бути правилом, якщо хочете залишитися тут. Без ігор, без фокусів, без шахрайства — нічого, крім того, коли і де я тобі скажу. Коли хтось такий, як ти, штовхає світ, світ буцається у відповідь. Інші люди можуть постраждати. Ясно тобі?

Лок кивнув.

— Так-от. — Ланц здвигнув плечима й покрутив головою з боку в бік; звідкись усередині нього щось похрускувало й потріскувало навзаєм. — Так-от. Чи знаєш ти, що таке смертоприношення?

— Ні.

— Це така річ, яку ми робимо для Благодійника. Не тільки ті з нас, хто є посвяченими Тринадцятого. Те, що всі ми, шахраї, робимо одне для одного, усі правильні люди Каморра. Коли ми втрачаємо когось, нам небайдужого, ми беремо щось цінне й викидаємо. По-справжньому, як ти розумієш. У море, у вогонь — куди завгодно. Ми робимо так, щоб допомогти нашим друзям на шляху до того, що буде далі. Поки що ясно?

— Так, але мій старий хазяїн...

— О, та він теж це робить, повір мені. Він жалюгідний скнара, і завжди робить це тихцем, але він робить це для кожного з вас, кого він втрачає. Там такі цифри, про які він вам ніколи не розкаже. Але ось у чому річ — є правило, якого слід дотримуватися під час приношення. Його не можна давати добровільно, розумієш? Приношенням не може бути те, що в тебе вже є. Це має бути щось таке, що ти вкрадеш у когось іншого, спеціально, без їхнього дозволу чи їхньої, а-а, співучасті. Ясно? Це має бути справжня крадіжка.

— Е-е, звісно.

Отець Ланц хруснув пальцями.

— Ти, Локу, зробиш таке приношення за кожного хлопця чи дівчину, яких убили. Одне за Весліна, одне за Ґреґора. По одному за кожного з твоїх маленьких друзів із Вуличних. Я впевнений, за якийсь день-два я знатиму, скільки ти вже встиг зробити.

— Але ж я... Вони не були...

— Звісно, вони були тобі друзями, Локу. Дуже добрими друзями. Тому що вони навчать тебе, що коли вбиваєш когось, будуть наслідки. Одна річ вбивати на дуелі, убивати, захищаючись, убивати з метою помсти. Зовсім інша — убивати просто тому, що ти необережний. Ці смерті будуть нависати над твоєю головою, поки не станеш настільки обачним, що від того заплачуть святі Переландро. Твоє приношення становитиме тисячу повних крон за голову. Все це належним чином мусить бути вкрадено твоєю власного рукою.

— Але я... що? Тисячу крон? За кожного? Тисячу?

— Ти зможеш зняти цю мітку смерті зі своєї шиї, коли принесеш у жертву останню монету, і ні хвилиною раніше.

— Та це неможливо! На це ж піде... вічність!

— На це підуть роки. Але ми тут, у моєму храмі, злодії, а не вбивці. І ціна твого життя тут зі мною в тому, що ти маєш виявляти повагу до мертвих. Ці хлопці та дівчата — твої жертви, Локу. Зарубай це собі на носі. Ти їм завинив перед богами. І повинен поклястися кров’ю, перш ніж я дозволю тобі лишитися. Чи готовий ти це зробити?

Лок замислився на кілька секунд. Потім похитав головою, ніби хотів прочистити думки, і кивнув.

— Тоді простягни ліву руку.

Коли Лок послухався, Ланц дістав з-під убрання тонкий кинджал із почорнілої сталі й провів лезом собі по лівій долоні; потім, міцно тримаючи витягнуту руку Лока, зробив неглибокий пекучий поріз між великим і вказівним пальцями хлопчика. Вони міцно потиснули один одному руки, аж долоні були липкі від змішаної крові.

— Тож тепер ти — Шляхетний Шельма, як усі ми. Я твій ґарриста, а ти — мій пецон, мій маленький солдатик себто. Ти клянешся на крові робити те, що я сказав тобі вчинити? Здійснити приношення за душі тих, кого зобидив?

— Я все зроблю, — сказав Лок.

— Добре. Це значить, ти можеш лишитися на вечерю. Нумо спускатися з цього даху.

2

За завішеними дверима в кінці святилища був занедбаний коридор, що вів до кількох брудних кімнат; волога, пліснява й бідність тут процвітали. Там були келії, освітлені лампами з промасленого паперу, що сіяли своє світло кольору дешевого елю на вбогі лежанки для спання. На лежанках були розкидані сувої та оправлені книги; з настінних гачків звисали сумнівної чистоти мантії.

— Доводиться вдаватися до таких дурниць. — Ланц махав руками, поки вів Лока до кімнати, найближчої до завішених дверей, наче демонструючи палац. — Іноді ми приймаємо наставника або мандрівного священника з ордену Переландро, а їм слід бачити те, що вони очікують тут побачити.

Лежанка самого Ланца (бо Лок побачив, що настінні кайдани в одній кімнаті, безперечно, не могли дістатися жодної з інших спалень тут) була згори на брилі твердого каменю, немов він спав на полиці, що стриміла зі стіни. Ланц потягнувся під відсирілу ковдру, перевернув щось, що видало металевий брязкіт, і підняв ліжко, наче кришку труни. Виявилося, що ковдра лежала на якійсь дерев’яній панелі з петлями, вставленими в камінь. З кам’яної брили розливалося приємне золоте світло разом із пряними запахами висококласної каморрської кухні. Лок чув цей аромат лише тоді, коли його приносив вітер з району Альчеґранте або з деяких корчем і будинків.

— Заходь-заходь! — Ланц ще раз махнув рукою, і Лок зазирнув через край кам’яної брили. Вниз по квадратній шахті, ледве ширшій за плечі Ланца, вела дебела дерев’яна драбина; шахта закінчувалася приблизно за двадцять футів над полірованою дерев’яною підлогою. — Ну чого рота роззявив, лізь!

Лок слухняно поліз. Між широкими щаблями драбини була невелика відстань, і він легко спустився. Зійшовши з останнього щабля, опинився у високому проході, який наче вирвали з вежі самого герцога. Підлога справді виготовлена з відполірованого дерева, довгі прямі золотисто-коричневі дошки приємно рипіли під ногами. Склепінчасту стелю та стіни повністю вкривало товсте молочно-золоте скло, яке ледь помітно сяяло, наче сонце, що визирало з-за важких дощових хмар. Світло сіялося звідусіль і нізвідки; стіна мерехтіла. З грюкотом, кректанням і дзенькотом (Лок помітив, що тепер старий ніс у рядняній торбині пожертвувані за день монети) Ланц спустився вниз і зістрибнув на підлогу поруч із хлопцем. Він швидко смикнув мотузку, прив’язану до драбини, і ліжко-ляда впало й замкнулося згори.