Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 20)

— О, погане рішення, — донна цокнула язиком. — Цій дівчині потрібно навчитися трохи терпіти. Подивимося, чи дасть їй такий шанс її нова подружка.

Б’ючись і розбризкуючи у воді рожеву піну, акула маневрувала для нового нападу, переслідуючи тінь Цицилії на воді. Жінка перестрибувала з одної платформи на іншу, тримаючи сокиру лезом назовні.

— Пане Фервайте. — Дон Лоренцо зняв окуляри й крутив ними, дивлячись на бій; схоже, на велику відстань він бачив і без них. — Я можу прийняти ваші умови, але ви маєте розуміти, що моя частка початкового ризику досить велика, особливо щодо моїх загальних наявних коштів. Тому я прошу, щоб розподіл доходів від наших продажів остершаліну був скоригований до п’ятдесяти п’яти на сорок п’ять на мою користь.

Лок вдав, що розмірковує над цим, поки Цицилія напружувала руки й стрибала з усіх сил, а жадібний сірий плавець розтинав воду одразу за її ногами.

— Я уповноважений піти на таку поступку від імені своїх господарів. Натомість... частка вашої сім’ї від збережених виноградників остершаліна становитиме п’ять відсотків.

— Згода! — Дон усміхнувся. — Я профінансую два великих галеони, екіпаж і офіцерів, необхідні хабарі та домовленості, а також вантаж, який ми відвеземо на північ. Я буду наглядати за одним галеоном, ви — за другим. Я виберу екіпажі найманців, які будуть розміщені на борту кожного судна для додаткової безпеки. Конте подорожуватиме з вами, а ваш Ґрауманн може залишитися зі мною. Будь-які витрати, які збільшують наш бюджет на понад двадцять п’ять тисяч каморрських крон, я буду робити виключно на свій розсуд.

Акула знову стрибнула і вдруге промахнулася. Цицилія на мить виконала стійку на одній руці, махаючи сокирою. Публіка заревіла, а акула незграбно перевернулася у воді й поплила назад.

— Згода, — сказав Лок. — Підписані однакові примірники нашого контракту мають зберігатися у вас і в мене; один додатковий примірник теринською буде зберігатися в нейтрального стряпчого, якого ми з вами разом погодимо. Його розпечатають й оглянуть протягом місяця, якщо з кимось із нас трапиться... нещасний випадок під час вивезення бочок. Один додатковий примірник вадранською підпишемо та передамо на опіку моєму агенту для достави моїм господарям. Сьогодні ввечері мені в готелі знадобиться писар і вексель на п’ять тисяч крон. Завтра я зможу забрати гроші в Мераджіо й відразу візьмуся до роботи.

— І це все?

— Цілком, — сказав Лок.

Дон кілька секунд мовчав.

— Біс із ним. Згода. Потиснемо руки й ризикнемо.

На воді Цицилія зупинилася й занесла сокиру, завдавши удару саме тоді, коли акула наблизилася до її платформи праворуч, занадто повільна для високого стрибка. Коли Цицилія перемістила вагу, щоб опустити лезо, акула склалася вдвоє у воді біля неї, зігнувшись усім тілом у підкову, і кинулася вниз. Від цього маневру хвіст акули хльоснув контрареквіаллі просто попід коліньми. Закричавши швидше від шоку, ніж від болю, Цицилія де Рікура впала горілиць у воду.

За кілька секунд усе закінчилося; акула підпливла з роззявленою пащекою і, видно, вхопила жінку за одну чи обидві ноги. Вони кілька разів переверталися у воді — Лок вихоплював поглядом то тіло жінки, що билося в жаских конвульсіях, то темну грубу шкіру акули. За мить рожева піна знову стала темно-червоною, і дві тіні, що зійшлися в герці, тонули в глибинах під платформами. Половина натовпу схвально заревіла, решта схилила голови в шанобливому мовчанні, яке триватиме лише доти, доки наступна молода жінка не увійде в кільце червоної води.

— Боги! — Донна Софія дивилася на пляму, що розтікалася по воді; бійчині, що залишилися в живих, стояли, опустивши голови, а священники жестами показували якесь благословення. — Неймовірно! Так швидко загинула через такий простий трюк. Мій батько говорив, що одна помилка в Гульні варта десяти у звичайний час.

Лок низько вклонився їй, узяв жінчину руку й поцілував її.

— І я геть не сумніваюся в його словах, донно Софіє. Геть не сумніваюся.

Привітно усміхаючись, він ще раз вклонився їй, а потім повернувся потиснути руку її чоловікові.

Інтерлюдія

Лок лишається на вечерю

1

— Що? — Лок мало не скочив на ноги. — Про що ви говорите?

— Хлопчику мій, — сказав Ланц, — мій час від часу розумний хлопчику, твій світ має такі маленькі горизонти. Ти бачиш достатньо ясно, щоб когось обмахорити, але не можеш розгледіти нічого, крім прямих наслідків. Поки не навчишся думати про наслідки, то наражатимеш на небезпеку себе та всіх навколо. Ти юний, у цьому твоєї провини нема, але вже давно пора перестати бути дурним. Тож слухай уважно. Першою помилкою було думати, що обкрадання варти не карається побиттям. Це карається вбивством. З цим розібралися? Тут, у Каморрі, варта забирає в нас монету, а не навпаки. Це правило незмінне, і винятків до нього немає, хоч яким злодієм ти був би. Це смерть. Це злочин, за який перерізають горлянку, згодовують акулам, посилають зустрітися з богами, зрозуміло?

Лок кивнув.

— Тож коли підставляєте Весліна, то підставляєте серйозно. Але ви зробили ще гірше, коли використали монету з білого заліза. Ти от знаєш напевне, скільки коштує повна крона?

— Багато.

— Ха. «Багато» — це не «напевне». Ти теринською не говориш чи правда не знаєш?

— Напевно, не знаю.

— Якщо монета ціла, той маленький шматочок білого заліза вартував сорок срібних солонів. Розумієш? Двісті сорок мідяків. У тебе очі розширилися. Значить, так масштабно мислити можеш. Поки ясно?

— Так. Ого.

— Отож-бо. Покажу тобі це в перспективі. Жовта куртка — один з наших самовідданих і нескінченно слухняних міських вартових — може заробити стільки за два місяці щоденного чергування. А вартовим пристойно платять, як на простих людей, і їм уже точно не платять білим залізом.

— А-а-а.

— Тож Веслін не тільки брав гроші, він брав занадто багато грошей. Цілу крону! Саму смерть можна набагато дешевше купити, і твою теж.

— Гм... а скільки ви заплатили за мою... — Лок постукав собі по грудях, де під сорочкою досі висіла мітка смерті.

— Не хочеться завдавати удару твоїй досить великій думці про себе, але я все ще не впевнений, чи були ті два мідяки витрачені розумно. — Завидівши вираз обличчя хлопця, Ланц гучно й щиро розсміявся, але голос його знову посерйознішав. — Спробуй вгадати, хлопче. Але суть не міняється. Можна попросити хороших, серйозних людей виконати важку роботу й за менші гроші. Отже, коли ти запхав монету з білого заліза в речі Весліна...

— Це було забагато грошей... за щось... просте?

— Саме так. Навіть сильно забагато грошей за інформацію чи доручення. Ніхто при здоровому глузді не дасть цілу крону якомусь волоцюзі з кладовища. Хіба... хіба якщо йому платять за щось велике. Наприклад, за вбивство твого старого хазяїна. За те, щоб викурити весь Пагорб Тіней і всіх у ньому. Тож якщо бідолашний Батько злодіїв був засмучений, виявивши, що Веслін продався, можеш уявити, що він відчув, коли побачив, про яку суму йшлося.

Лок закивав.

— А-а-а, так от. Дві помилки. Третя була в тому, що ви вплутали у все Ґреґора. Хіба задумувалося, щоб Ґреґор отримав на горіхи?

— Мені він не подобався, але ні. Мені потрібен був тільки Веслін. Можливо, я хотів, щоб Ґреґору теж трохи перепало, але не так сильно, як Весліну.

— От бачиш. У тебе була мішень і був фокус, який треба було з цією мішенню утнути, але ти не контролював ситуації. Твоя партія перекинулася з Весліна на Ґреґора Фосса, і той теж потрапив під ніж.

— Я ж це і сказав. Я вже це визнав!

— Ага, розізлився? О так, ти мав би... злитися після того, як облажався. Злитися, що не такий розумний, як думаєш. Злитися, що боги дали багатьом людям такий самий мозок, як вони дали Локу Ламорі. Прикро, еге?

Лок задув свою маленьку лампу, а потім жбурнув її по дузі так високо над парапетом, наскільки дозволяв розмах його тоненької руки. Гуркіт приземлення загубився в гомоні каморрської ночі. Хлопець, немов обороняючись, схрестив руки.

— Воно, звичайно, приємно бути вільним від загрози тієї лампи, мій хлопчику. — Ланц востаннє затягнувся димом, а потім розтер майже зотлілу скрутку тютюну об каміння даху. — Вона шпигувала для герцога? Організовувала змову, щоб нас убити?

Лок нічого не сказав, лиш зціпив зуби й випнув нижню губу. Капризування, природна невербальна мова дітей. Ланц пирхнув.

— Я вірю всьому, що ти мені сказав, Локу, бо я довго розмовляв з твоїм колишнім господарем, перш ніж зняти тебе з його шиї. Як я вже сказав, він мені все розповів. Він розкрив мені твою останню й найбільшу помилку. Ту, що стала останньою краплею, через яку він прислав тебе сюди. Здогадуєшся, що це могло бути?

Лок похитав головою.

— Не здогадуєшся чи не хочеш здогадуватися?

— Я правда не знаю. — Лок опустив очі. — Я не те щоб... дуже думав про це.

— Ти показав іншим дітям із Вуличних монету з білого заліза, так? Вони допомогли тобі знайти її. Деяким з них ти розказав, для чого її можна використати. І ти наказав їм не говорити про неї... але чим ти, а-а, підкріпив цей наказ?

Очі Лока розширилися, губа знову закопилилася, але капризування випарувалося.

— Вони теж... теж терпіти не могли Весліна. Хотіли, щоб йому дісталося.

— Ну звісно. Можливо, цього вистачило б на один день. Але як бути далі? Після того як Веслін помер і Ґреґор ґиґнув, а твій господар мав можливість трохи охолонути й поміркувати над ситуацією? А якби він почав запитувати про певного хлопчика Ламору? Що, якби він узяв кількох твоїх маленьких товаришів-помічників із Вуличних і гарненько розпитав їх, чи Лок Ламора часом не задумав чогось... незвичайного? Навіть за його мірками?