Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 109)
Капа Каморра розв’язав полотняну торбу й побачив усередині тіло соколиці-скорпіона — безголової соколиці-скорпіона. Він перевернув торбу догори дном, і вміст упав на палубу; голова й тіло Вестріс покотилися по дерев’яних дошках. За ними пурхнув згорнутий закривавлений шматок пергаменту.
«МИ ЙДЕМО ЗА ТОБОЮ»
Лучано деякий час просто дивився на записку — могло минути п’ять секунд, а могло й п’ять хвилин. Тоді він зім’яв її в руках і розімкнув долоню. Зіжмаканий пергамент вдарився об палубу й підкотився до осклілих очей Вестріс.
Якщо вони йдуть, то значить ідуть. Часу для втечі буде достатньо, коли цей останній особистий борг буде погашено.
Він спустився коридором до галереї внизу, у світло й шум вечірки, що не збиралася закінчуватися. У повітрі висів запах диму й алкоголю; під його чобітьми скрипіли дошки, коли він поспішав униз сходами.
Чоловіки й жінки враз відвели очі від своїх карт і кубиків, коли він пройшов мимо. Дехто махав і вигукував вітання чи шанобливі звертання, й на жодне не було відповіді. Капа Раца відчинив двері своїх приватних покоїв (які недавно належали Барсаві) і зник там на кілька хвилин.
Він вийшов звідти вже Сірим Королем, у старому шкіряному камзолі та бриджах, у сірих чоботях з акулячої шкіри з потьмянілими срібними пряжками, у димних фехтувальних рукавичках, поморщених на кісточках від частого використання, у сірому плащі з піднятим каптуром. Він рушив уперед, майнувши плащем; вогні Плавучої Могили блищали на оголеній сталі його заголеної рапіри.
Вечірка в одну мить затихла.
— Розходьтеся, — сказав він. — Ідіть звідси й не наближайтеся. Двері лишіть відчиненими. Ніякої охорони. Ідіть собі, поки я даю таку можливість.
Полетіли на підлогу карти, забрязкали по дереву кубики. Чоловіки й жінки скочили на ноги, тягнучи за собою п’яних товаришів. Котилися пляшки й виливалося калюжами вино. Менш ніж за хвилину Сірий Король стояв один у серці Плавучої Могили.
Він повільно підійшов до ряду срібних шнурів, що звисали зі стелі з правого борту старого галеона. Смикнув один, і білі вогні люстр згасли; потягнув другий, і штори над високими вікнами кімнати роз’їхалися, відкривши тронну залу для ночі. Потягнув третій шнур, і в темних нішах на стінах ожили червоні алхімічні кулі; серцем дерев’яної фортеці стала печера кармінового світла.
Він сидів на своєму троні з рапірою на колінах, і червоне світло запалювало вогнем очі, приховані під темним каптуром.
Він сидів на своєму троні й чекав, доки його знайдуть останні два Шляхетні Шельми.
9
О пів на десяту вечора Лок Ламора ввійшов до тронної зали й, спершись однією рукою на рапіру, дивився на Сірого Короля, який сидів за тридцять ярдів від нього у своїй безшумній кімнаті. Лок важко дихав, і не тільки від подорожі на південь — він подолав більшу частину відстані на вкраденому коні.
Відчуття руків’я Рейнартової рапіри під рукою викликало хвилювання й жах одночасно. Він знав, що, ймовірно, не матиме переваги в прямій боротьбі, але кров хлопця збурилася. Він наважився уявити, що гнів, швидкість і надія можуть підтримати його в тому, що його чекало. Він прочистив горло.
— Сірий Король, — сказав він.
— Шип Каморра.
— Дуже радий, — сказав Лок. — Я думав, ти вже покинув нас. Але вибач... тобі потрібен був той фрегат, чи не так? Я попросив мою хорошу подругу, графиню Бурштинового Скла, відправити його на дно довбаної затоки.
— Цей вчинок, — сказав Сірий Король стомленим голосом, — за кілька хвилин втратить смак, запевняю тебе. Де Жан Таннен?
— У дорозі, — відповів Лок. — У дорозі.
Лок повільно рушив уперед, скорочуючи відстань між ними.
— Я попередив Сокільничого, щоб він не грався з Танненом, — сказав Сірий Король. — Вочевидь, до мого попередження не прислухалися. Я вітаю вас обох за вашу неймовірну стійкість, але тепер, боюся, що зроблю вам послугу, убивши вас до того, як вам встигнуть помститися наймаги.
— Ти припускаєш, що Сокільничий мертвий, — сказав Лок. — Він досі дихає, проте ніколи більше не зіграє на музичних інструментах.
— Он як. Цікаво, як ти все це зробив? Чому Богиня Смерті настільки зневажлива до тебе, що не задмухне, як свічку? Хотів би я знати.
— Клав я на те, що ти там хотів. Чому ти зробив усе так, Лучано? Чому не спробував чесно домовитися з нами? Можливо, ми дійшли б до якоїсь взаємної вигоди.
— Можливо, — сказав Сірий Король. — Для мене не було місця на «можливо», Ламоро. Були тільки мої потреби. У тебе було те, що мені було потрібно, і ти був надто небезпечним, щоб жити далі, коли я отримав від тебе все, що хотів. Ти дав про це знати занадто чітко.
— Але ти міг обійтися звичайною крадіжкою, — сказав Лок. — Я віддав би все, щоб побачити Кало, Ґальдо та Жука живими. Я усе віддав би, якби ти дав мені вибір!
— Який злодій не бореться за своє?
— Той, у якого є щось краще, — сказав Лок. — Красти для нас важливіше, ніж зберігати накрадене. Якби накопичення було таким хорошим, ми, бляха, знайшли б, що з цим усім робити.
— Легко сказати, заднім числом. — Сивий король зітхнув. — Ти сказав би щось інше, коли вони були ще живі.
— Ми крали в
— Тож ти забирав у них гроші, пане Ламоро, старанно утримуючись при цьому від убивств... Мені поаплодувати? Назвати тебе братом по зброї? Завжди є ще більше грошей, Ламоро. Сама по собі крадіжка не навчить їх уроку, який вони отримали.
— Як ти міг це зробити, Лучано? Як міг чоловік, котрий втратив те, що втратив ти, який відчував те, що ти відчував до Барсаві, зробити те саме зі мною?
— Те саме? — Сірий Король підскочив з місця з рапірою в руці. — Те саме? Твоїх батьків убили в їхніх ліжках, щоб захистити брехню, пане Ламоро? Твоїх маленьких братів і сестер кинули під ніж, щоб вони ніколи не стали достатньо дорослими, щоб помститися? Злодій! Ти не знаєш, що таке злочин.
— Я втратив трьох братів від твоїх рук, — сказав Лок. — Я майже втратив чотирьох. Тобі не потрібно було цього робити. Коли ти думав, що зі мною покінчено, то намагався вбити сотні. Дітей, Лучано,
— Їх прихистив Таємний мир, — сказав Сірий Король. — Вони були паразитами, винними від народження. Прибережи свої аргументи для себе, священнику. Ти гадаєш, я не обдумував їх ночами, щоб порахувати, за останні двадцять два чортових
Сірий Король ступив крок уперед, піднявши на Лока кінчик меча.
— Якби це було в моїх силах, — сказав він, — я зрівняв би це місто з землею й написав би на його попелі імена своєї родини.
—
— Розплата червона. — Сірий Король стояв перед Локом, зігнувши ноги в колінах, опустивши гострий край рапіри до землі, у позі, яку каморрські фехтувальники називали вовком, що вичікує. — Це справді так.
Лок зробив випад, перш ніж Сірий Король закінчив говорити; на одну мить сталь вирізала післяобраз в повітрі між двома чоловіками. Сірий Король відбив Локів удар клинком рапіри майже біля руків’я й відповів зі швидкістю, якою не поступався Локу. Ламора не настромився на зброю супротивника лише незграбним стрибком назад; він приземлився навпочіпки, розчепіривши пальці лівої руки, щоб не покотитися на тверду деревину палуби.
Лок обережно, не встаючи, крутнувся в тому напрямку, куди його збив випад. У його лівій руці, немов у спритного жонглера, з’явився кинджал, і він кілька разів провернув його в пальцях.
— Гм, — сказав Сірий Король. — Скажи мені, що ти не збираєшся битися у веррарському стилі. Я вважаю цю школу прісною.
— Вважай, як хочеш. — Лок виклично погрався кинджалом. — Я постараюся не дуже забризкати твій плащ кров’ю.
Театрально зітхнувши, Сірий Король вихопив із пояса один із двох кинджалів із вузьким держаком і наставив його так, що леза розкрилися в повітрі перед ним, наче щелепи. Потім він зробив два нарочитих стрибки вперед.
Лок на якусь частку секунди перевів погляд на ноги Сірого Короля, надто пізно зрозумівши, що той і хотів, щоб він зробив саме це. Він сіпнувся праворуч і ледве встиг відбити кинджалом; удар Сірого Короля зіслизнув і розрізав повітря за якийсь дюйм від його лівого плеча. Його випад зустрів кинджал Сірого Короля, наче той тільки того й чекав. Знову Король виявився зашвидким.
Кілька відчайдушних секунд двоє чоловіків повністю поринули в бій. Їхні леза плели в повітрі сріблястих привидів — схрещувалися й розводилися, відвертальний випад і вдаваний відвертальний випад, удар і парирування. Лок ледве-ледве встигав уникати довгих, м’язистих порізів Сірого Короля, тоді як Король ловив і відбивав кожен випад Лока з легкою точністю. Нарешті вони розійшлися й стояли, сапаючи, дивлячись один на одного з непримиренною ненавистю бійцівських собак.
— Гм-м-м, — сказав Сірий Король. — Це все пояснює.
Він майже мимохіть махнув рапірою; Лок знову кинувся назад і слабко відбив, кінчик до кінчика, як хлопчик у перший тиждень навчання. Очі Сірого Короля хижо зблиснули.