Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 108)
Ворченца глянула на Рейнарта.
— Ну що ж, — сказав капітан, — є причини, з яких боги вважали за потрібне винайти солдата.
— О, чорт, — сказав Лок, ковтаючи клубок у горлі. «Зробіть так, щоб усе вдалося добре, — подумав він. — Дуже добре». — Донно Ворченцо, це ще не кінець.
— Про що ви кажете?
— Човни, барки, утеча. Я тут думав. Сокільничий відпускав усілякі дивні жартики, коли був під моїм ножем. Він неначе дражнив мене чимось, а нагоди зрозуміти це досі в мене не було. Той чумний корабель. «Сатисфакція». Ви повинні його затопити.
— Це ж чому?
— Він належить Анатолію, — сказав Лок. — Як розповів Сокільничий, Анатолій був піратом у Білому Залізному морі, накопичуючи свої статки, щоб могти найняти наймага й повернутися до Каморра і помститися. «Сатисфакція» — його корабель. Але Анатолій не збирається тікати на ньому — він покидає місто на півночі, угору по Анжевіні.
— І це означає?
— Сокільничий натякав на запасний план, — сказав Лок. — Той чумний корабель і є запасним планом. Він не заповнений мерцями, донно Ворченцо. Там є формальний екіпаж — люди, які пережили Чорний шепіт, як-от Упирі герцога. А в трюмах повно тварин — кіз, овець, ослів. Я думав, що Сокільничий просто брав мене на кпини... але подумайте.
— Тварини можуть переносити Шепіт, — сказав Рейнарт.
— Так, — відповів Лок. — Він їх не вбиває, але вони точно можуть передати його нам. Потопіть цей довбаний корабель, донно Ворченцо. Це ще один удар від Раци. Якщо він дізнається, що йому не вдалося знищити перів, він може спробувати помститися всьому місту. Його останній шанс.
— Божевілля якесь, — прошепотіла донна Ворченца, але здавалося, Лок її майже переконав.
— Анатолій уже намагався знищити всіх перів Каморра, навіть дітей. Він божевільний, графине. Як ви думаєте, наскільки добре він відреагує на розчарування від невдачі? Усе, що його людям потрібно зробити, це підвести корабель до причалу й випустити цих тварин. Якщо вони розбіжаться, ви напевно вже не зможете їх вчасно зупинити. А може, вони просто катапультою закинуть у місто кількох овець.
— Я присягнув на служіння Безіменному Тринадцятому, Нечесному Наглядачу, Благодійнику, — сказав Лок. — Я
Вона подивилася на нього через краї окулярів-півмісяців, а тоді повернулася до Рейнарта.
— Рейнарте, — повільно промовила вона, — іди до сигнальної станції на посадковій платформі. Відправ повідомлення для Арсеналу та Покидьків.
Вона склала руки на животі й зітхнула.
— Під мою відповідальність, від імені герцога Нікованте, нехай потоплять «Сатисфакцію» і вб’ють будь-кого вцілілого, хто спробує дістатися до берега.
Лок полегшено зітхнув.
— Дякую, донно Ворченцо. Тепер — мій підіймач?
— Ваш підіймач, пане Шипе. — Вона скреготнула зубами. — Як обіцяно. Я негайно приготую його для вас. Якщо боги дадуть вам капу Рацу до того, як мої люди знайдуть його... нехай вони дадуть вам сили.
— Я сумуватиму за вами, донно Ворченцо, — сказав Лок. — І за вами також, мілорде та леді Сальваро — вибачте за те, що більшість ваших статків похована під лайном. Сподіваюся, ми досі зможемо бути друзями.
— Ступиш знову в наш дім, — сказала Софія, — і опинишся в моїй лабораторії.
7
З посадкової платформи Воронового Лету спалахами блимало блакитне світло; навіть на тлі мінливого мерехтіння Лжесвітла воно виділялося досить добре, щоб його можна було побачити на релейній станції на вершині Палацу Терпіння. По хвилі над сигнальними ліхтарями швидко засовали заслінки; повідомлення пройшло по повітрю над головами тисяч гуляк і прибуло до місця призначення — Арсенал, Південна Голка, Покидьки.
— А насеру його матері, — сказав вахтовий сержант у вежі на самому кінці Південної Голки, прокліпуючись, гадаючи, чи правильно він порахував спалахи сигналу. З уколами провини він посунув свій заборонений бурдюк із вином під стілець.
— Сержанте, — сказав його молодший супутник, — цей корабель задумав щось страшенно інтересне.
На воді Старої гавані «Сатисфакція» повільно поверталася по лівому борту. Матроси ледве виднілися на ярдах грот і фок-щогл, готуючись розгорнути вітрила. На палубі рухалися десятки маленьких темних фігур, освітлених сяйвом жовтих ламп і сліпучим блиском Лжесвітла.
— Він відчалює, сер. Зараз вийде в море — звідкіля там взялися всі ці люди? — спитав молодший вартовий.
— Я не знаю, — сказав сержант, — але щойно прийшов сигнал. Милосердні боги, вони збираються потопити це одоробало.
На периферії Покидьків почали спалахувати крапки яскраво-помаранчевого світла; у кожній маленькій катапультній вежі були аварійні ліхтарі-мигунці, готові подати сигнал, коли катапульти були заряджені й готові стріляти. На Арсеналі били барабани, і з усього міста над тихим гомоном святкової юрби Дня змін залунав свист.
Одна з метальних машин на березі Покидьків з виляском випустила перший камінь. Він розмитою тінню майнув у повітрі й схибив на кілька ярдів, піднявши білий фонтан бризок по правому борту фрегата.
Наступна катапульта викинула арку оранжево-білого вогню, яка, здавалося, зависла в небі гіпнотичним прапором палаючого світла. Вартові Південної Голки зі святобливим страхом дивилися, як він упав на палубу «Сатисфакції», розбризкуючи в усі боки вогняні вусики. Шалено забігали люди, деякі з них, очевидно, горіли. Хтось вискочив із борту судна, кинувшись у воду, мов жарина, кинута в калюжу.
— Боги, та це ж олива, — сказав молодший вартовий. — Воно ж не перестане горіти й у воді.
— Акули теж люблять смажене м’ясо, — реготнув сержант. — Бідолахи.
Об борт фрегата вдарився камінь, дерево бризками трісок розлетілося в різні боки. Люди з вереском падали на палубу. Вогонь поширювався на вітрила й такелаж попри шалені зусилля екіпажу «Сатисфакції» приборкати його піском. Ще один вогняний ствол вибухнув об шканці; чоловіки й жінки за кермом були охоплені ревучим німбом білого полум’я. Вони навіть крикнути не встигли.
Каміння побило корабель і розірвало кілька його вітрил. На носі, кормі та в середній частині судна вогонь вийшов з-під контролю. Помаранчеві, червоно-білі пальці пустували по палубах і здіймалися в небо разом із димом сумішшю кольорів. Під дугою десятка метальних машин беззбройний і майже нерухомий фрегат не мав жодного шансу. Через п’ять хвилин після того, як із Воронового Лету надійшов сигнал, «Сатисфакція» палала багаттям червоно-білого полум’я, що підіймалося з води, і бралося брижами, наче червоне дзеркало, під корпусом корабля, що вмирав.
Лучники зайняли позицію на березі, готові збити всіх, хто вижив, хто спробував би поплисти, але їх не було. Між вогнем, водою та тим, що ховалося в глибинах гавані, у стрілах не було потреби.
8
Лучано Анатолій, Сірий Король, капа Каморра, останній живий представник свого роду самотньо стояв на верхній палубі Плавучої Могили під шовковими навісами, що майоріли на Вітрі Шибеника, під темним небом, що відбивало моторошне коливання Лжесвітла, й дивився, як горить його корабель.
Він дивився на захід, що червоним вогнем мигтів у його очах, і не кліпав; він дивився на північ, на осяйну вежу Воронів Лет, де можна було побачити мерехтливі сині та червоні вогні, де над небом не здіймалася хмара блідо-білого диму.
Він стояв сам на палубі Плавучої Могили й не плакав, хоча тієї миті в душі нічого більшого не бажав.
Черін і Раїца не плакали б. Мати з батьком не плакали б. Вони й не плакали, коли люди Барсаві вибивали їхні двері посеред ночі, коли його батько загинув, намагаючись захищати їх що є сил, поки Ґізелла тікала з ним і малими близнючками через задні двері.
«Сатисфакція» горіла в нього перед очима, але в думках він, тринадцятилітній хлопчак, знову біг крізь темряву садів, спотикаючись знайомими стежками, гілки хльоскали його по лицю, й по щоках текли гарячі сльози. На віллі позаду них заносилися й опускалися ножі; маленька дитина плакала й кликала матір, а потім цей плач раптово урвався.
— Ми ніколи не забудемо, — сказала Раїца в темному трюмі корабля, який віз їх до Талішама. — Ми ніколи не забудемо, правда, Лучано?
Її маленька ручка міцно стиснулася в його руці; Черін неспокійно спала в нього під боком, мурмотіла й скрикувала вві сні.
— Ніколи не забудемо, — відповів він. — І ми повернемося. Обіцяю тобі, колись ми повернемося.
Він стояв на палубі фортеці Барсаві в Каморрі, і не міг нічого зробити, коли його корабель своєю смертю пофарбував води Старої гавані в криваво-червоний.
— Капо Рацо?
За його спиною почувся невпевнений голос; через прохід із галерей унизу вийшов чоловік. Один із Ромових Гончих із грального гуртка, який виріс у його тронній залі. Він повільно обернувся.
— Капо Рацо, це щойно принесли... один із Різаків Лжесвітла, ваша честь. Каже, що один чоловік на Попелищі дав йому тирін і сказав, щоб він негайно приніс вам оце.
Чоловік простягнув капі торбу; на ній нерівними чорними літерами було написано «РАЦА» — чорнило було ще вологим.
Лучано взяв торбу й махнув чоловікові йти геть. Ромовий Гончий побіг до проходу й зник у ньому, геть не задоволений тим, що побачив в очах свого господаря.