Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 107)

Донна Ворченца з цікавістю глянула на нього.

— Чому ви повернулися, щоб попередити нас, пане Шипе? Чому просто не втекли?

— Я злодій, донно Ворченцо, — тихо сказав він. — Злодій, а може, навіть і вбивця, але це вже занадто. Крім того, я збираюся вбити Рацу. Якщо він щось хоче, я мушу цьому завадити. Отака проста відповідь.

Він простягнув руки, і вона повільно кивнула.

— Ви можете допомогти, але ми ще з вами поговоримо потім.

— Так, звісно, тільки сподіваюся, цього разу без спиць, — озвався Лок. — Конте, будь другом, зроби щось із цими мотузками.

Сухорлявий охоронець одним зі своїх ножів прорізав пута Лока.

— Якщо спробуєш дурити, — гаркнув він, — я посаджу тебе в цистерну, а скульптури покладемо згори.

Лок, Конте, Рейнарт, дон Сальвара та кілька чорних курток стали навколішки, щоб підняти скульптуру; Софія секунду-дві спостерігала, нахмурившись, а потім стала до свого чоловіка й вперлася руками в його край скульптури.

— Я знайду герцога, — сказала Ворченца. — Треба сповістити його про те, що відбувається. — Вона поспішила через галерею.

— Не так вже й погано, коли нас восьмеро, — сказав Рейнарт, — але нести буде до чорта незручно. Нам ще крокувати й крокувати.

Вони непевним ходом витягли скульптуру на один проліт. На підлозі галереї чекали інші чорні куртки.

— Знайдіть усі ці скульптури, — кричав Рейнарт. — По вісім людей на кожну! Знайдіть їх і віднесіть до Небесного саду. В ім’я герцога, стусайте всіх, хто стане на вашому шляху — і не дайте вам боги ті скульптури впустити!

Незабаром слідом за Рейнартом, лаючись, тяжко тягли скульптури кілька солдатів. Лок хекав і сходив потом; решта навколо нього була не набагато краща.

— А що, як ця штука загориться в наших руках? — пробурмотів один із чорних курток.

— По-перше, нам попече руки, — сказала почервоніла від напруги Софія. — Тоді ми всі попадаємо без тями, не встигнувши ступити й шість кроків, і тоді станемо смирними. А це буде страх яка безглузда ситуація, чи не так?

Вони дійшли до останньої галереї, лишивши бенкет за собою. Охоронці та слуги відскакували вбік, коли вони перли свою ношу вздовж службових коридорів. На самій вершині Воронового Лету до Небесного саду, уздовж внутрішньої сторони димчасто-прозорих зовнішніх стін звивалися широкі мармурові сходи. Увесь Каморр обертався навколо них, поки вони спіраль за спіраллю піднімалися все вище; сонце було лиш половинкою блідого медальйона, зануреного під вигнутий західний горизонт. Згори звисали дивні темні обриси; Лок кілька секунд вдивлявся в них, перш ніж зрозумів, що це ліани Небесного саду гойдаються на вітрі.

Мимо них з вересками пробігли десятки дітей, а за ними гналися чорні куртки та слуги. Сходи вели в сад на даху, який виявився лісом у мініатюрі. Оливкові, апельсинові дерева та алхімічні гібриди з шелестом смарагдового листя гойдалися на теплому вітрі під безхмарним пурпуровим небом.

— Де клята цистерна? — запитав Лок. — Я ніколи тут не був.

— На східному краю саду, — сказав Лоренцо. — Я грався тут дитиною.

Під обвислими вусиками плакучої верби вони знайшли цистерну — круглий ставок десять футів упоперек, як і обіцяла донна Ворченца. Усі, не змовляючись, підняли скульптуру у воду, й та зняла фонтан бризок, обливши двох чорних курток. Вона швидко пішла під воду, лишаючи по собі молочно-білу хмару на поверхні, і з важким брязкотом вдарилася об дно цистерни.

Одну за одною інші три скульптури кинули згори, поки всі чотири не опинилися під поверхнею тепер молочно-мутної води, а Небесний сад був переповнений чорними куртками.

— Що тепер? — спитав задиханий Лок.

— Тепер забираємося геть, — сказала донна Софія. — Тут ще багато каменю, я не хотіла б, щоб хтось був поблизу, навіть якщо той під водою. Якісь кілька годин точно.

Усі на даху були більш ніж раді послухатися.

6

Коли донна Ворченца зустріла їх на верхній галереї Воронового Лету, Лжесвітло тільки сходило. Блискучі стрічки примарного кольору з веж можна було побачити крізь високі двері на посадкову платформу. Навколо них зчинився переполох; чорні куртки бігали туди-сюди, вибачаючись перед донами та доннами, постійно натикаючись на них.

— Те саме що війна, — сказала вона, коли Сальвара, Лок, Конте та Рейнарт зібралися навколо неї. — Спробувати утнути щось подібне! Боги! Нікованте скликає Нічну варту, Стівене, у вас буде насичена ніч.

— Опівнічники? — запитав він.

— Виведи їх усіх звідси, — сказала Ворченца, — швидко й тихо. Зберіться в Палаці Терпіння; хай будуть у бойовій готовності. Я кину їх туди, де, на думку Нікованте, вони можуть принести найбільшу користь.

— Пане Шипе, — сказала вона, — ми вдячні вам за те, що ви зробили — це не лишиться поза увагою. Але тепер ваша участь у цій справі закінчилася. Я відвезу вас до Бурштинового Скла під вартою. Ви в’язень, але заслужили деякі зручності.

— Ага, розбігся, — сказав Лок. — Ви винні мені більше, ніж цю подачку. Раца мій.

— Раца, — сказала донна Ворченца, — тепер найбільш розшукувана людина в усьому Каморрі; герцог має намір розчавити його, як комаху. Його володіння разом із Плавучою Могилою згодом будуть захоплені.

— Ну й дурні ви! — вигукнув Лок. — Раца не командує правильними людьми, він, бляха, просто використовує їх! Плавуча Могила порожня. Поки ми тут з вами розмовляємо, Раца вже тікає. Він не хотів бути капою Каморра; він просто хотів використати нагоду, щоб дібратися до Барсаві та знищити з лиця землі перів Каморра.

— Звідки ви так багато знаєте про справи Раци, пане Шипе?

— Раца змусив мене допомогти йому обдурити капу Барсаві, коли ще називав себе Сірим Королем. Угода полягала в тому, що він відпустить мене після цього, але він і мене надурив. Він убив трьох моїх друзів і забрав мої гроші.

— Ваші гроші? — перепитав дон Лоренцо, стискаючи одну руку в кулак. — Думаю, ви маєте на увазі наші гроші!

— Так, — сказав Лок. — І все, що я взяв у донни де Марре, і дона Джаварріци, і Фелуччії. Понад сорок тисяч крон — ціле багатство. Раца вкрав його в мене. Я не збрехав, коли сказав, що в мене його більше немає.

— Тоді у вас більше немає нічого цінного, щоб торгуватися, — сказала донна Ворченца.

— Я сказав, що в мене його більше немає, а не те, що я не знаю, де воно, — уточнив Лок. — Раца змішав ці гроші зі статками Барсаві й наготувався вивезти їх з міста. Вони призначалися для оплати послуг наймага.

— Тоді скажіть нам, де вони, — мовила донна Ворченца.

— Раца мій, — сказав Лок. — Мене відправляють назад на землю, і я виходжу на волю. Раца вбив трьох моїх друзів, і я збираюся вирізати цьому падлу серце. Я проміняв би все біле залізо в Каморрі за шанс дістатися до нього.

— У цьому місті людей вішають за крадіжку кількох срібняків, — сказала донна Ворченца, — а ви пропонуєте відпустити вас на волю, коли ви вкрали десятки тисяч повних крон? Не думаю, що буде по-вашому.

— Це момент істини, донно Ворченцо, — зауважив Лок. — Ви хочете повернути гроші? Я можу сказати вам, де вони. Я прямо скажу вам, де їх знайти, разом із статками Барсаві, які мають бути чималими. Натомість усе, що я хочу, це Раца. Я виходжу на свободу і вбиваю людину, яка намагалася знищити вас і всіх ваших перів. Подумайте! Тепер, коли ви всі знаєте моє обличчя та мій голос, я навряд чи зможу повернутися до свого старого фаху, принаймні тут, у Каморрі.

— Ви забагато припускаєте.

— Чи Павук Каморра завадив капі Раці наповнити Воронів Лет достатньою кількістю Примарного каменю, щоб знешкодити все довбане місто? Ні, це був Шип Каморра, дякую дуже. Кожен чоловік, жінка і дитина, присутні сьогодні ввечері, живі лише тому, що в мене м’яке серце, а не тому, що ви виконували свою роботу. Ви переді мною в боргу, Ворченцо. Дайте мені Рацу, й гроші можете забрати.

Вона кинула на нього погляд, який міг би перетворити воду на лід.

— Даю слово, пане Шипе, — сказала вона нарешті, — за послуги, надані герцогу та моїм перам, ви можете вийти на волю, і якщо ви швидше за нас доберетеся до Раци, він ваш, але якщо ні, я не буду перепрошувати. І якщо ви відновите свою діяльність, і наші шляхи знову перетнуться, я накажу стратити вас без суду.

— Наче справедливо. Мало не забув, — сказав Лок. — Мені знадобиться меч.

На його подив, капітан Рейнарт розстібнув перев’яз із рапірою й кинув його Локу.

— Змочи її гарненько кров’ю, — сказав він. — З найкращими побажаннями.

— Ну що ж, — сказала донна Ворченца, коли Лок скріпив перев’яз навколо талії поверх чудових блакитних бриджів Мераджіо. — Тепер гроші. Де вони?

— На північ від Зубів Каморра в приватних доках стоять три барки з лайном. Ви знаєте, які: вони вивозять усе барахло й екскременти з міста й везуть на північ до полів.

— Звичайно, — сказала донна Ворченца.

— На одній з таких Раца сховав свій статок, — сказав Лок. — У дерев’яних скринях, заклеєних шарами непромокальної тканини, зі зрозумілих причин. Після того як він вислизає з Каморра, його план полягає в тому, щоб зустріти барку на півночі та вивантажити скарби. Воно все там, під цими купами лайна, — прошу вибачення.

— Це сміховинно, — сказала донна Ворченца.

— Я не казав, що моя відповідь буде приємною, — сказав Лок. — Подумайте. Де хтось в останню чергу захоче шукати схованку монет?

— Гм-м-м. На якій саме барці?

— Цього не знаю, — відповів Лок. — Просто знаю, що на одній із трьох.