Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 106)

— Я не можу сказати, — відповіла вона. — Як ви уявляєте, що воно говорить вам?

— Капа Барсаві вбив Аврама Анатолія двадцять два роки тому, — сказав Лок. — І ви знали про це. Ви знали, що він становить загрозу Таємному миру.

— Я не розумію, як це взагалі стосується всього, — сказала донна Ворченца. — Усе, замовкніть, або я накажу, щоб вас заткнули.

— В Анатолія був син, — сказав Лок із відчайдушним поспіхом, коли Стівен ступив крок до нього. — Уцілілий син, донно Ворченцо. Лучано Анатолій. Лучано — капа Раца. Лучано помстився Барсаві за вбивство своїх батьків і братів — тепер він хоче помститися й вам! Вам і всім вашим перам.

— Ні, — сказала донна Ворченца, знову торкаючись голови. — Ні, це неправильно. Мені сподобався час, проведений з капою Рацою. Я не можу уявити, що він зробив би щось подібне.

— Сокільничий, — сказав Лок. — Пам’ятаєте Сокільничого?

— Товариш Раци, — відсторонено сказала Ворченца. — Я... мені також сподобався час, проведений з ним. Тихий і ввічливий молодий чоловік.

— Він щось із вами зробив, донно Ворченцо, — сказав Лок. — Я бачив, як він робив щось подібне просто в мене на очах. Він назвав ваше справжнє ім’я? Він щось написав на аркуші пергаменту?

— Я... я... не можу... це... — донна Ворченца зіщулилася; зморшки на її обличчі поглибилися, немов їй було боляче. — Я мушу запросити капа Рацу... Було б неввічливо не запросити його на... на бенкет... — вона впала на стілець і закричала.

Лоренцо й Софія кинулися їй на допомогу; Рейнарт підхопив Лока за барки і з силою припер його до північної стіни. Локові ноги звисали на фут над землею.

— Що ти з нею зробив? — заревів Рейнарт.

— Нічого, — видихнув Лок. — Її наймаг зачаклував! Подумай, чоловіче, чи раціонально вона ставиться до скульптур? Негідник щось зробив з її розумом.

— Стівене, — прохрипіла донна Ворченца, — поклади Шипа. Він каже правду. Він каже правду... Раца та Сокільничий... Я якось наче забула. Я не збиралася приймати прохання Раци... Потім Сокільничий щось зробив за столом, а я...

Вона ще раз підвелася, обпершись на Софію.

— Лучано Анатолій, ви сказали. Капа Раца — син Аврама Анатолія? Як ви могли це знати?

— Тому що я прив’язав того наймага до підлоги якусь годину чи дві тому, — сказав Лок, коли Рейнарт дозволив йому сповзти зі стіни. — Я відрізав йому пальці, щоб змусити говорити, а коли він зізнався у всьому, що я хотів почути, то відрізав йому довбаний язик і припік обрубок.

Усі в кімнаті мовчки втупилися в нього.

— Ну і ще назвав придурком, — додав Лок. — Йому не сподобалося.

— Убити наймага — гірше смерті, — завважила донна Ворченца.

— А він і не вмер. Просто добряче засмучений.

Донна Ворченца похитала головою.

— Стівене, скульптури. На цьому поверсі, здається, стоїть одна? Біля бару.

— Так, — відповів Рейнарт і рушив до дверей. — Що ще ти про них знаєш, Шипе?

— У них алхімічні запали, — сказав Лок. — І глиняні горщики з оливою. По Лжесвітлу вона підійметься і вся ця вежа наповниться димом Примарного каменю. А наш Анатолій відпливає, сміючись із вас усіх до гикавки.

— Цей Лучано Анатолій, — сказала Софія, — це той, кого ми зустріли на сходах?

— Той самий, — сказав Лок. — Лучано Анатолій, також відомий як капа Раца, також відомий як Сірий Король.

— Якщо ці речі алхімічні, — зауважила Софія, — краще їх оглянути мені.

— Якщо це буде небезпечно, я теж піду, — сказав Лоренцо.

— І я, — мовив Конте.

— Чудово! Ми всі можемо піти! Буде весело! — Лок махнув зв’язаними руками на двері. — Та поспішіть же, бляха-муха.

Конте взяв його під руку й штовхнув у тил процесії; Рейнарт і Ворченца пройшли повз здивованих чорних курток. Рейнарт показав їм рукою слідувати за ними. Вони вийшли з коридору й повернулися до головної галереї.

Натовп червонощоких гуляк розступився, коли галереєю прокотилася дивна процесія. Рейнарт підійшов до чорної куртки, що стояв біля блискучої піраміди келихів.

— Зробіть так, щоб цей кінець бару був тимчасово закритий, — сказав він. Повернувшись до інших своїх солдатів, він сказав: — Обгородіть цю територію на п’ятнадцять-двадцять футів. І в ім’я герцога, нікого не пускати.

Донна Софія пірнула під оксамитову мотузку й присіла біля скульптурної піраміди, яка була приблизно три фути заввишки. М’яке світло мінилося за скляними віконцями, розташованими на піраміді.

— Капітане Рейнарте, — сказала вона, — я, здається, пам’ятаю, у вас на поясі була пара рукавичок. Чи можу я їх позичити?

Рейнарт передав їй пару чорних шкіряних рукавичок, і вона надягла їх.

— Рідко буває розумно приймати занадто багато як належне. Контактні отрути — це дитячі забавки, — розсіяно сказала вона й провела пальцями по поверхні скульптури, уважно вдивляючись у неї. Вона кілька разів совалася, з кожним новим поглядом її чоло супилося все сильніше.

— Я не бачу жодної тріщини в корпусі, — сказала вона, знову підводячись. — Навіть жодного шва; якість виготовлення дуже хороша. Якщо пристрій призначений для випускання диму, я не можу уявити, як він буде виходити. — Вона постукала пальцем по одному зі скляних віконець.

— Хоча... — вона знову постукала у віконце. — Це те, що ми називаємо декоративним склом; воно тонке і крихке. Його рідко використовують у скульптурі, і ніколи не користуються таким у лабораторії, тому що воно не витримує високих температур...

Вона повернула голову до Лока, і її мигдалево-русяві локони закружляли німбом над нею.

— Ви сказали, що в цьому пристрої були горщики з оливою?

— Таке я почув, — відповів він, — від людини, яка дуже прагнула не втратити язика.

— Може бути, що в цьому вся річ, — сказала вона. — Олива може генерувати багато тепла всередині металевого корпусу. Скло потріскається й випустить дим! Капітане, дістаньте свою рапіру, будь ласка. Я хотіла б нею скористатися.

Приховуючи будь-які можливі сумніви, Рейнарт вихопив рапіру й обережно передав їй руків’ям уперед. Вона оглянула срібне навертя зброї, кивнула й вдарила ним по склу, й те розбилося з пронизливим дзвоном. Вона розвернула рапіру й лезом змела нерівні осколки з країв віконця, а потім передала її Рейнарту. Почулися бурмотіння та вигуки натовпу, який ледь стримував ріденький ряд вибачливих Рейнартових чорних курток.

— Обережно, Софіє, — сказав дон Лоренцо.

— Не вчи моряка в океан срати, — пробурмотіла вона, вдивляючись у віконце, яке було приблизно вісім дюймів завширшки біля основи й трохи звужувалося до верху. Вона простягнула руку й торкнулася одного з мінливих алхімічних вогнів, а потім вигнула зап’ясток і витягла його назовні.

— Навіть ні до чого не прив’язаний, — сказала вона, ставлячи його на землю біля себе. — О, боги, — прошепотіла вона, коли знову зазирнула у вікно вже без світла. Вона затулила рота рукою й, хитаючись, звелася на ноги.

Донна Ворченца підійшла до неї.

— Ну?

— Це Примарний камінь, — з огидою сказала донна Сальвара. — Тут повно його. Я бачу його там — так багато, що відчуваю запах порошку. — Вона здригнулася, як здригаються, коли натрапляють на великого павука. — У цій одній скульптурі достатньо порошку, щоб вистачило на всю вежу. Ваш капа Раца хотів надійних результатів.

Донна Ворченца дивилася крізь скло на північний краєвид Каморра; небо було помітно темнішим, ніж навіть тоді, коли Лока протягли повз бар для його другого візиту до донни Ворченци.

— Софіє, — сказала графиня, — що ви можете зробити з цим? Чи можна запобігти їх займанню?

— Не думаю, — сказала донна Сальвара. — Я не бачила алхімічних запалів, тому вони, найімовірніше, під Примарним каменем. І також можливо, що вони можуть спалахнути, якщо ми туди поліземо. Спроба вимкнути його може виявитися настільки ж кепською, як і дозволити йому загорітися.

— Ми маємо забрати їх із вежі, — сказав Рейнарт.

— Ні, — сказала Софія. — Дим каменю швидко підіймається вгору; він легший за повітря навколо нас. Сумніваюся, що ми зможемо віднести їх достатньо далеко до настання Лжесвітла. Якщо вибухи почнуться в нижній частині Воронового Лету, ми все одно будемо стояти в стовпі диму. Найкраще було б їх втопити — Примарний камінь за якісь хвилини втрачає дію, якщо додати в нього воду. Олива горітиме, але білий дим не здійметься. Якби ж можна було кинути їх в Анжевіну!

— Цього ми зробити не можемо, — сказала Ворченца, — зате можемо опустити їх у цистерну Небесного саду — вона десять футів завглибшки й п’ятнадцять футів завширшки. Цього вистачить?

— Так! Тепер нам просто потрібно підняти їх туди.

— Стівене... — сказала донна Ворченца, але капітан Рейнарт уже рушив.

— Мілорди та леді, — ревнув Рейнарт на весь голос. — В ім’я герцога Нікованте нам терміново потрібна ваша допомога. Нам з Нічною вартою. Мені потрібний вільний доступ до сходів, мілорди та леді. З усіма вибаченнями, я не буду ніжним ні з ким, якщо це перепинятиме нам рух.

— Нам потрібно забрати ці кляті речі з галерей і відтягти їх до Небесного саду, — сказав Рейнарт і схопив одного зі своїх людей за плече. — Біжи на посадкову терасу і знайди лейтенанта Рацеліна. Скажи йому очистити Небесний сад, під мою відповідальність. Скажи, щоб через п’ять хвилин там не було жодної дитини. Він знатиме, що робити. Діємо зараз, а перепрошувати будемо потім.

— Розв’яжіть мені руки, — сказав Лок. — Ці штуки важкі. Я не дуже сильний, але можу допомогти.