Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 111)
Жан мимохіть пирхнув.
— Щоб тебе, Локу Ламоро. Я надіслав йому повідомлення. Подумав, може, затримає його на деякий час.
— Благословіть тебе боги. Але я... я таки з ним розквитався. І спалив його корабель.
— Он воно що, — дуже м’яко озвався Жан. — Я бачив. Я спостерігав за вогнем з іншого боку Пустки. Бачив, як ти заходив у Плавучу Могилу, наче до себе додому, і прибіг так швидко, як міг. Але я тобі навіть не був потрібен.
— О ні. — Лок ковтнув, скривившись від смаку власної крові. — Мені дуже стала в пригоді... твоя репутація.
На це Жан нічого не сказав, і сумне світло його очей засмутило Лока над усе.
— Отже, така вона помста, — пробурмотів Лок.
— Так, — прошепотів Жан.
За кілька секунд на очах Лока бриніли нові сльози, і він заплющив їх, похитавши головою.
— Лайняне це діло.
— Еге ж.
— Покинь... покинь мене тут.
Почувши це, Жан гойднувся, наче отримав ляпаса. — Що?
— Залиш мене, Жане. Я помру... всього за кілька хвилин. Вони від мене нічого не виб’ють. А ти ще можеш утекти. Будь ласка... залиш мене.
Обличчя Жана стало яскраво-червоним — таким червоним, що було помітно навіть у світлі алхімічних куль. Його брови вигнулися, а кожна риска на обличчі стала такою напруженою, що Лок знайшов у собі сили стривожитися. Жан зціпив щелепи, аж скреготнули зуби; під позолотою жиру на щоках, мов гірські хребти, повиступали жовна.
— Збіса ж цікаво чути від тебе подібне, — прошипів він нарешті найбезбарвнішим, найсмертоноснішим голосом, який Лок коли-небудь чув.
— Я помилився, Жане! — прохрипів Лок у відчаї. — Я не міг по-справжньому битися з ним. Він мене випотрошив, перш ніж я зміг обманом вибратися з цього. Просто пообіцяй... пообіцяй мені, що якщо колись знайдеш Сабіту, ти...
— Ти зможеш знайти її сам, недоумку, після того, як ми обидва виберемося звідси!
— Жане! — Лок слабко вчепився здоровою рукою в лацкани Жанового пальта. — Вибач, я облажався. Будь ласка, не треба сидіти зі мною тут — тебе спіймають. Скоро з’являться чорні куртки. Я не зможу стерпіти думки, щоб тебе взяли. Будь ласка, покинь мене. Я не зможу йти.
— Дурень ти, — прошепотів Жан, змахуючи здоровою рукою гарячі сльози. — Тобі й не доведеться.
Незграбно, але швидко Жан взяв плащ Сірого Короля й зав’язав його собі на шию, створивши імпровізовану перев’язку для правої руки. Він просу ну в її під колі на Лока й з натугою зміг підняти свого дрібнішого друга й притиснути його до своїх грудей. Лок застогнав.
— Ану годі нюні розпускати, — прошипів Жан і помчав назад уздовж доку. — У тобі, напевно, хоч якісь пів склянки крові лишилося. — Але Лок тепер був цілком непритомний, чи то від болю, чи від втрати крові, годі було сказати, а його шкіра була настільки блідою, що майже нагадувала скло. Очі хлопця були розплющені, але нічого не бачили, а з роззявленого рота текли кров і слина.
Хекаючи й здригаючись, не звертаючи уваги на жахливий біль від власних ран, Жан повернувся й припустив так швидко, як міг.
Тіло Сірого Короля лежало на палубі позаду нього, а в порожній залі світилося червоне світло.
Отець Ланц сидів на даху Дому Переландро, дивлячись на дивовижно зарозумілого чотирнадцятирічного хлопчика, який виріс із маленького сироти, якого він купив багато років тому в Батька злодіїв із Пагорба Тіней.
— Колись, Локу Ламоро, — сказав він, — колись ти налажаєш так знатно, так амбітно, так
— О, я вас прошу, — сказав Лок. — Цього ніколи не станеться.
Епілог
Лжесвітло
1
У вісімнадцятий день місяця партіса сімдесят восьмого року Ази Ґілли стояло вологе каморрське літо. Усе місто очунювало від похмілля, і, здавалося, немов небо — разом із ними.
Лив теплий дощ, бризки пошипували й парували, відбиваючи мерехтіння Лжесвітла подібно до шарів мінливих, напівпрозорих дзеркал, й утворюючи в повітрі миттєві витвори мистецтва, але люди все одно проклинали воду, тому що вона мочила їм голови.
— Вартовий сержанте! Вартовий сержанте Відрику!
Чоловік, котрий кричав біля станції Відрика на південному кінці Тіснини, теж був вартовий. Відрик висунув своє худе, загартоване лице у вікно біля дверей халупи й отримав винагороду — струмок води на лоб. Над головою гримнув грім.
— Що там таке, синку?
Вартовий підійшов з-під дощу — це був Констанцо, новенький, який щойно переїхав із Північного кутка. Він вів смирного віслюка; за віслюком стояв візок із відкритим верхом, а ззаду стояли ще двоє вартових у жовтих куртках. Вони тулились у своїх непромокальних плащах і були явно нещасливими, що говорило про їхній глузд.
— Дещо знайшов, сержанте, — сказав Констанцо. — Дещо паскудне.
Команди жовтих і чорних курток прочісували південь Каморра з попередньої ночі; ширилися чутки про якусь спробу вбивства у Вороновому Леті. Лише боги знали, що, на думку Павука, мали робити його хлопці, перевертаючи кожен камінчик на Покидьках та Попелищі, але Відрик звик ніколи не чути «чому» й «нащо».
— Що значить «паскудне»? — крикнув він, накидаючи й собі непромокальний плащ і насовуючи на голову каптур. Він вийшов під дощ і підійшов до візка з віслюком, помахавши двом чоловікам, що стояли позаду. Один із них ще з минулого тижня заборгував йому два барони після гри в кості.
— А ви погляньте, — сказав Констанцо і змахнув мокру ковдру, що накривала візок.
Під нею був чоловік, молодий і дуже блідий, лисий, із щетиною на щоках. Він був досить добре одягнений, у сірому пальті з червоними манжетами. Пальто було забризкане кров’ю.
Чоловік був живий, але лежав у візку, притиснувши щоки руками без пальців, і дивився на Відрика без краплинки здорового глузду в очах.
— Мах-х-х-х-х-х, — простогнав він під краплями дощу, — мва-а-а-а-а-а-а-а-а!
Його язик був вирізаний; обрубок на дні рота вкривав темний шрам, з якого сочилася кров.
— Ма-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!
— Любий Переландро, щоб нас усіх, — сказав Відрик, — скажіть мені, що я бачу не те, що я бачу на його зап’ястях.
— Це наймаг, сержанте, — сказав Констанцо. — Точніше це був наймаг.
Він накинув намоклу ковдру на обличчя чоловіка й запхав руку в плащ.
— Це ще не все. Зайдімо всередину, і я вам покажу, що там.
Відрик повів Констанцо назад у свою халупу; двоє чоловіків відкинули капюшони, але не потрудилися зняти плащів. Констанцо дістав шматок складеного пергаменту.
— Ми знайшли цього хлопця прив’язаним до підлоги на Попелищі, — сказав він. — Дуже й дуже дивно. Цей пергамент був у нього на грудях.
Відрик узяв його, розгорнув і прочитав:
ДО ОСОБИСТОЇ УВАГИ ПАВУКА ГЕРЦОГА ДЛЯ ПОВЕРНЕННЯ ДО КАРТЕЙНА
— Боги, — сказав він. — Справжній картейнський наймаг. Щось мені підказує, що він не буде рекомендувати Каморр своїм друзям.
— Що нам з ним робити, сержанте?
Відрик зітхнув, згорнув листа й передав його Констанцо.
— Ми передамо монету, хлопче, — сказав він. — Ми передаємо цю довбану монету начальству й забуваємо, що коли-небудь її бачили. Віднесіть його до Палацу Терпіння, і нехай хтось інший поміркує.
2
Лжесвітло мерехтіло на побрижених від дощу водах Каморрської затоки, коли донна Анджіавеста Ворченца, вдова-графиня Бурштинового Скла, стояла на пристані, кутаючись у підбитий хутром непромокальний плащ, тоді як команди чоловіків тикали дерев’яними жердинами в барку, наповнену просоченим дощем лайном. Запах одразу привертав увагу.
— Вибачте, міледі, — сказав сержант ліворуч від неї. — Ми впевнені, що на інших двох барках нічого немає, і ми пробули на цій уже шість годин. Щиро сумніваюся, що в нас щось вийде. Але ми, звичайно, продовжимо пошуки.
Донна Ворченца глибоко зітхнула й обернулася поглянути на карету на причалі позаду неї. Та була запряжена четвіркою чорних жеребців й обрамлена алхімічними ходовими вогнями. Двері були відчинені, зсередини на неї визирали дон і донна Сальвари разом з капітаном Рейнартом. Вона поманила їх пальцем.
Рейнарт першим став до неї; як завжди, він не носив непромокального плаща й переносив проливний дощ із непохитним стоїцизмом. Сальвари були завбачливо прикриті від зливи; Лоренцо підняв шовкову парасольку, щоб ще більше захистити дружину.
— Дайте-но вгадаю, — сказав Рейнарт. — Вони повні лайна.
— Боюся, що так, — сказала донна Ворченца. — Дякую за ваш час, сержанте; ви вільні. Ви також можете розпустити своїх людей з барки. Гадаю, вони нам більше не знадобляться.
Коли жовті куртки з великим полегшенням пішли на пристань, обережно тримаючи на плечах дерев’яні жердини, донна Ворченца здригнулася й охнула. Вона закрила лице руками й нахилилася вперед.