Скотт Линч – Лукавства Лока Ламори (страница 104)

— Звісно, що піду.

— Приємно тобі провести час, — сказав Сокільничий, — переконуючи вартових і знать у своїй щирості. Сама донна Ворченца цілком переконана, що скульптури абсолютно нешкідливі.

— Що сказати, — криво всміхнувся Лок і почесав потилицю, — я наразі популярний у Вороновому Леті, вони можуть бути раді мене бачити.

— І як ти збираєшся повернутися? — спитав Жан.

— Не знаю, — відповів Лок. — Гадки не маю, і такий стан речей добре послужив мені в минулому. Все, мені час бігти. Жане, заради богів, сховайся десь біля Плавучої Могили, якщо вже тобі так сильно хочеться, але не смій заходити всередину — ти не в кондиції битися. — Лок повернувся до наймага: — Цей твій капа Раца, він як, вправний із лезом?

— Убивчо, — з усмішкою відповів Сокільничий.

— Ну тоді дивись, Жане. Я зроблю все, що зможу, у Вороновому Леті. Спробую якось дістатися до Плавучої Могили. Якщо спізнюся, ну значить спізнюся. Простежимо за Рацою й знайдемо його в іншому місці. Але якщо я не спізнюся, якщо він ще там...

— Це не серйозно, Локу. Принаймні дай я з тобою піду. Якщо Раца хоч трохи вміє вправлятися з мечем, то виб’є з тебе дух нараз.

— Усе, більше жодних суперечок, Жане. Ти такий слабий зараз, що з тебе користі буде мало. Я ж у формі й, вочевидячки, божевільний. Усе може статися. Але я мушу йти. — Лок обійняв Жана, підійшов до дверей і розвернувся. — Відріж цьому падлу язика.

— Ти обіцяв! — загорлав Сокільничий. — Ти обіцяв!

— Сраку я тобі обіцяв, от що. А от своїм мертвим друзям — так, їм я дечого пообіцяв.

Лок розвернувся й війнув геть, а позаду нього Жан знову приставляв ніж до полум’я. За ним, усипаною сміттям вулицею, виляском донеслися крики Сокільничого, а потім затихли вдалині, коли він повернув на північ і побіг до Пагорба Шепоту.

4

Було вже далеко за восьму вечора, коли Лок знову ступив на плитняк під П’ятьма вежами Каморра. Подорож на північ була не з легких. Після юрб п’яних гуляк з начисто пропитим розумом (і почуттями) та вартових на постах Альчеґранте (Локу нарешті вдалося переконати їх, що він стряпчий, що він прямує на північ до знайомого, який саме залишає бенкет герцога; він також підсунув їм «подарунок на свято» — жменьку золотих тирінів із невеликого запасу, захованого в рукаві), він відчув, що йому пощастило зробити це взагалі. Лжесвітло зійде протягом наступної години; небо вже червоніло на заході й бралося темно-синім на сході.

Він пробрався повз ряди й ряди тісно вишикуваних екіпажів. Коні били копитом й іржали; багато з них справляли нужду на гарне каміння найбільшого внутрішнього двору Каморра. Лок пирхнув; коні — це тобі не водяні машини веррарського зразка, щоб їх залишати стояти отак окрасою місця, доки не знадобляться. Лакеї, варта й слуги змішалися в групи, ділилися їжею та дивилися вгору на П’ять веж, де пишнота майбутнього заходу сонця малювала дивними, свіжими фарбами їхні стіни з елдерскла.

Лок так глибоко замислився, придумуючи, що скаже людям біля підіймачів ліфта, що навіть не помітив Конте, доки вищий і сильніший чоловік не обхопив однією рукою Локову шию й приставив до спини ніж.

— Ну-ну, — сказав він, — пане Фервайте. Боги добрі сьогодні. Не кажи нічого, просто йди зі мною.

Конте наполовину вів, а наполовину тягнув його до сусідньої карети; Лок упізнав ту, на якій він їхав на бенкет із Софією та Лоренцо. Це була закрита, лакована чорним коробка з віконцем на протилежній стороні від дверей; штори та віконниці були щільно закриті.

Лока кинули на одну з оббитих лавок; Конте замкнув за собою двері й сів на протилежну лаву, тримаючи напоготові ножа.

— Конте, будь ласка, — сказав Лок, навіть не стараючись зберігати фервайтівський акцент, — мені потрібно повернутися до Воронового Лету; усі всередині у страшній небезпеці.

Лок не знав, що хтось може так сильно бити ногами сидячи; Конте вперся вільною рукою в сидіння й показав йому, що це можливо. Важкий черевик охоронця відкинув його назад у кут карети; Лок сильно прикусив язик і відчув смак крові. Його голова стукнулася об дерев’яні стіни.

— Де гроші, гімнюку?

— Їх у мене забрали.

— Щось не віриться. Шістнадцять тисяч п’ятсот повних крон?

— Не зовсім так. Ти забув про додаткові витрати на харчування й розваги в Мінливій...

Черевик Конте знову завдав удару, й Лок розвалився в протилежному кутку карети.

— Та, бляха-муха, Конте! Нема в мене їх! Нема! Забрали! Та й не важливо це зараз!

— Дозволь мені дещо тобі сказати, пане Лукасе-довбаний-Фервайте. Я воював при Пагорбі Божої Брами, тоді я був молодший, ніж ти зараз.

— Радий за тебе, але мені наплюв... — сказав Лок й отримав ще один удар.

— Я воював при Пагорбі Божої Брами, — продовжив Конте, — надто молодий, єдиний найбільш наляканий з усіх салага-списник, який був у герцога Нікованте у всьому тому пеклі. Мій командир був по шию в лайні, а також оточений веррарцями та кавалерією Божевільного графа. Наша кавалерія відступила; нас вибили з позицій. Пери Каморра відступили та подбали про власну безпеку — за одним довбаним винятком.

— Це єдина найнедоречніша річ, яку я коли-небудь... — сказав Лок і підсунувся до дверей; Конте підняв свій ніж і переконав його сісти на місце.

— Барон Іландро Сальвара, — сказав Конте. — Він бився, допоки його кінь не впав під ним; бився, поки не отримав чотири рани і його довелося витягувати з поля за ноги. Всі інші пери ставилися до нас як до сміття; Сальвара мало не загинув, намагаючись врятувати нас. Коли я пішов зі служби в герцога, я кілька років пробував пробитися в міську варту; коли всі спроби нічого не принесли, я благав про аудієнцію у старого дона Сальвари й сказав йому, що бачив його на Пагорбі Божої Брами. Я сказав йому, що він врятував мені довбане життя, і що я прослужу йому до кінця його життя, якщо він мене прийме. І він прийняв. Коли він помер, я вирішив залишитися і служити Лоренцо. Тільки пальцем ворухни до цих дверей, і я виплесну з тебе трохи ентузіазму.

— Лоренцо, — продовжив Конте з неприхованою гордістю, — от він серйозніша ділова людина, ніж його батько. Але він зліплений з тої самої глини; він пішов у той провулок з лезом у руці, коли він тебе не знав, коли думав, що на тебе напали по-справжньому, справжні довбані бандити, які заподіяли тобі шкоди. Пишаєшся собою, гімно ти? Ти пишаєшся тим, що зробив з тим чоловіком, який намагався врятувати тобі довбане життя?

— Я роблю те, що роблю, Конте, — сказав Лок із гіркотою, яка того здивувала. — Роблю те, що роблю. Лоренцо — святий Переландро, чи що? Він пер Каморра; він отримує вигоду від Таємного миру. Його прапрадід, ймовірно, перерізав комусь горлянку, щоб претендувати на звання пера; Лоренцо виграє від цього щодня. Люди на Казані варять чай із попелу та сечі, а ти ходиш чистиш Лоренцо та Софії виноград і втираєш їм підборіддя. Не треба мені тут говорити про те, що я зробив. Я маю потрапити у Воронів Лет. Негайно.

— Ну ж бо по-нормальному кажи, де гроші, — сказав Конте, — інакше я так сильно надеру тобі дупу, що на кожному шматку лайна, який з неї випаде, до кінця твого життя буде відбиток мого клятого підбора.

— Конте, — сказав Лок, — усі у Вороновому Леті в небезпеці. Я маю повернутися туди.

— Я тобі не вірю, — сказав Конте. — Не повірив би, якби ти сказав мені, що мене звати Конте. І не повірив би, якби ти сказав мені, що вогонь гарячий, а вода мокра. Хай що б ти хотів, ти цього не отримаєш.

— Конте, будь ласка, я не можу втекти звідти. Кожен проклятий Опівнічник у місті зараз там, нагорі; там нагорі Павук; Нічна варта теж там, нагорі. Триста перів Каморра теж там! Я без зброї; тягни мене туди сам. Але заради любові довбаних богів, витягни мене туди! Якщо я не піднімуся до Лжесвітла, буде вже пізно.

— Пізно для чого?

— У мене немає часу пояснювати; послухаєш, як я балакаю з Ворченцою і все зрозумієш.

— Нащо тобі розмовляти з тою старою каргою? — спитав Конте.

— О, перепрошую, — сказав Лок. — Здається, я краще знаю ситуацію, ніж ти. Слухай, у нас нема на це часу. Будь ласка, будь ласка, я тебе благаю. Я не Лукас Фервайт, я клятий злодій. Зв’яжи мені руки, пристав ніж до спини — мені байдуже. Будь ласка, просто поведи мене назад у Воронів Лет. Мені байдуже як. Ти вирішуй, як ми це робимо.

— Яке твоє справжнє ім’я?

— Як це нам допоможе?

— Кажи, — мовив Конте, — і, можливо, я зв’яжу тобі руки, викличу охоронців і спробую доставити тебе до Воронового Лету.

— Мене звуть, — сказав Лок, смиренно зітхнувши, — Таврін Каллас.

Конте якусь мить пильно подивився на нього, а потім буркнув.

— Добре, пане Калласе. Витягни руки й не рухайся. Я зв’яжу тебе так міцно, що гарантую, буде ой як боляче. А тоді вже прогуляємося.

5

Біля ланцюгового ліфта були солдати Нічної варти, яким дали його опис; звичайно, вони були в захваті, коли Конте притягнув його зі зв’язаними руками. Вони піднялися ще раз. У Лока за спиною стояли Конте й один із чорних курток, який тримав його за обидві руки.

— Будь ласка, відведіть мене до донни Ворченци, — сказав Лок. — Якщо ви не можете знайти її, будь ласка, знайдіть когось із Сальвар. Або навіть вашого капітана, на ім’я Рейнарт.

— Писок стули, — сказав один із чорних курток. — Іди, куди йшов.

Клітка ковзнула в замкові механізми на терасі для посадки; увагу Лока привернула юрба знаті та їхніх гостей, коли його вели вперед між трьома чоловіками. Коли вони переступили поріг першої галереї у вежі, там якраз неподалік стояв капітан Рейнарт із тарілкою маленьких цукерків-корабликів у руках. Його очі розширилися; він відкусив останній шматок марципанового парусника, витер рот і сунув свою страву в руки офіціанта, який проходив повз, і той мало не перекинувся від несподіванки.